Без догмата - Сторінка 54

Трохи легшає тільки від думки, що й нащадків вироджених поколінь, і розквітаючих кінець кінцем засиплять землею… Це трохи згладжує різницю між мною і так званими енергійними людьми. Все нещастя подібних до мене людей полягає в їхній відособленості. Яке безглузде уявлення існує не лише в письменників, але і в фахівців-психологів, навіть у фізіологів про нас, нащадків віджилих родів! Вони завжди уявляють, що внутрішній нежиттєздатності завжди відповідає фізична слабість, малий зріст, слабкі м'язи, анемічний мозок і вбогий інтелект. Може, інколи так і буває, однак твердити, що це загальне правило, — груба помилка й педантичне повторювання того ж самого. Нащадки стародавніх родів відзначаються не відсутністю життєвих сил, а відсутністю гармонії між цими силами. Я сам фізично міцний чоловік і ніколи не був дурнем, — а знав людей мого кола, збудованих, мов античні статуї, талановитих, з гострим розумом, які проте не вміли жити й погано кінчали, саме через неврівноваженість їхніх занадто навіть буйних життєвих сил. Ці сили в нас — ніби неправильно організоване суспільство, в якому невідомо, де починаються права одних і закінчуються права інших. Ми тримаємось анархією, а загальновідомо, що анархією довго не втримаєшся. Кожна з наших сил працює лише на себе, тягне нас тільки в свій бік і часто перетягає решту сил, — а від цього виникають трагедії маніакальності. Я, приміром, зараз хворий на таку маніакальність, — крім Анельки, для мене нічого не існує, нічого мене не цікавить і не прив'язує до життя. Але люди не розуміють, що така відсутність гармонії, така анархія життєвих сил — це хвороба, тяжча за фізичну й душевну анемію. Ось у цьому й розв'язання загадки. Колись життя й громадські обов'язки рятували нас, бо вимагали від нас Дій і часом змушували до них. А тепер, коли ми відійшли від життя, коли нас отруює філософствування і скепсис, наша хвороба ще більш загострилася в цих нездорових умовах. Врешті ми дійшли до того, що вже здатні не до дій, а тільки до ексцесів, саме тому найздібніші й найталановитіші з нас завжди закінчують якимсь безумством. По суті, з усього, що становить життя, нам лишилася тільки жінка; і ми — одне з двох — або розмінюємось, розтринькуючи по грошу наш життєвий капітал на розпусту, або, вчепившись за кохання до якої-небудь жінки, як за гілку, що росте над безоднею, повисаємо в повітрі, ризикуючи зірватись і зламати собі карк, бо найчастіше вибираємо кохання незаконне, яке носить у собі зародки трагедії. Я знаю, що й моє кохання до Анельки погано скінчиться, і, знаючи це, навіть не намагаюся захищатись від нього, тому якби я відмовився від нього, — це теж було б моєю загибеллю.

28 червня

Ванни, а особливо тутешнє прохолодне повітря, добре впливають на пані Целіну. З кожним днем вона стає бадьорішою, оскільки я піклуюся про неї, як про рідну матір, вона мені вдячна й любить мене дедалі більше, Анелька це помічає і теж не може не почувати до мене вдячності, але я певен, що до цього почуття домішується все більше гіркоти, бо вона тепер краще розуміє, які були б ми всі щасливі, коли б сталося те, що могло раніше статись. Я тепер цілком певен, що вона не кохає свого чоловіка. Вона йому вірна й залишиться вірною, але я помітив, що коли вони бувають разом, на її обличчі з'являється якийсь вимушений, пригнічений вираз. Я бачу, що кожного разу, коли Кроміцький, який, може, справді закоханий у неї, а, може, ще більше хоче, щоб їх вважали закоханим подружжям, гладить її руки, волосся, цілує в лоб, вона ладна краще крізь землю провалитись, аніж приймати й терпіти ці пестощі при мені і при інших людях. Проте вона їх терпить, ще й мусить усміхатись, я теж терплю, дивлячись на це, і усміхаюсь; тільки для розваги стромляю пальці в свою рану і роз'ятрюють її. Іноді мені спадає на думку, що ця жриця Діани, мабуть, не така стримана й не соромиться виявляти свої почуття, коли залишається зі своїм чоловіком віч-на-віч… Але я остерігаюсь давати волю таким думкам, бо відчуваю, що ще одна крапля, і втрачу рівновагу, перестану володіти собою. Моє ставлення до Анельки жахливе і для неї, і для мене. Моя любов починає бути схожою на ненависть, зневагу, іронію. Це мучить і лякає Анельку. Інколи вона дивиться на мене так, наче хоче спитати: "Чим я завинила?" Я й сам часто повторюю собі: "Чим вона завинила?" Однак не можу, бог свідок, не можу ставитись до неї інакше! Чим більше збентеженою і пригніченою вона здається, тим сильніша злість прокидається в мені до неї, до Кроміцького, до самого себе й до всього світу. Це не тому, що я не жалію цієї жінки, такої ж нещасної, як і я. Але так, як вода, замість того, щоб гасити розбурхану пожежу, ще більше розпалює її,— так і в мені всі інші почуття ще більше посилюють розпач. Коли я зневажливо ставлюсь до цієї найдорожчої мені жінки, коли, спілкуючись із нею, проявляю тільки гнів і сарказм, — я завдаю собі таку саму кривду, як і їй, навіть більшу, бо вона здатна простити мене, а я не прощу собі ніколи!

