Без догмата - Сторінка 76

Потім підвелась і сказала:

— Анелька може через це втратити життя. Що робити?

— Вона ні про що не повинна дізнатися, поки не народиться дитина.

— А як же від неї приховати? Про це всі говоритимуть, та й газети… Як від неї приховаєш?

— Тітонько, люба, я бачу лише один вихід. Треба виликати лікаря й сказати йому, щоб він звелів Анельці виїхати звідси, ніби так необхідно зробити для її здоров'я. Тоді я вивезу її й пані Целіну до Рима, де в мене власний дім. Там я влаштую так, що ніякі звістки до неї не дійдуть. А тут це буде важко зробити, особливо, коли й слуги довідаються.

— Та чи зможе вона виїхати в такому стані?

— Не знаю, про це скаже лікар. Я ще сьогодні викличу його.

Тітка погодилася з моїм планом. Адже нічого кращого не можна було придумати. Ми вирішили втаємничити пані Целіну, щоб вона підтримувала наш намір виїхати. Слугам я суворо звелів не переказувати Анельці ніяких звісток. А газети, телеграми і всі листи, хоч би кому вони були адресовані, відносити до мене в кімнату.

Тітка довгий час ходила, мов приголомшена. Вона вважає самогубство найстрашнішим гріхом, що його може вчинити людина, — тому до почуття жалю за покійником у неї домішується страх і обурення. Щохвилини вона повторює: "Він не повинен був цього робити, знаючи, що незабаром стане батьком". А я припускаю, що він міг ще й не знати про це. Останнім часом, мабуть, метався як у лихоманці й переїздив з місця на місце, бо цього вимагали його заплутані справи. Я не смію осуджувати його, і, відверто кажучи, відчуваю до нього певну повагу. Є люди, котрі навіть після того, як їх справедливо звинуватили в зловживаннях та шахрайстві, й засуджені за це, п'ють шампанське навіть у в'язниці й провадять веселе життя. А Кроміцький до такого не опустився — він вирішив смертю змити з себе незаслужену ганьбу. Може, він пам'ятав і про те, хто він. Я менше співчував би йому, якби він заподіяв собі смерть лише через розорення. Хоч думаю, вже й одне це могло довести його до самогубства. Пригадую, які погляди він висловлював у Гаштейні. Якщо моє кохання — невроз, то, без сумніву, його лихоманка наживи теж була ним. Коли він зазнав поразки, втратив грунт під ногами, то побачив перед собою таку саму безодню й порожнечу, як я в Берліні. Що ж тоді могло його зупинити? Думка про Анельку? Він знав, що ми її не залишимо, до того ж, хто знає, може, він відчував, що Анелька не дуже його кохає.

У всякому разі, я вважав його гіршим, ніж він був насправді; не сподівався від нього такої мужності — і признаюся, що був несправедливим до нього.

Вже було відклав перо, але знову беруся за нього, бо про сон нічого й мріяти, крім того, коли я пишу, то трохи заспокоююсь, і в голові не так думки вихряться. Анелька вільна, Анелька вільна! Я повторюю ці слова, хоч ще не встиг цілком збагнути їхнього значення. Здається, я збожеволію від радості, але одразу ж мене охоплює якийсь незрозумілий страх. Невже справді для мене почнеться нове життя? Що це — пастка, яку поставила мені доля, чи бог змилувався наді мною за те, що я так страшенно настраждався і так сильно кохав? А може, існує якийсь закон буття, якась містична сила, котра віддає жінку тому чоловікові, який найглибше кохав її, щоб здійснився вічний закон творення життя? Не знаю! Тільки відчуваю, ніби мене і всіх довколишніх людей несе могутня хвиля, що затоплює будь-яку людську волю, будь-які людські зусилля…

Я знову кинув писати: повернувся екіпаж, що його посилали по лікаря. Лікар не приїхав. У нього сьогодні операційний день, він пообіцяв приїхати завтра вранці. Треба, щоб він був у нас у Плошові до нашого від'їзду й супроводжував нас до Рима. Там я знайду інших лікарів.

Пізня ніч… Анелька спить і не підозрює, що над нею нависло, яка велика зміна відбулася в її долі… Хоча б ця зміна принесла їй щастя і спокій! Вона їх заслужила. Може, це над нею змилувався господь?…

Нерви в мене такі напружені, що, коли зачую собаче гавкання десь у фільварку чи тріскачку нічного сторожа, мені здається, що це прийшла якась нова звістка й може дійти до Анельки.

Намагаючись заспокоїтись, я пояснюю собі, що ця дивна тривога, яка охоплює мене, з'являється через страх за Анельку, що якби не її вагітність, я не тривожився б. І повторюю собі, що мої тривоги минуть, як минає все, а потім почнеться нове життя.

Мені треба звикнути до думки, що Кроміцький помер… Ця катастрофа принесе мені щастя, про яке я й мріяти не смів, однак є в нас якесь моральне почуття, воно забороняє радіти навіть смерті ворога. Притому сама смерть навіює якийсь страх. Біля покійника люди завжди розмовляють пошепки… Ось чому я не смію радіти.

13 листопада

Всі мої плани руйнуються. Вранці приїхав лікар і, оглянувши Анельку, сказав нам, що про подорож не може бути й мови, що вона просто була б небезпечною для її життя. В неї виникли якісь ускладнення. Яка мука слухати ці медичні терміни, кожен з яких, здається, загрожує смертю моїй коханій. Я розповів лікареві про наше становище, а він відповів мені, що з двох бід треба вибрати меншу і менш можливу.

