Без догмата - Сторінка 56

Зрозумів, що з мого боку було б підло залякувати її, погрожуючи своєю смертю. Такі засоби не для мене. Мене охопив сором, коли Анелька одразу стривожилась, пильно подивилась па мене і спитала:

— Що ти хотів сказати?

— Хотів сказати щось таке, що було б негідне мене, і що зрештою вже не має значення.

— Ні, Леоне, я обов'язково хочу знати: інакше я й хвилини не буду спокійною.

Вітер звіяв їй на чоло пасмочко волосся, я встав і почав легенько вкладати те пасмочко на її голівці так старанно, як це зробила б її мати, і сказав:

— Анелько, люба, не змушуй мене говорити те, що я не повинен говорити, А якщо йдеться про твій спокій, то даю тобі слово, що в майбутньому ти не матимеш ніяких причин для тривоги.

Вона звела на мене очі.

— Ти даєш мені слово?

— Так, твердо й урочисто. Що там за думки рояться в цій любій голівці?

Нашу розмову перервав листоноша, який приніс цілу паку листів. Це були листи Кроміцькому зі Сходу, Анельці від Спятинських (я впізнав почерк Снятинського на конверті) і мені від Клари. Славна дівчина мало писала про себе, зате докладно розпитувала про мене. Я сказав Анельці, що лист від Клари, і вона, мабуть, бажаючи остаточно відновити між нами добрі стосунки, почала підсміюватися з мене. Я не залишився в боргу й сказав, що, здається, Снятинський останнім часом зовсім втратив голову. Так ми з нею сміялись і жартували. Людська душа, мов бджола, шукає нектару навіть у гірких квітах. Найнещасніша людина й та намагається відшукати хоч краплину щастя Навіть у власних стражданнях і хапається за найменшу тінь, за найменшу видимість цього щастя. Іноді я думаю, що така невтоленна потреба щастя є доказом, що нас ще чекає щось після смерті. Я певен, що й песимізм породжений саме цією потребою, бо якщо загальнолюдське нещастя виразити в філософській формулі, це може бути певною розрадою. Песимізм заспокоював прагнення до пізнання й правди, а щастя ж це ніщо інше, як тривале заспокоєння.

А може, й любов — таке невичерпне джерело щастя, що навіть коли вона найпохмуріша, її пронизують промені світла; ось такий промінчик сьогодні засвітив нам обом, Я вже на це й не сподівався. Не гадав я також, щоб чоловік, який не знав меж своїм бажанням і прагнув володіти всім, міг у своїй тяжкій долі задовольнитися майже нічим. Але прикладом цього став я сам.

Тільки-но ми дочитали наші листи, як на порозі з'явилася пані Целіна, яка вже ходить без сторонньої допомоги, й принесла Анельці ослінчика під ноги.

— Ох, мамо! — досадливо сказала Анелька. — Хіба так годиться?

— А ти мало прислужувала мені, коли я була хвора? — відповіла пані Целіна.

Я взяв у неї з рук ослінчика і, ставши перед Анелькою навколішки, чекав, поки вона поставила на нього свої ніжки, — та секунда, коли я стояв перед нею, сповнила мене щастям на цілий день. Так! Старець живе крихтами і, збираючи їх, ще й вдячно усміхається крізь сльози.

6 липня

Серце в мене скалічене, але здатне кохати. Тільки тепер я розумію Снятинського. Якби я не був людиною звихнутою, неврівноваженою, отруєною скептицизмом, критичним самоаналізом і критикою того самоаналізу, якби моє кохання було законним і правим, я знайшов би в Анельці свій життєвий догмат, за яким з'явилися б інші догмати. Але не знаю… може, я й не зміг би кохати інакше, а тільки проти правил, може, саме в цьому виявляється моя нежиттєздатність; бо хоч як там було, а те, що мало дати мені душевне здоров'я, стати моїм порятунком, стало моєю смертельною хворобою й загибеллю. І дивно, як багато разів мене застерігали. Здавалося, ніби люди передбачали, що мене спіткає. Я все пригадую, що мені! написав Снятинський ще тоді, коли я жив у Девісів у Пельї: "З життя мусить щось вирости, пильнуй, щоб не виросло щось таке, що стане нещастям для тебе і твоїх близьких". Тоді я посміявся з цього, а проте не можна було краще передбачити моє майбутнє! Мій батько теж не раз говорив зі мною так, наче проникав поглядом крізь заслону майбутнього. Сьогодні пізно згадувати про це. Знаю, що такі роздуми нічого мені не допоможуть, але я не можу втриматись від них, бо мені шкода не так себе, як Анельки. Зі мною вона була б у стократ щасливіша, ніж із Кроміцьким. Думаю, що спочатку я, може, й критикував би її, знаходячи в ній багато недоліків, та все ж кохав би її всім серцем. Вона була б моєю, отже на неї поширився б мій егоїзм. На її недоліки я дивився б як на свої власні, а собі самій людина все прощає і, хоч як би різко критикувала себе, не перестає піклуватися про своє благо й залишається дорогою для себе Такою дорогою була б мені й Анелька, а тому що вона стоїть значно вище від мене, то з часом стала б моєю гордістю, найкращою і найшляхетнішою частиною моєї душі, усвідомлюючи, що моя критика недоречна, я перейшов би у її віру, і вона врятувала б мене.

Та все це змарновано, зіпсовано, все це стало трагедією для неї, трагедією і злом для мене.

7 липня

Перечитую написане мною вчора — і мене вразили останні слова про те, що якби моє кохання було законним, воно могло б урятувати мене, а замість того воно стало джерелом зла… Важко примиритися з такою думкою.

