Без догмата - Сторінка 58

"Підготую хоча б грунт для майбутнього, — казав я собі,— й привчу Кроміцького до думки, що він повинен розстатися з Анелькою". Ще раз повторюю, я не знав, яке його матеріальне становище, однак припускав, що той, хто займається спекуляцією, може так само легко все втратити, як і розбагатіти, тому сказав:

— Не знаю, наскільки твої слова відповідають купецькій моралі, але мені приємно відзначити, що вони достойні благородної людини. Якщо я правильно тебе зрозумів, то ти твердиш, що чоловік, якому загрожує розорення, не має права тягнути за собою дружину в безодню злиднів?

— Я казав тільки, що продаж дружини за будь-яких умов — це підлість. Зрештою, дружина повинна розділяти з чоловіком його долю. Бо що то за жінка, яка згодна розлучитися з чоловіком тільки тому, що він розорився!

— Припустімо, що вона не згодиться, але ж чоловік може розлучитися з нею всупереч її бажанню. В такій ситуації кожне повинне пам'ятати про свій обов'язок… До того ж, якщо дружина бачить, що розлучення може врятувати її чоловіка, то обов'язок, який вона правильно зрозуміє, навіть наказує їй погодитись на це.

— Про такі речі навіть неприємно розмовляти.

— Чому? Невже тобі шкода румуна?

— Ні! Боронь боже, в моїх очах він назавжди зостанеться негідником.

— Бо тобі не вистачає об'єктивності. Воно й не дивно: людина, в якої все йде як по маслу, ніколи не зрозумів психології банкрута, для цього треба бути філософом, а філософія несумісна з гонитвою за мільйонами…

Я не хотів вести далі цю розмову, мені самому було невимовно огидне моє лицемірство. Мені здавалося, що я вже посіяв якесь зерно, правда, може, надто мізерне, щоб воно могло зійти, але принаймні знову вхопився за якусь нитку. Одне спостереження вселило в мене маленьку надію. Коли я запевняв Кроміцького, ніби це він сам думає, що розорений чоловік повинен дати свободу дружині, я помітив на його обличчі вираз якогось занепокоєння й збентеження. Завважив також, що при згадці про його мільйони він стиха зітхнув. Робити з цього висновок, що йому загрожує розорення, було б передчасно, але я припускаю, що його справи не дуже надійні й можуть повернути і на добре, і на погане.

Я вирішив це перевірити. А тим часом у мені наче сиділо двоє людей. Один з них подумки казав Кроміцькому: "Якщо ти ледь схитнешся, я допоможу тобі впасти. Хоча б мені довелося втратити все моє багатство, я одним ударом звалю тебе; тоді матиму справу з побитою людиною, і подивимось, чи не знайдеш ти для певних угод та умов делікатнішої назви, ніж підлість".

Водночас я усвідомлював, що такий спосіб дії чужий мені, про щось таке я десь читав або чув, і якби не моє безвихідне становище, ніколи не вдався б до того, що мені огидне й чуже моїй натурі. Гроші ніколи не відігравали ніякої ролі в моєму житті, ніколи не були для мене ні засобом, ні метою; я не здатний діяти такою зброєю; я розумів, яким приниженням було б і для мене, і для Анельки вводити цей елемент у наші стосунки; я відчував нестерпну огиду й запитував себе: "Невже ти не зупинишся і перед таким падінням? Невже й ця чаша не омине тебе? Поглянь, як ти все більш опускаєшся: колись тобі й на думку не спало б діяти таким чином, крім того, може, ти цим нічого й не досягнеш, а тільки остаточно спротивишся сам собі".

Справді, раніше, коли тітка часом, говорячи про фінансові справи Кроміцького, висловлювала підозру, що вони в поганому стані, мені завжди було неприємно. Передбачаючи, що він може коли-небудь звернутись до мене по допомогу чи запропонувати мені взяти участь у його обо— рудках, я давав собі слово рішуче відмовити йому і в допомозі, і в участі, так мені не хотілося, щоб у мої взаємини з Анелькою були замішані гроші. Пам'ятаю, я вбачав у цьому доказ своєї делікатності й шляхетності моїх почуттів. А тепер я дійшов до того, що хапаюсь за цю зброю, неначе я банкір, який все життя воював грішми.

Бачу зовсім ясно, що мої вчинки й думки гірші від мене, — і часто не розумію, як це все сталося. Мабуть, причиною є те, що я не можу вибратися з манівців. Я кохаю благородну жінку, кохаю глибоко, однак від цього опинився у фальшивому становищі і в зачарованому колі, де псується мій характер, навіть зникає витонченість почуттів. Якщо раніше, в хвилини падіння, я відкидав геть будь-яку мораль, у мене завжди лишалося щось… якесь естетичне почуття, котре допомагало мені розпізнавати зло. А зараз у мене немає і цього почуття, точніше, воно безсиле. Хоча б я втратив разом із цим душевну гидливість! Таж ні! Я зберіг її повністю, тільки вона перестала бути для мене гальмом, а лише посилює мої страждання. В моїй душі немає місця ні для чого іншого, крім кохання до Анельки, але ж свідомості й не потрібно ніякого місця. Вона гніздиться і в любові, і в ненависті, і в стражданнях так само, як рак гніздиться у хворому організмі.

Той, хто не був у такому становищі, як я, неспроможний собі його уявити. Я знав, звичайно, що любовні хвилювання бувають дуже болісними, проте не дуже вірив цьому. Не думав, що ці страждання можуть бути такими реальними й нестерпними. Аж тепер я збагнув різницю між "знати" й "вірити", тепер я зрозумів, чому французький мислитель сказав: "Ми знаємо, що мусимо померти, але не віримо в це".

