Без догмата - Сторінка 75

Вона хотіла щось сказати й не могла, тільки міцно потиснула мою руку. Я подумав, що вона розплачеться. І, щоб перевести розмову на інше, почав квапливо говорити таким самим веселим голосом:

— А як портрет? Адже голова була намальована, коли ми виїздили, чи ж не так? Однак Ангелі його не скоро надішле, бо сам казав мені, що це буде його шедевр. Він, напевне, виставить його у Відні і в Парижі. Добре, що я замовив йому й копію, інакше нам довелося б чекати ще з рік. До того ж я хочу обов'язково мати його й для себе.

Отож, незважаючи на те, що відбувалося в її душі, Анелька повинна була потрапляти мені в тон, до того ж у розмову втрутились тітка й пані Целіна. Так проминули перші хвилини. Все, що я говорив, мало на меті замаскувати наші взаємні почуття. Весь вечір я не вийшов

зі своєї ролі, хоч відчував, як піт зрошує мій лоб від зусиль, що їх я робив над собою. Я був ще дуже слабий після недавньої хвороби, крім того, так важко було тримати себе в руках. Я кілька разів помічав, як за вечерею Анелька тривожно й схвильовано поглядала на моє бліде обличчя й посивілі скроні; вона, мабуть, зрозуміла все, що я пережив. Але я й про мої берлінські злигодні розповідав теж майже весело. Намагався не дивитись на її змінену постать, щоб вона не відчула, що я помітив ті зміни й вони мене дуже вразили. В кінці вечора я кілька разів відчув слабість, але пересилив себе, і Анелька могла прочитати в моїх очах лише спокій, глибоку ніжність і водночас цілковите примирення зі своїм становищем. Вона дуже чутлива; все знає, відчуває і розуміє, та я перевершив самого себе: поводився так природно й невимушено, щоб і вона кінець кінцем могла повірити в те, що я сказав собі: "З чим не можна боротись, з тим треба примиритись". Якщо навіть у її душі залишились якісь сумніви щодо цього, то в одному я переконав її цілком: що я кохаю її, як і раніше кохав, що вона назавжди залишиться для мене моєю найдорожчою колишньою Анелькою.

Я бачив, що в неї потепліло на серці. І справді міг пишатися собою, бо відразу вніс радісний промінчик у цей дім, де панував похмурий настрій. І тітонька, й пані Целіна змогли це оцінити. Коли я побажав їм доброї ночі, пані Целіна щиро сказала мені:

— Слава богу, що ти приїхав. Тепер нам з тобою буде веселіше.

Анелька ж, ніжно потискаючи мені руку, спитала:

— Тепер ти вже не скоро поїдеш від нас?

— Ні, Анелько, — відповів я, — тепер я нікуди більше не поїду.

І пішов, точніше, втік до себе нагору, побоюючись, що більше не витримаю. Того вечора я так глибоко відчув своє горе, що мене душили сльози. Є малі жертви, які коштують нам значно більше від великих.

8 листопада

Я тому так часто повторюю: "Ця жінка мені найдорожча за все на світі", що й справді жінку треба кохати більше за життя, не тільки як жінку, а як найдорожчу людину, щоб не втекти від неї за таких обставин. Я відчуваю, що сама фізична відраза відштовхнула б мене від будь-якої іншої, а цієї я не покинув і не покину; знову мені спадає на думку, що моє кохання — це певною мірою хвороба, якесь нервове відхилення, якого не могло б бути, коли б я був здоровою й нормальною людиною. Сучасна людина, яка все пояснює собі неврозом, усе аналізує, позбавлена навіть тієї втіхи, яку могло б дати їй усвідомлення своєї вірності. Бо коли кажеш собі: "Твоя вірність і постійність це хвороба, а не заслуга", — тобі тільки стає гірко на душі. Якщо, усвідомлюючи такі речі, люди все більше отруюють собі життя, то навіщо прагнути до цього самоусвідомлення?

Тільки сьогодні при денному світлі я побачив, як дуже змінилося навіть Анельчине обличчя, — і серце в мене розривається. Губи в неї підпухли, лоб, колись такий бездоганний, втратив чистоту своїх ліній. Тітка мала рацію! Анельчина краса майже зникла. Тільки очі лишилися такі, як були. Але мені й цього досить. її змінене обличчя тільки посилює мою ніжність і жалість, стає для мене ще дорожчим. Навіть якби вона ще в десять разів стала бридкішою — я її завжди кохатиму. Якщо це хвороба, — то гаразд. Я хворий і не хочу одужувати, — волію краще вмерти від такої хвороби, ніж від будь-якої іншої.

9 листопада

Настане час, вагітність закінчиться, і її врода повернеться. Сьогодні я думав про це й запитував себе: якими будуть наші стосунки в майбутньому, чи вони якось не зміняться? Я певен, що ні. Я вже знаю, що означає жити без неї, і не вчиню нічого такого, що б змусило її відштовхнути мене, — а вона залишиться такою, як була. Тепер у мене немає жодного сумніву в тому, що я їй потрібен, але знаю й те, що вона ніколи, навіть у душі, ніколи не назве свого почуття до мене інакше, ніж великою сестринською любов'ю. Байдуже, чим воно буде насправді,— для неї воно назавжди залишиться ідеальною близькістю душ, отже, чимось дозволеним, можливим навіть між родичами. Якби це було інакше, вона одразу почала б переборювати себе.

Відносно цього в мене немає ілюзій. Я вже казав, що наші стосунки дорогі для неї з того часу, як вони змінились і стали, на її думку, чистими. Нехай же вони такими й залишаться, аби тільки вона завжди дорожила ними!

