Без догмата - Сторінка 49

Однак усе це незаперечні докази. Її серце й думки зайняті мною. Власне тому вона така ж нещасна, як і я, — а може, ще нещасніша.

Я перечитав те місце, де пишу, що навіть не осмілювався думати, що Анелька не опиратиметься мені. Правда. так було спочатку, після мого повернення до Плошова, але останнього разу, коли ми поверталися з Варшави, я вже плекав якісь надії і помилився. Вона не зробила мені найменшої поступки, не виявила ніякого співчуття, не хотіла слухати мене, наче мої слова були блюзнірством; я бачив у її очах гнів і обурення, вона вирвала в мене свої руки, які я вкривав поцілунками, і весь час повторювала: "Ти мене ображаєш!" Її рішучість легко перемогла мою, бо я не сподівався такого вибуху. Ох! Як Анелька розгнівалась, вона навіть погрожувала мені, що вийде з екіпажа й піде пішки під дощем до Плошова. Слово "розлучення" обпекло її, мов розпечене залізо. Я нічого не домігся ані вибухами гніву, ані зухвальством, ані благаннями й освідченнями в коханні; все сприйнято Анелькою як зло, як образа, все було відкинуто й розтоптано. Сьогодні, коли я бачу, як вона ходить тут по кімнатах, знову лагідна й сумирна, мені здається, що тоді зі мною була якась інша жінка. Не буду нічого приховувати від себе. Я зазнав такої повної поразки, що якби в мене вистачило сили, якби я мав ще якусь мету в житті, то повинен був би сьогодні виїхати звідси.

Навіть коли припустити, що вона мене кохає, то що мені з того, якщо її кохання ніколи не розірве тих пут, які його зв'язують, ніколи не вирветься назовні, не відкриється мені жодним словом, жодним вчинком? Так само я можу собі уявити, що мене кохають давньогрецька Єлена, Клеопатра, Беатріче або Марія Стюарт! Таке і її почуття, яке нічого не хоче й нічого не вимагає. Може, її серце й належить мені, та яке це несміливе й безсиле серце!

Вона, може, позує перед собою в ролі благородної героїні, яка жертвує любов'ю в ім'я обов'язку, — і видається собі через це гарною. Заради цієї втіхи варто щось зробити! Гаразд! Жертвуй мною, але якщо ти думаєш, що багато чим жертвуєш, зрікаючись свого кохання, і задовольниш цим вимоги обов'язку, — то ти помиляєшся!

Я не можу, не можу більше про це ані думати, ані спокійно писати!

8 червня

Кокетка — це той самий лихвар; вона дає мало, а вимагає величезних процентів. Сьогодні я більш спокійний, можу тверезо думати, тому повинен признатись, що не можу звинувачувати Анельку в кокетстві. Вона нічого мені не обіцяла й нічого не вимагала. Те, що я в Варшаві вважав невинним кокетуванням з її боку, було просто хвилинним гарним настроєм і веселістю. Це я призвів до того, що сталося, я сам зробив багато помилок і сам у всьому винен.

Знати щось і брати до уваги — це зовсім різні речі. Ми можемо чудово розбиратися в чужих для нас душевних почуттях іншої людини, але, спілкуючись з нею, ми найчастіше виходимо тільки з власних поглядів. Так трапилось і зі мною. Я знав, принаймні відчував, що я й Анелька — двоє настільки різних людей, ніби ми жителі двох різних планет, але не здатний був про це весь час пам'ятати; я підсвідомо надіявся, що в даному разі вона вчинить так, як вчинив би я на її місці.

І хоч я відчуваю, що під сонцем ми найбільш не схожі одне на одного люди, що ми — як два полюси, але ще й зараз я пишу це й ніби дивуюсь: мені ще важко призвичаїтись до цієї думки. Та все ж це правда. Я в тисячу разів більш подібний до Лаури Девіс, аніж до Анельки.

Тепер я зрозумів, об що я розбився.

Об догматичну прямоту її душі.

Це та властивість, що її я втратив уже давно, і відсутність її зробила мої думки розкутими й вільними, хоч разом із тим зародила в мені смертельну недугу й стала моєю трагедією.

Зараз я це добре розумію — може, ще не досить глибоко, бо я чоловік настільки складний, що втратив здатність розуміти простоту… "Чую голос твій, але тебе не бачу"… Я страждаю своєрідним духовним дальтонізмом і не розрізняю деяких кольорів.

У мене не вкладається в голові, як можна кожну істину, хоча б і освячену віками, не роздивитися з усіх сторін, не розкласти її на частини, на часточки, атоми, — одне олово, розкладати доти, аж поки вона розсиплеться на порох, і її неможливо буде скласти знову в одне ціле.

А в Анельки не вкладається в голові, як можна правило, визнане моральним і освячене релігією, не вважати обов'язковим для себе.

Мені однаково, чи це переконання в неї усвідомлене, чи інстинктивне, вироблене власним розумом, чи набуте, — досить того, що воно вже ввійшло в її натуру.

Такі Анельчині погляди виявилися вже в тому, що вона казала з приводу Корицької: "Все можна довести, але коли робиш щось погане, сумління завжди говорить тобі! "Погано! Погано!" — і його нічим не переконаєш".

Тоді я не надав її словам належного значення. В Анельки немає жодних вагань, жодних сумнівів. Душа її відділяє полову від зерна так старанно, що про те, щоб вони змішались, не може бути й мови. Вона не намагається створювати собі власні правила, вона бере їх готовими в релігії і в загальноприйнятій моралі, але так глибоко переймається ними, що вони стають її власними, входять у її плоті і кров.