12 липня

Сьогодні пульс у мене нерівний, у голові шумить, і коли я згадую про те, що трапилося, кожний нерв у мені тремтить, мов у лихоманці.

День був гарний, а вечір ще кращий, світив місяць уповні. Ми вирішили прогулятись до Гофгаштейна; тільки пані Целіна захотіла зостатися вдома. Тітка, я і Кроміцький разом вийшли до воріт вілли. Кроміцький пішов до Штраубінгера, щоб найняти коляску, а ми з тіткою чекали Анельку, яка ще затрималася в кімнаті. її довго не було, тому я побіг по неї і зустрів її на крутих зовнішніх сходах, які ведуть з другого поверху вілли в сад.

Місяць освітлював другий бік вілли, а цей був зовсім темний, тому Анелька спускалась дуже повільно. Сходи були кручені й стрімкі. Та ось Анельчині ноги опинились нарівні з моєю головою; побачивши це, я враз обережно обняв їх і став жадібно цілувати. Я розумів, що доведеться розплачуватись за цю мить щастя, але не мав сили від неї відмовитись. До того ж бог бачив, як благоговійно доторкалися мої вуста до цих дорогих ніжок, що від них я не міг відірватись, і за які страждання винагороджує мене ця мить. Якби Анелька не опиралась, я поставив би її ніжки собі на голову, на знак того, що віднині я назавжди її слуга і раб. Але вона відступила на верхню сходинку, а я вмить збіг униз і вигукнув так голосно, щоб тітка, яка стояла біля воріт, могла почути мене:

— Анелька вже йде!

Тепер Анельці не лишалось нічого іншого, як спуститися вниз, і вона могла це зробити без ніякого побоювання, — я пішов уперед. У цю хвилину під'їхав у колясці Кроміцький. Однак Анелька, наблизившись до нас, сказала:

— Я прийшла вибачитись перед вами, тітонько, я передумала, мені не хочеться залишати маму саму. Ви їдьте, а я почекаю вас, і разом будемо пити чай.

— Таж Целіна добре себе почуває,— мовила трохи незадоволено тітка, — і сама запропонувала, щоб ми поїхали, насамперед заради тебе.

— Так, але… — почала було Апелька.

В цей час підійшов Кроміцький і, дізнавшись, про що йдеться, сухо сказав:

— Будь ласка, не сперечайся…

Анелька, не промовивши й слова, сіла слідом за тіткою в коляску.

Незважаючи па те, що був схвильований, я звернув увагу і па тон Кроміцького, і на мовчазну Анельчину покірність, а зробив це головним чином тому, що Кроміцькпй весь цей день розмовляв з Анелькою ще холодніше, ніж напередодні. Напевно, та сварка, що виникла була між ними з невідомих мені причин, знову повторилась і викликала ще більше відчуження. Але мені не було часу про це думати; я був під враженням від тих поцілунків, якими щойно обсипав Анельчині ноги. Мене охопили водночас блаженство, радість і страх. Те, що я відчуваю блаженство, зрозуміло, бо я відчував його завжди, коли доторкався хоча б Анельчиної руки. Але звідки взялася в мені радість?… Її викликав мій здогад, що ця непохитна й доброчесна Анелька не змогла все-таки рішуче відштовхнути мене, а зараз вона каже собі подумки "Я теж стою на похилій площині й не можу сміливо дивитися людям у вічі: адже хвилину тому біля моїх ніг був чоловік, який мене кохає, і я стала почасти теж його спільницею, бо не піду до свого чоловіка й не скажу йому: "Покарай його, а мене забери звідси".

Я розумів теж, що вона не може цього зробити, щоб не зіпсувати родинних стосунків, а хоч би й могла, то не зробила б, щоб не викликати зіткнення між мною і Кроміцьким. Якийсь внутрішній голос шепотів мені: "Хто знає, кого із вас двох вона більше боїться наражати на небезпеку?"

Становище в Анельки справді було дуже складне, я ж використовував його цілком свідомо, без ніяких докорів сумління, так, як полководець під час війни використовує невигідне становище противника. Я тільки запитував себе: "Чи вчинив би ти так само, якби знав, що Кроміцький притягне тебе до особистої відповідальності?" Оскільки я міг собі чесно відповісти — "так!", то вважав, що па все інше не варто зважати.

Ні!.. Кроміцький викликав в мене страх лише тому, що він може забрати Анельку й вивезти її бозна-куди. Від самої думки про це мене охоплює відчай.

Але тоді, в колясці, я боявся насамперед Анельки. Що буде завтра? Як вона це сприйме? Чи як зухвалість, чи як порив поклоніння і обожнювання? Я почував себе, ніби собака, який, нашкодивши, боїться, що його битимуть. Сидячи навпроти Анельки, я намагався по її обличчю, коли на нього падало місячне світло, відгадати, що мене чекає. Я дивився на неї покірно, був таким нещасним, що аж сам жалів себе; мені здавалося, що вона теж повинна зжалитись наді мною. Проте вона не дивилась на мене, а уважно слухала чи вдавала, ніби слухає, що говорив тітці Кроміцький, а той розводився про те, що він зробив би і як би домігся великих прибутків, коли б Гаштейн належав йому. Тітка кивала головою, а він весь час повторював: "Хіба неправда?" Було видно, що він хоче переконати її в своїй діловитості і в тому, що з кожного гроша здатний зробити десять.

Дорога до Гофгаштейна прорубана в горах і звивається над безоднею, роблячи багато заворотів. Місячне світло на заворотах падало поперемінно то на нас, то на жінок, які сиділи навпроти.

На обличчі в Анельки я бачив тільки тихий смуток, але мене підбадьорювало вже й те, що вираз її обличчя не був суворим.