Без догмата - Сторінка 53

Цієї ночі я навіть не лягав спати. Ніколи ще так ясно не усвідомлював, що буває ситуація, коли немає більше слів, коли втрачається здатність розуміти й відчувати своє нещастя, а нещастя не минає. Справді, нам уготовано прекрасне життя! Досить сказати, що попередній період мого життя, коли Анелька відкинула моє кохання, і який я вважав найтрагічнішим для себе, тепер здавався мені періодом казкового щастя. Коли б тоді чи навіть зараз з'явився до мене сатана і дав мені підписати умову, пообіцявши, що все залишиться так, як було досі, що Анелька довіку нехтуватиме моїм коханням, але зате Кроміць— кий ніколи не приїде, то я не вагаючись підписав би таку умову й продав би йому свою душу. Бо чоловік, якого відштовхує жінка, мимоволі уявляє її собі на вершині якоїсь готичної башти, на недосяжній висоті, на яку по смієш і очі звести. Так і я мимоволі думав про Анельку. А тим часом приїздить пан Кроміцький з двома килимками з Батума й без церемоній стягає її з тієї високої башти на килимки — її, непохитну, невблаганну, святу! Як жахливо, що людина може уявляти собі все й при цьому буває огидно жалюгідною і смішною! Скільки я передумав, скільки навигадував теорій, як я напружував мозок, доводячи собі, що кохання сильніше від шлюбних контрактів, що я маю право кохати Анельку, а вона мене, а тепер я залишуся з моїми теоріями, а Кроміцький — з Панелькою.

Оскільки завжди треба розраховувати свої сили, я подумав, що людина може підняти лише якусь певну вагу, якщо ж їй звалять на спину більше, вона впаде. У своїх безмірних стражданнях, у своїй безмежній дурості й приниженні я з першої хвилини приїзду Кроміцького почав зневажати Анельку. Чому? Жодними розумними людськими мотивами я цього не міг би виправдати. Дружина повинна належати своєму чоловікові. Цю істину я затямив не гірше від будь-якого іншого дурня, але в моїх очах вона принижує Анельку. Що мене, зрештою, можуть обходити всі ці розумування? Знаю, що я зневажаю її, і це вже більше, ніж я можу витерпіти. Я відчув, що жити в цих умовах мені абсолютно неможливо, що, безсумнівно, тепер мають статися якісь докорінні зміни.

Але які це будуть зміни? Добре було б, якби зневага задушила моє кохання, як вовк задушує вівцю. Однак я передчуваю, що станеться щось інше. Якби я не кохав Анельки, то не зневажав би її,— отже, зневага — це тільки зайвий ланцюг на моїй шиї. Я добре розумію, що, крім пані Кроміцької, пана Кроміцького та їхніх взаємин, мене нічого більше на світі не обходить, анічогісінько! Ні світло, ні темрява, ні війна, ні мир, нічого, що відбувається в світі. Вона, Анелька, чи, точніше, тепер уже вони обоє і моя роль у їхньому житті — оце єдиний сенс мого життя. Якщо саме через це я не можу більше жити, то що ж буде? Зненацька я наче здивувався, що єдиний, найпростіший вихід не спав мені на думку — смерть. Яка ж неймовірна сила в людських руках — ця можливість обірвати нитку життя! Тепер я чекаю тебе, мій лихий генію, і скажу тобі так: "Ти звалюватимеш мені па спину все новий тягар тільки доти, доки я сам цього хотітиму. Коли ж мені буде його занадто, я відшпурну тебе разом із твоїм тягарем…" А тоді е роі еterna silenza…[55] "нірвана, четвертий вимір Цельнера…" А втім, хіба я знаю, що буде потім! Від самої думки про те, що все залежить від мене самого, мені стало значно легше… Десь із годину пролежав я на дивані, обмірковуючи, коли і як я це зроблю, — вже тому, що я не думав про Кроміцького, про його приїзд, про мої ревнощі, я ніби відпочивав. Самогубство вимагає певної конкретної підготовки, тому доводиться думати не лише про своє горе, а й про щось інше. Так, я пригадав, що мій дорожній револьвер надто малого калібру. Я встав, оглянув його й вирішив купити інший.