Яким чином любов до такої чистої істоти, як Анелька, може породити зло? Проте все пояснює одне слово: це неправа любов. Врешті треба це визнати. Якби мені, людині цивілізованій, з вразливими нервами, яка живе в згоді з карним кодексом уже хоча б тому, що моральні устої не дозволяють мені жити інакше, — повторюю, якби мені хтось сказав, що я цілими днями й ночами розмірковуватиму, як позбавитись — хоча б і вбивством — чоловіка, який стоїть мені на заваді, то я вважав би такого пророка божевільним. А проте ось до чого я дійшов! Кроміцький заслоняє мені світ, відбирає в мене землю, воду й повітря. Я не можу жити саме тому, що він живе, — тому я безперервно плекаю в душі думку про його смерть. Коли б він помер, як просто розв'язалися б усі ускладнення, настав би край усім бідам! Я не раз думав, адже гіпнотизер може сказати своєму медіумові: "Спи!" — і той засинає,— то чому ж та сама сила, але ще більш напружена, не може усипити когось вічним сном? Недавно я виписав собі кілька різних книжок про гіпнотизм, а поки що мимоволі кожним поглядом кажу Кроміцькому: "Умри!" — і якби такого навіювання було досить, Кроміцького давно не було б на світі. Але він почуває себе добре, і як був, так і лишається Анельчиним чоловіком, а я розумію, що моя поведінка злочинна, дурна, смішна й не гідна людини дії,— і все більше зневажаю себе.

Це не заважає мені, однак, далі "гіпнотизувати" Кроміцького. Так само іноді інтелігентна людина, яку лікарі не можуть вилікувати від тяжкої хвороби, звертається до знахарів. Я намагаюся вбити суперника гіпнотизмом, але при цьому тільки виразніше бачу свою нікчемність, і мені стає ще гірше. Все-таки треба признатись, що коли я залишаюся сам, то завжди ловлю себе на думці про знищення ненависного мені чоловіка всілякими засобами, доступними людині. Довгий час я виношував намір убити його на дуелі. Та це ні до чого не привело б! Анелька не могла б вийти заміж за вбивцю свого чоловіка, — отож я почав, як справжній злочинець, обмірковувати інші способи. І, на диво, знайшов багато таких, що їх не могло б викрити ніяке людське правосуддя.

Дурниці! Нікчемність! Порожні фантазії! Кроміцький може собі жити спокійно, — мої задуми ніколи не втіляться в дії. Я його не вб'ю, хоча б знав, що відповідатиму за це не більше, ніж за те, що розчавив павука; я не вбив би його навіть тоді, коли б ми з ним жили на безлюдному острові, проте, якби можна було розрізати навпіл людський череп, як яблуко, і дістати приховані в ньому думки, то всі побачили б, як хробак злочину точить мій мозок. Більше того: я добре розумію, що ніколи не вб'ю Кромідького не з вищих моральних міркувань, висловлених у заповіді: "Не вбий!" Цю заповідь я вже в собі розтоптав. Я не вб'ю його тільки тому, що цього мені не дозволять якісь залишки лицарських традицій, тому, що я зі своїми витонченими нервами нездатний на жорстокий вчинок, бо я далеко відійшов від первісного дикуна; одне слово, фізично вбити я нездатний. Але морально я його вбиваю щодня, тому запитую себе, чи відповідатиму за це перед якимсь судом, який вищий за будь-який людський суд, чи відповідатиму за це так, як за вчинене вбивство?

Справді, як я вже казав, може, й можна було б розітнути череп, то, мабуть, у мозку навіть найцнотливішого чоловіка знайшлися б думки, від яких у всіх волосся стало б дибом. Пам'ятаю, коли я був малим хлопцем, у мене був період такої побожності, що я ревно молився з ранку до вечора, та водночас у хвилини найбільшого релігійного екстазу в моїй голові мелькали різні грішні думки, так наче мені їх навівав вітер чи підказував демон. Так само іноді в мене виникали грішні думки про людей, яких я любив більше за все на світі і за яких без вагання віддав би життя. Пам'ятаю, що в дитинстві це було для мене трагедією, я дуже мучився. Та годі про це. Я гадаю, що ми не відповідаємо за грішні чи злочинні думки, бо їх породжує зло, яке існує навколо нас, а не те зло, яке вже вкоренилося в нашій душі. Саме тому людині здається, ніби це чорт нашіптує їх на вухо.

І людина чує їх, але коли вона не хоче творити зла, то відганяє їх від себе — у цьому є навіть певна її заслуга. Однак зі мною справи стоять інакше. Думка про те, щоб позбутися Кроміцького, приходить до мене не ззовні, вона росте й визріває в мені самому. Я вже морально дійшов до того, що можу вбити, а якщо не наважуюсь і ніколи не наважусь на це, то лише, як я вже казав, через свої нерви. Роль мого чорта зводиться до того, що він глузує з мене, шепочучи мені на вухо, що вбивство Кроміцького свідчило б тільки про мою здатність до дії, а зовсім не було б злочиннішим від бажання вбити.

Оце те роздоріжжя, на якому я стою, хоч ніколи не сподівався, що зайду так далеко, і я здивовано вдивляюся в глибину власної душі. Не знаю, чи мої невимовні страждання хоч почасти покутують це падіння, знаю тільки, що той, чиє життя не вкладається в простий кодекс, якого дотримуються Анелька й подібні до неї люди, той, у кого душа вихлюпнеться з такого начиння, неминуче буде вкинутий у порох і бруд.

9 липня

Сьогодні в читальні Кроміцький показав мені якогось англійця в товаристві надзвичайно вродливої жінки й розповів мені їхню історію.