Без догмата - Сторінка 50

Несподівана звістка не лише про одруження, а й навіть про смерть байдужої їй людини не примусила б її так збліднути.

Кілька днів тому я думав: "Що мені з того, що вона мене кохає, коли вона завжди приховуватиме своє кохання?".

А сьогодні, коли я на власні очі пересвідчився, що вона мене кохає, всі мої сподівання враз воскресли, всі сумніви зникли; мені знову ввижалась перемога, я знову повірив, що настане час, коли її кохання стане сильнішим за неї, тоді я обійму її, вона стане моєю.

На жаль, я майже одразу переконався, що це помилка. Коли тітка, сказавши щось, вийшла, може, щоб десь тихенько в куточку витерти сльози від образи на мене, — я поквапливо підійшов до Анельки й промовив:

— Анельцю! Я за всі скарби світу не оженився б на панні Завіловській, але зрозумій: у мене й так багато горя, а тут ще й з цим не маю спокою. Ти ж краще за всіх знаєш, що цього ніколи не станеться.

— Чому ж… Я була б рада, якби так сталося, — насилу мовила вона.

— Неправда! Я бачив, як ти зблідла, бачив!

— Вибач, я піду…

— Анелько, але ж ти мене кохаєш! Не обдурюй себе й мене: ти мене кохаєш.

У неї знову побіліли губи.

— Ні,— відповіла вона швидко.

– І боюсь, що я тебе зненавиджу.

Вона пішла до матері. Я знаю, коли жінка бореться сама з собою, їй часто так здається, і її гірке й заборонене кохання набирає саме такого забарвлення; та все ж Анельчині слова загасили мою радість, мов свічку. В житті багато речей, які хоч і цілком природні, але яких просто неспроможні витерпіти людські нерви. Зараз я глибоко усвідомив одну істину, яку я знав ще й раніше, яку знають усі, що кохання до чужої дружини, якщо воно тільки зветься коханням, — це велика підлість, а якщо це кохання справжнє, воно — велике нещастя, і тим більше нещастя, чим більше ця жінка гідна кохання. Мене страшенно мучить гірка цікавість: що було б, якби я сказав Анельці: "Або ти зараз обіймеш мене й признаєшся, що кохаєш, або я в тебе на очах пущу собі кулю в лоб!" Знаю, що це було б негідно, я ніколи на такий підступ і насилля не наважився б, ні!.. Для цього я все-таки надто порядна людина… Однак не можу стриматись, щоб не запитати себе: а що тоді сталося б? І майже певен, що Анелька, може, й не пережила б свого горя, а водночас і свого презирства до мене, — але вона не здалася б. Думаючи про це, я її проклинаю і разом з тим ще більше обожнюю, ненавиджу й ще сильніше кохаю. Скажу відверто: на мене звалилось велике нещастя. Найгірше те, що я не бачу порятунку від нього, бо в мене немає сили, щоб вирватись із цієї пастки. До поривів непереборної пристрасті, які та жінка завжди викликала в мене, тепер долучилась якась собача прив'язаність. Я огортаю її думками, поглядом, дивлюсь і не можу надивитись на її очі, коси, губи, плечі, й відчуваю, що вона для мене вже не лише найжаданіша жінка, а й найдорожча в світі людина. З жодною жінкою мене не зв'язував такий подвійний і нерозривний зв'язок. Часом її вплив на мене вдається мені просто незбагненним, а часом, я пояснюю його собі і — як завжди — якнайгірше для себе.

Я жив поспішливо й перейшов уже свій зеніт. Тепер моя дорога спускається вниз, у холод і морок. Та я відчуваю, що в цій єдиній жінці я знову віднайшов би свою молодість, силу й бажання жити. Коли я втрачу Анельку, то втрачу й життя, а залишиться тільки існування, похмуре, як провісник смерті. Тому я кохаю Анельку не тільки чоловічою пристрастю й серцем, а й усією силою інстинкту самозбереження, у цьому коханні шукаю також рятунку від страху небуття.