Потім почав ламати голову над тим, яким чином можна було б здійснити самогубство, щоб усі повірили, ніби стався нещасливий випадок. Усе це, по суті, були абстрактні міркування. Ясне рішення не викристалізовувалось. Я назвав би це скоріше усвідомленням можливості самогубства, а не рішенням здійснити його. Навпаки, я був певен, що не скоро наважусь на це. Бо я подумав собі, що коли знаю, де вихід, і завжди можу вийти на волю, то я поживу, щоб побачити, до якої межі може довести мене лиха доля, які ще нові страждання вигадає вона для мене? Я згорав од хворобливої невталимої цікавості, що далі буде, як ці двоє людей житимуть між собою, як Анелька дивитиметься мені у вічі?… Врешті я знесилів і заснув, не роздягаючись, тяжким сном, мені снилися монокль Кроміцького, револьвери, якийсь хаос, у якому люди перемішані з речами. Прокинувся я пізно. Слуга сказав, що Кроміцький уже поїхав до Плошова. Першою моєю думкою було їхати слідом за ним, побачити їх разом. Але, вже сидячи в колясці, я раптом відчув, що цього не витерплю, що це буде надто важко й нестерпно для мене й зможе прискорити мій добровільний вихід крізь відчинену браму в інший, невідомий світ, — я звелів везти себе не до Плошова, а в інше місце.

Кожна людина, навіть якщо вона дуже песимістична, інстинктивно уникає зла і з усієї сили обороняється від нього. Тому вона хапається за будь-яку надію, сподівається поліпшення від кожної переміни. В мені пробудилося бажання якнайскоріше поїхати разом з усіма до Гаштейна, наче мене там чекав порятунок. Будь-що вивезти їх скоріше з Плошова! Ця думка не давала мені спокою і так полонила мене, що я весь день присвятив тому, щоб здійснити свій задум.

Це виявилося нескладно. Дами були вже майже готові. Кроміцький заздалегідь нічого не написав їм про свій приїзд, мабуть, хотів зробити сюрприз дружині, отож ми збиралися через кілька днів вирушити в дорогу. А тепер, напевно, годилося б дати йому відпочити й запитати, коли він зможе їхати з нами, але я навмисне вирішив не рахуватися з ним, так наче його й не існувало.

Поїхавши на вокзал, я замовив на наступний день квитки у спальний вагон до Відня, після чого послав слугу до Плошова з листом до тітки, в якому написав, що квитки вже купив, а тому, що квитки на всі останні дні цього тижня вже розпродано, ми маємо виїхати взавтра.

26 червня

Знову повертаюсь до останніх хвилин нашого перебування у Варшаві. Вони так закарбувались у моїй пам'яті, що я не можу нічого не сказати про них. Дивне відчуття було в мене на другий день після приїзду Кроміцького. Мені здавалося, що я вже не кохаю Анельку, проте не можу без неї жити. Вперше я був у такому стані, який назвав би психічним роздвоєнням. Раніше, коли кохання розвивалось у мені якось більш закономірно, я казав собі: "Я її кохаю, отже, хочу нею володіти", — в цьому була така сама логіка, як і в тому, що казав Декарт: "Я мислю, отже, існую". Тепер я казав: "Я не кохаю, але прагну", — і обидва ці висновки жили в мені, наче вирізьблені на двох різних скрижалях. Обидва невимовно терзали мене. Я не одразу збагнув, що це "не кохаю" — самообман. Я кохаю її, як і раніше, але кохаю так болісно, гірко, це кохання таке отруєне, що не має нічого спільного зі щастям.