29 червня

Чоловік цей помітив, що я чомусь ображений па його дружину, і витлумачив це по-своєму. Йому здається, ніби я ненавиджу її за те, що вона віддала перевагу йому наді мною. Він вважає, що моя неприязнь до Анельки викликана моїм ображеним самолюбством і нічим іншим. Так може думати лише… чоловік. Дійшовши такого висновку, він намагається винагородити дружину посиленою ніжністю, а зі мною поводиться з поблажливістю великодушного переможця. Тільки зарозумілість може робити людей настільки нерозумними. Що за дивний чоловік! Він щодня ходить до готелю Штраубінгера, підглядає за парами, що прогулюються під Вандельбаном, а потім злорадно висловлює про них найгірші припущення; вишкіряючи всі свої гнилі зуби, він висміює чоловіків, яких вважає обдуреними, й від кожного нового відкриття в нього стає такий чудовий настрій, що він десять разів на хвилину то виймає монокль, то знову вставляє його. І цей самий чоловік, для якого зрада дружини лише тема для дешевеньких дотепів, вважав би її найбільшим, найтяжчим злочином, якби це стосувалося його самого. Оскільки це стосується інших зраджених чоловіків, то для нього це лише фарс; а якби торкнулося його самого, то він волав би до неба про помсту. З якої речі, дурню? А ти хто такий? Підійди до дзеркала й помилуйся собою; подивись на свої монгольські очі, на своє волосся, схоже на чорну ярмулку, на свій монокль, на свої довгі, худющі ноги; зазирни в свою душу, оціни всю убогість свого інтелекту, всю свою банальність, — і скажи, чи повинна така жінка, як Анелька, бути тобі вірною хоча б одну годину? Яким чином вона дісталась тобі, фізичний і духовний парвеню? Хіба не потворно, не протиприродно те, що ти — її чоловік? Якби Дантова Беатріче стала дружиною найнікчемнішого флорентійського покидька, вона більш вигідно вийшла б заміж, аніж вийшовши за тебе!..

Я перестав писати, бо знову дратуюся, знову втрачаю спокій, а я ж був уже зовсім закам'янів! Зрештою, нехай Кроміцький втішиться: справді, я не вважаю себе кращим від нього. Якби навіть припустити, що я створений з більш цінного матеріалу, — в цьому мала втіха, бо мої вчинки гірші від його вчинків. Йому не треба прикидатись переді мною, а я перед ним змушений прикидатись, приховувати правду, пристосовуватись до нього, ошукувати його й підсиджувати. Хіба може бути щось більш нікчемне, коли я, замість того щоб ухопити його за горлянку, лаю його в своєму щоденнику? Таку заочну помсту може собі дозволити й раб по відношенню до свого пана. Кроміцький, напевне, ніколи не здавався собі таким негідником, яким почував себе я, коли робив тисячі негідних вчинків, вдавався до різних підступних хитрощів, щоб тільки помістити його якнайдалі від Анельки у віллі, яку я найняв. До речі, це мені не вдалося зробити. Однією простою фразою: "Я хочу бути біля дружини", — сказаною цілком відверто, він зруйнував усі мої плани. І він мешкає "біля дружини"… При цьому зовсім нестерпно те, що Анелька розуміє кожний мій вчинок, кожне моє слово й приховані наміри. Напевно, їй бував часто соромно за мене. Оце все тепер стало моїм хлібом насущним. Гадаю, що недовго зможу так витримати, бо я не господар становища, інакше кажучи, я ще не такий підлий, як цього вимагають обставини, в яких я живу.

30 червня

Сьогодні я почув з веранди такий кінець досить голосної розмови між Кроміцьким і Анелькою:

— Я, — сказав Кроміцький, — сам з ним поговорю, а ти повинна розповісти тітці, як ідуть справи.

— Ніколи цього не зроблю! — заперечила Анелька.

— Але я тебе дуже прошу! — з притиском мовив Кроміцький.

Я ввійшов до кімнати, не бажаючи бути мимовільним свідком їхньої дальшої розмови. Я помітив на обличчі в Анельки глибоку досаду, яку вона, побачивши мене, намагалась приховати. Кроміцький був блідий від гніву, однак з посмішкою простягнув мені руку. В першу МИТЬ мене охопила тривога й страх, я подумав, що Анелька в усьому зізналась йому. Я боявся не Кроміцького, а того, що він може вивезти Анельку й позбавити мене моїх тривог, принижень і мук. А я ж тільки ними й живу; інакше я помру з голоду. Нехай що завгодно, аби тільки не розлука з Анелькою! Я все ламав собі голову; про що вони могли розмовляти? Часом мені здавалося найбільш вірогідним, що Анелька йому щось розповіла, але в такому випадку змінилося б його ставлення до мене, проте він став ще люб'язнішим зі мною. Взагалі, якби не моя ненависть до нього, то я не міг би нічого йому закинути.

Зі мною він ввічливий, приязний, сердечний; у всьому поступається мені, як нервовій жінці. Намагається завоювати моє довір'я. Не відштовхує його й те, що я іноді відповідаю йому різко або іронічно, що часто надто безцеремонно викриваю його неосвіченість чи недостатню витонченість. Я ніколи не минаю нагоди, щоб у присутності Анельки підкреслити його розумову й душевну вбогість. Однак він терплячий. Може, він такий лише зі мною? Сьогодні я вперше побачив, як він розгнівався на Анельку, аж позеленів, як люди, що гніваються холодно, а отже, дуже люто. Анелька, напевно, його боїться, хоча вона всіх боїться, тепер уже навіть і мене. Інколи мені важко зрозуміти, звідки така жінка, сумирна, мов голубка, черпає таку надзвичайну силу волі.