Чим таке розрізнення людиною добра і зла більш прямолінійне, тим воно більш упевнене й невблаганне. В цьому моральному кодексі немає обставин, які зм'якшують провину. Оскільки за цим кодексом заміжня жінка має належати своєму чоловікові, то, якщо вона віддається іншому, вона чинить погано. Тут не дозволяється ніяких обговорень, тлумачень, міркувань, — а тільки: праведники — направо, грішники — наліво, над усіма ними боже милосердя, але між ними — нічого, ніякої середини.

Це кодекс "високоповажаного Варфоломія і доброчесної Магди", він такий примітивний, що такі люди, як я, перестають його розуміти. Нам здається, що життя й людські душі надто складні щоб уміститися в цей кодекс. І справді, може, нам і не треба в нього вміщатися. На жаль, ми не винайшли нічого іншого, тому метаємось, немов заблукані птахи, в порожнечі й тривозі.

Проте більшість жінок, особливо в Польщі, ще визнають цей кодекс. Навіть ті, котрі в житті відступають від його приписів, не дозволяють собі ані на мить засумніватись у його законності й святості. Де він починається, там кінчаються будь-які міркування.

Поети неправильно уявляють собі жінку як загадку, як живого сфінкса. В стократ більшою загадкою, в стократ більшим сфінксом є чоловік. Здорова жінка, не істеричка, може бути злою чи доброю, сильною чи слабою, але духовно вона простіша від чоловіка. Її в усі віки й часи задовольняли десять заповідей, незалежно від того, дотримується вона їх або, через свою слабість, порушує.

Жіноча душа настільки догматична, що в деяких жінок, яких я знаю, навіть атеїзм набирає релігійного характеру.

Дуже часто в деяких жінок гострий розум, глибина мислення і високий політ думки поєднуються із схилянням перед кодексом "доброчесної Магди".

Жіноча душа чимось подібна до колібрі, яка вміє вільно літати поміж густих заростей, не зачепивши жодної галузки, не зворухнувши жодного листочка.

Це можна сказати насамперед про Анельку. В ній найбільша витонченість почуттів і думок поєднується з найбільшою простотою моральних понять. Її десять заповідей такі ж, як і Магдиних десять заповідей, тільки в Магди вони вишиті на сировому полотні, а в Анельки — на тонкій, як мереживо, тканині.

Чому я про це говорю? Тому що для мене це не якесь абстрактне питання, а майже питання життя; я говорю про те, що мені болить і що є моїм нещастям, бо відчуваю, що тих простих десять заповідей не зможу перемогти своєю складною і заплутаною філософією любові. Та як я можу перемогти, коли сам не вірю беззастережно в цю філософію, а часто навіть просто в ній сумніваюсь, у той час як Анелька вірить у свої заповіді спокійно й непорушно.

Тільки ті вуста, що вже пили із джерела сумнівів, можна переконати, що заборонений поцілунок не гріх. Релігійну жінку кохання може підхопити й понести, мов ураган — тріску, але вона ніколи не визнає цього.

Чи пощастить мені коли-небудь звабити Анельку? Може, глибокий розпач, що охопив мене зараз, тимчасовий, може, завтра я з більшою надією дивитимусь у майбутнє, але сьогодні це здається мені майже неможливим.

Колись я написав у цьому щоденнику, що в нас у деяких сім'ях дівчатам прищеплюють скромність, як віспу. І мені слід рахуватися з тим, що правила "жінка повинна належати своєму чоловікові", в яке Анелька свято вірить, вона дотримується ще й через свою сором'язливість, яка так зрослася з її натурою, що мені в стократ легше уявити собі Анельку мертвою, аніж що вона відслоняв при мені груди.

І я ще можу обманювати себе, можу щось чекати від такої жінки? Це просто безглуздя!

То що ж мені робити? Виїхати?

Ні, не виїду! Не хочу й не можу!

Залишусь. А оскільки моє кохання безглузде, я діятиму безглуздо. Досить планів, розрахунків, передбачень. Нехай буде, що вона хоче і як хоче! Інша дорога не приведе ні до чого.

9 червня

Анелька не щасливіша за мене. Те, що я сьогодні побачив, переконало мене, що і в її душі точиться тяжка боротьба, й сили для цієї боротьби вона мусить черпати лише в самій собі. Думки мої так плутаються, що я ніяк не можу заспокоїтись.

Після від'їзду Завіловського з дочкою, які сьогодні були в Плотові, коли тітка почала навмисне вихваляти достоїнства панни Гелени, мене раптом охопила злість; я був стомлений, невиспаний, рознервований і роздратовано закричав:

— Гаразд! Якщо вам більше хочеться, щоб я одружився, аніж щоб був щасливим, то можу хоч завтра посвататись до панни Завіловської, бо зрештою й мені все байдуже!

Звичайно, зрозуміло було, що я це кажу в пориві роздратування, а не обдумано, що я ніколи цього не зроблю, однак Анелька зненацька стала біла як папір. Вона схопилася з місця й почала розв'язувати шнурки штори, руки в неї тремтіли, мов у лихоманці. На щастя, тітка нічого не помітила, бо сама була страшенно збентежена. Вона щось відповідала мені, але я не пам'ятаю, що саме, в ту хвилину для мене нічого не існувало, крім Анельки. Правда, я часом думав, що займаю якесь місце в її серці, та думати — це одне, а бачити — зовсім інше. До кінця свого життя не забуду того блідого обличчя, тих тремтячих рук! Тепер я мав незаперечний доказ, бо її хвилювання не можна було пояснити моїм раптовим спалахом.