Інколи я думаю, що якби навіть тепер почув від Анельки освідчення в коханні, якби вона розвелася з чоловіком чи овдовіла й стала моєю, я вже не був би щасливим. Віддав би за таку хвилину своє життя, але насправді не знаю, чи зміг би перетворити її на хвилину істинного щастя. Хтозна, може, ті нерви, що ними людина відчуває щастя, в мене паралізовані? Таке теж можливе. Тоді навіщо мені таке життя?

Напередодні від'їзду я зайшов у збройову крамницю. Який цікавий чолов'яга продавав мені револьвер! Якби він не був зброярем, міг би стати професором психології. Зайшовши до крамниці, я одразу сказав йому, що мені байдуже, якої системи буде револьвер — Кольта чи Сміта, аби тільки він був справний і великого калібру. Старий вибрав для мене револьвер, який я взяв без вагання.

— Напевно, вам потрібні й патрони?

— Я саме хотів вас про це попросити.

Зброяр пильно подивився на мене.

— Дати вам і футляр для револьвера?

— Звичайно. Давайте й футляр.

— Добре, — сказав він, — у такому разі я підберу вам патрони з таким же номером, що й револьвер.

Тепер уже я здивовано й пильно подивився на нього

— Я, добродію, сорок років займаюся своєю справою і чимало чого навчився. Часто в мене купували зброю люди, які потім пускали собі кулю в лоб. Що ви на це скажете? Ніколи не траплялося, щоб такий чоловік купував і футляр. Завжди бувало так: приходить покупець і каже: "Мені потрібний револьвер". — "З футляром?" — "Ні, футляра не треба". Це мені аж дивно, бо коли вже ти хочеш пустити собі кулю в лоб, то нема чого карбованця заощаджувати, але така вже людська натура… Кожен, мабуть, думає: "На біса мені футляр?" Тому, коли хто-небудь приходить по револьвер, я одразу знаю, чи хоче він застрелитись, чи ні.

— Ви розповіли мені дуже цікаві речі,— зауважив я. І справді, його спостереження видались мені дуже характерними.

А зброяр говорив далі:

– І коли я це зметикував, то придумав таке: коли хто-небудь купує револьвер без футляра, я, ніби помилившись, даю йому патрони на один номер більші. Пустити собі кулю в лоб — це не жарти. Для цього треба чорт знає як узяти себе в руки й набратися відваги. Думаю, що не одного в холодний піт кине… Ну от, нарешті відважився чоловік і — за револьвер! А тут патрони не підходять… Хоч головою об мур бийся, нічого не вдієш, треба відкласти на завтра… Ви гадаєте, легко на таке вдруге зважитись? Не один із тих, що був би собі сьогодні кулю в лоб пустив, уже заглянувши смерті в очі, завтра цього не зробить. Були такі, що приходили на другий день і купували футляр… А мені хотілося сміятись. "Ось тобі футляр, і живи собі на здоров'я!"

Я записую цю розмову, бо зараз мене цікавить усе, що пов'язане з самогубством, а слова старого зброяра здалися мені слушним спостереженням над людською психологією.

27 червня

Інколи я пригадую собі, що Анелька мене кохала, я міг з нею одружитись, і життя моє було б дуже світлим і щасливим, — що все залежало від мене, а я змарнував своє щастя тільки через нежиттєздатність. Тоді я запитую себе, чи не починаю я божеволіти, чи справді Анелька могла стати моєю навіки? Але ж я чудово пам'ятаю, як розвивалися події від нашої першої зустрічі аж до сьогоднішнього дня. Подумати тільки, що така жінка могла бути моєю й такою вірною мені, як тепер вона вірна іншому, навіть у стократ вірнішою, бо вона кохала б мене всім серцем! Вроджена нежиттєздатність — від неї все лихо! Проте, якби це навіть повністю виправдовувало мене у власних очах, мені від того анітрохи не краще.