10 листопада

Яка ж неправильна думка, що сучасні люди стають дедалі менш чутливими. Іноді я думаю, що насправді все навпаки. Коли в людини залишається тільки одна легеня, вона посилено дихає однією, а в нас забрано все, чим раніше жила людина, й залишено тільки нерви, більш розшарпані і вразливі, ніж у колишньої людини. Інша річ, що брак червонокрівців у нашій крові робить і наші почуття ненормальними й хворобливими; через це й трагічність людських переживань збільшується, а не зменшується. Збільшується тому, що колись людина, якій не пощастило в коханні, могла знаходити втіху чи то в релігії, чи в усвідомленні свого громадянського обов'язку; сучасні люди цієї втіхи вже позбавлені. Раніше гальмом для бурхливих пристрастей був сильний характер; тепер сильні характери трапляються все рідше і мусять зникати через скептицизм, який впливає па нашу психіку, розкладає нас. Він, як бацила, сточив людську душу, ослабив і знищив її опір фізіологічним забаганкам нервів, які ще до всього хворі у пас. Сучасна людина швидко все усвідомлює, але нічого неспроможна змінити.

11 листопада

Від Кроміцького вже досить давно не було жодних звісток; навіть Анелька не одержувала листів. Я сповістив його телеграмою про те, що послав до нього адвоката, а потім написав листа, однак послав його майже наздогад, бо важко сказати, де він зараз перебуває. І лист, і телеграма з часом знайдуть його, але коли саме, не знаю. Старий Хвастовський написав синові. Може, він раніше одержить відповідь.

Я тепер проводжу цілі години з Анелькою, і ніхто мені в цьому не перешкоджає, бо навіть пані Целіна, якій ми з тіткою пояснили справжній стан речей, просила мене якось підготувати Анельку до тих звісток, що їх вона може будь-якого дня одержати від Кроміцького. Я вже говорив Анельці, що справи її чоловіка можуть закінчитись погано, але зауважив, що це лише мої особисті припущення. Я казав, що коли Кроміцький навіть геть усе втратить, вона не повинна брати це близько до серця, що це буде в певному розумінні найкращий вихід, тоді вона зможе жити спокійно. Я також заспокоїв її відносно грошей, які я позичив Кроміцькому, і запевнив, що вони ніяк не можуть пропасти; вкінці я згадав щось про тітчині плани. Анелька вислухала мене досить спокійно. Її підтримує головним чином усвідомлення того, що вона серед людей, які люблять її, а таких людей біля неї досить. Неможливо висловити, як я кохаю її тепер, — вона це бачить і читає по моєму обличчі. Коли мені щастить розвеселити її, викликати в неї усмішку, моє серце переповнюється радістю. В моїй любові до Анельки є зараз щось від сліпої відданості слуги обожнюваній господині. Іноді я відчуваю непогамовну потребу підкорятися їй. Весь час відчуваю, що моє місце біля її ніг. Навіть якщо вона зміниться, постаріє,— вона мені завжди подобатиметься, від неї я все прийму, на все погоджуся і все в ній обожнюватиму.

12 листопада

Кроміцького немає більше в живих! Катастрофа приголомшила нас, як грім з ясного неба. Дай боже, щоб з Анелькою нічого не сталося! Сьогодні прийшла телеграма, що Кроміцькому, звинуваченому в шахрайстві, загрожувало ув'язнення, і він наклав на себе руки. Будь-що я міг сподіватися від нього, але не цього… Кроміцький помер! Анелька вільна! Та як вона переживе це? Вже кілька годин я все перечитую телеграму, і мені здається, що це сон. Я не вірю своїм очам, хоча прізвище Хвастовського, написане на телеграмі, свідчить, що це правда.

Я знав, що все це погано скінчиться, але не припускав, що кінець буде такий несподіваний і трагічний. Ні, нічого подібного мені й на думку не спадало! Мене наче обухом по голові вдарили. Якщо зараз не зсунуся з глузду, то я вже все витримаю. Одного разу я був допоміг Кроміцькому; нещодавно я послав йому на допомогу адвоката, отже моє сумління чисте. Правда, був час, коли я бажав Кроміцькому смерті, але тим більша моя заслуга, що, незважаючи на це, я рятував його. І раптом настала його смерть, не внаслідок моїх зусиль, а всупереч їм, — і Анелька вільна! Дивно: я все розумію, але ще не зовсім у це вірю. Я наче вві сні. Кроміцький був для мене чужим, до того ж був найбільшою перешкодою в житті. Цієї перешкоди вже не існує, отож я мав би відчувати безмежну радість, а я не смію радуватись, може, тому, що дуже потерпаю за Анельку. Першою моєю думкою, коли я прочитав телеграму, було: що станеться з Анелькою? Як вона переживе цю звістку? Нехай бог її боронить! Вона цього чоловіка не кохала, але в її теперішньому стані потрясіння може вбити.

Яке щастя, що телеграму віддали мені в моїй кімнаті, а не в їдальні чи вітальні. Не знаю, чи зміг би я приховати своє хвилювання. Довго не міг прийти до тями. Потім зійшов униз, до тітки, але і їй не відразу показав телеграму, а лише сказав:

— Я одержав дуже погану звістку про Кроміцького.

— Що таке? Щось сталося?

— Тітонько, тільки ви не лякайтесь.

— Він уже попав під суд? Авжеж?

— Ні… Гірше… тобто він під судом, але не під людським.

Тітка закліпала очима.

— Що ти кажеш, Леоне?

Тоді я показав їй телеграму. Прочитавши її, тітка не промовила й слова, тільки відійшла до аналоя, стала навколішки і, затуливши обличчя руками, почала молитись.