Анелька цього не знає; але гадаю, що вона мене дуже жаліє, бо ж і я, ставлячись до неї немилосердно, віддав би душу за те, щоб їй було легше. Як же мені не говорити, що кохання до чужої дружини — нещастя, коли воно доводить чоловіка до того, наприклад, що він змушений терзати жінку, за спокій якої радо віддав би своє життя!

І на кожному кроці — тисячі таких зачарованих кіл! Зрештою, ми обоє глибоко нещасні. Але ти, Анелько, все-таки маєш якусь опору в житті, маєш свій догмат, а я — наче той човен без керма і без вітрил.

Чогось мені нездужається. Я погано сплю, а точніше, зовсім не сплю, та воно й не може бути інакше. Справді, мені хотілося б захворіти серйозно, пролежати із місяць без свідомості, непритомному, відпочити за все життя. Це були б мої канікули. Вчора Хвастовський довго придивлявся до мене й філософствував; сказав, що в мене нервова система тієї людської породи, яка вже відживає, але разом з тим я успадкував ще великий запас фізичних сил. Думаю, він має рацію; якби не це, то я не міг би дати ради зі своїми нервами. Хто знає, чи не тому почасти моє почуття цілком поглинуло мене, адже моїм силам потрібний був якийсь вихід, і, не знайшовши його ні в науці, ні в будь-якій діяльності, вони, мов потік, ринули в одне русло: кохання до жінки.

Але, через мої нерви, цей потік каламутний, бурхливий і тече криво. Так, найголовніше, що він тече криво!

Скільки в мене переживань щодня! Сьогодні надвечір прийшла до мене моя люба тітка й почала просити пробачення за те, що хвалила панну Завіловську. А я, цілуючи їй руки, вибачався за своє роздратування.

— Присягаюсь тобі, я більше про неї не згадаю, — казала вона. — Звичайно, любий Леоне, я від усієї душі хотіла б, щоб ти одружився, адже ти останній в роду, але, бачить бог, я найбільше хочу, щоб ти був щасливий, мій дорогий, любий хлопчику.

Я заспокоював її, як міг, а вкінці сказав:

— Тітонько, ви ж знаєте, що я певною мірою баба, нервова баба!

Але тітка одразу ж обурилась:

— Ти баба? Кожен може помилятись, але якби всі мали такий розум і таку вдачу, як у тебе, то на світі все велося б інакше!

Хіба розвієш такі ілюзії? Часом мене охоплює розпач, і я кажу собі: "Що мені робити в цьому будинку, серед оцих жінок, які запозичили в ангелів усі їхні чесноти? Мені вже пізно навертатися в їхню віру, а, залишаючись таким, яким я є, скільки можу завдати їм горя, розчарувань і нещастя!"

10 червня

Сьогодні я одержав два листи: одного від мого нотаріуса в Римі, другого — від Снятинського. З Рима мені повідомляють, що перешкоди з боку італійського уряду, які він звичайно ставить до вивезення з країни історичних пам'яток і цінних творів мистецтва, можна буде усунути, а точніше — обійти. Батькові колекції були його приватною власністю, й держава не мала на них ніяких прав, тому їх можна переслати просто, як меблі.

Треба зайнятись переобладнанням будинку в Варшаві, а мені не дуже хочеться цього робити, тому що намір перевезти до Варшави колекції більше мене зовсім не приваблює. Навіщо це мені тепер потрібно? Якщо я не відмовлюсь від свого заміру, то лише тому, що сам стільки розповідав про нього, і в газетах уже багато писали з цього приводу.

В мене зараз такий самий душевний стан, який був під час моїх подорожей після Анельчиного одруження. Тепер знову я все роблю, бачу і сприймаю тільки з думкою про Анельку, в мене немає жодних безпосередніх вражень. Думки, на дні яких не знаходжу її, здаються мені порожніми, позбавленими будь-якого сенсу. Це переконливий доказ того, як людина може запропастити себе. Сьогодні вранці я читав статтю Бунге під назвою "Віталізм і механістична теорія". Читав з величезним інтересом; Бунге науково обгрунтовує те, що вже давно зринало у мене в голові, але скоріше у вигляді неясних здогадів, аніж твердих переконань. У цій статті наука признається в скептичному ставленні до самої себе й підтверджує не тільки своє безсилля, але й позитивне існування якогось світу, який є чимось більшим, ніж матерія і рух, — його не допоможуть зрозуміти ні фізика, ні хімія. А мені вже байдуже, чи буде той світ надбудовою над матерією, чи буде залежним від неї. Справжня гра слів! Я не вчений і не зобов'язаний бути обережним у своїх висновках, отже наосліп кидаюсь у відчинені двері; і нехай собі наука сто разів каже, що там темрява, я відчуваю, що там мені буде все виднішим, ніж по цей бік. Я читав статтю Бунге з якоюсь гарячковою жадібністю й почуттям величезного полегшення. Лише заскнілі дурні не усвідомлюють, як матеріалізм нас пригнічує, наганяє на нас смертельну нудьгу, як у душі ми боїмося, щоб це вчення випадково не виявилось істинним, як ми чекаємо на нову еволюцію науки і як радіємо, наче в'язні, коли відчиняється яка-небудь хвіртка, через яку можна вирватись на свіже повітря. Вся справа в тому, що дух наш уже такий пригнічений, що ми не насмілюємось ані вільно зітхнути, ані повірити в своє щастя. А я насмілився, читаючи цю статтю, почував себе так, ніби вийшов на волю із задушливого підвалу. Може, й це тільки хвилинне враження, адже я розумію, що неовіталізм не робить епохи в науці, може, я завтра добровільно повернусь у свою в'язницю… Не знаю! А поки що мені було добре. Щохвилини я повторював собі: "Якщо це так, якщо навіть шляхом скептицизму доходиш до твердої впевненості, що існує надчуттєвий світ, який "сміється з усіх механістичних теорій" і перебуває абсолютно поза сферою "фізико-хімічних відкриттів", — то все можливо: будь-яка віра, будь-який догмат, будь-який містицизм! Отже, можна думати, що існує не лише безмежний простір, а й безмежний розум і безмежна доброта; можна сподіватися, що якась величезна сутана вкривав всесвіт, і під цією сутаною можна знайти притулок, і є над нами чиясь опіка, під якою можна відпочити від пережитих мук. А якщо так, то це добре! Я знаю принаймні, навіщо живу й страждаю! Яка безмірна втіха!

Повторюю ще раз, я не зобов'язаний бути обережним і несміливим у своїх висновках, раніше я вже писав, що скептик ближчий до містицизму, ніж будь-хто. Це я перевірив тепер на самому собі, тому що почав ширяти, мов той птах, якого довго тримали в клітці й випустили на волю, а він тепер літає скрізь і втішається, купаючись у просторі. Я бачив нові сфери, в яких народжувалось нове життя. Не знаю, чи це було на якійсь іншій планеті, чи десь у міжпланетному просторі, але й це життя, і ці поля були зовсім інші, ніж у нас; світло там було ясне й м'яке, в повітрі повівала чудесна прохолода, а головне, що там зв'язок між людською душею й душею загальною значно міцніший, ніж у нас, такий міцний, що неможливо розрізнити, де закінчується особисте й починається загальне. При цьому я розумів, що саме в невизначеності цієї межі полягає щастя життя в тому світі, бо людина там не виключається зі свого оточення, не протиставляє себе йому, а живе в цілковитій гармонії з ним, а отже, па повну силу загального життя.

Не можна сказати, що то були видіння; я тільки перейшов граничну межу, за якою кінчається чітка робота думки й починаються відчуття, які, проте, були ще певною мірою висновками з попередніх засновків, — але вони зайшли вже так далеко, що стали майже невловимими, наче золота нитка, яку витягаєш до безконечності.