Найбільше мене обурила й занепокоїла його порада відповідно підготувати Анельку й повідомити їй про смерть її чоловіка. На жаль, нічого не скажеш, він має певну рацію. Він сказав так: "Якщо ви цілком упевнені, що зможете простежити, аби ця звістка не дійшла до пані Кроміцької ще протягом кількох місяців, то, звичайно, краще нічого їй не казати, але якщо ні,— то краще буде обережно підготувати її й потім сказати, бо коли вона дізнається зненацька, може статися друга катастрофа.

Що робити? Мабуть, я влаштую навколо Плошова справжній карантин; не впускатиму ні людини, ні листа чи газети, поясню всім слугам, що вони мають говорити, навіть як мають дивитись… Бо яке враження справляють такі звістки навіть на підготовлену до них людину, я сьогодні мав нагоду пересвідчитись на пані Целіні, котрій ми змушені були нарешті сказати правду. Вона двічі непритомніла, в неї почалися спазми, а я мало не збожеволів, бо мені здавалося, що весь дім почув її стогони. А вона ж не дуже любила свого зятя. Її теж найбільше злякала думка, що буде з Анелькою.

Я всіляко опираюсь лікаревій пораді і, здається, ніколи на неї не погоджусь. Не можу їм сказати одного: що Анелька не кохала свого чоловіка, саме тому її ще більше вразить звістка про його смерть. Тут ідеться не про тугу за померлою дорогою людиною, а про докори, які робитиме собі Анелька, що, мовляв, якби вона більше кохала свого чоловіка, то й він більше дорожив би життям. Даремні, безпідставні, несправедливі докори! Те, що залежало від її волі, вона примусила себе зробити й зробила — відкинула моє кохання, зосталася чистою й вірною своєму чоловікові. Але треба знати цю жінку, таку вимогливу до себе, щоб зрозуміти, як вона страждатиме й одразу ж почне думати, чи не пов'язана смерть її чоловіка з прихованим у її душі прагненням свободи, чи не відповідає ця смерть її потаємним бажанням, у яких вона не насмілювалась признатися сама собі? В мене волосся стає сторч на голові, коли я про це думаю, тому що ця смерть справді відкриває перед Анелькою нове життя, отже її чекає подвійне потрясіння, два удари грому розкотяться над бідною дорогою голівкою… А цього не розуміють ані лікар, ані тітка, ані пані Целіна.

Ні! Вона не повинна нічого знати до самого кінця.

Яке нещастя, що вона не може звідси виїхати!

Тут буде важко, майже неможливо, оберегти її. Тут вона по обличчях людей, що її оточують, здогадається, що щось трапилося. Будь-яке слово чи погляд можуть привернути її увагу й викликати в неї різні підозри. Так, приміром, сьогодні її здивував несподіваний приїзд лікаря, і, як сказала мені пані Целіна, вона почала розпитувати, чому він приїхав, чи не загрожує їй якась небезпека. На щастя, тітка не розгубилась і відповіла, що жінці в такому стані завжди час від часу необхідно радитися з лікарями. Анелька ж така недосвідчена, що відразу їй повірила.

А як я зможу вплинути на наших слуг, щоб вони но робили таємничих мін? Вони вже й зараз про щось здогадуються саме через мої накази й застереження і, напевно, скоро дізнаються про те, що сталося. Не можу ж я розігнати всіх слуг.

Навіть те, що так часто надходять телеграми, може викликати підозру в Анельки. Сьогодні я одержав другу телеграму з Баку від Хвастовського, він запитує, що робити з тілом покійного. Я відповів, щоб він поки що поховав його там, на місці. А старого Хвастовського попросив, щоб поїхав до Варшави й звідтіля послав синові мою відповідь і грошовий переказ на необхідні витрати. Хоч я навіть не знаю, чи можна з Варшави до Баку переказувати гроші телеграфом.

13 листопада

Переглядав учорашні газети. В двох надруковані телеграфні повідомлення про смерть Кроміцького. Якщо це молодий Хвастовський надіслав цю телеграму, то він просто збожеволів. Слуги вже знають про все. Обличчя в них такі, що я дивуюся, як Анелька не звернула на це уваги. Під час обіду вона була весела й незвичайно жвава. Мене підбадьорює тільки присутність лікаря. Його смерть Кроміцького зовсім не обходить, тому він розмовляє з Анелькою, жартує з нею, вчить її грати в шахи. Зате пані Целіна доводить мене до розпачу. Чим веселішою була сьогодні Анелька, тим у пані Целіни вираз обличчя ставав усе більш похоронним. За це я її сьогодні картав, мабуть, аж занадто суворо.

14 листопада

Ми всі за порадою лікаря у Варшаві. Анельці сказали, що в будинку у Плошові будуть ставити калорифери, тому на кілька тижнів треба виїхати. Дорога її дуже стомила. Погода стоїть погана. Але я Задоволений, що ми сюди приїхали, бо мої тутешні слуги надійніші. В домі певний безлад. Всюди лежать розпаковані картини. Анелька, незважаючи на втому, захотіла подивитись їх, і я був їй за екскурсовода. Я сказав, що моя заповітна мрія — бути колись її гідом у Римі, а вона відповіла з легким смутком:

— Я теж часто думаю про Рим, але іноді мені здається, що я там ніколи не побуваю.

В мене защеміло серце, бо тепер я всього боюся, навіть передчуттів, і в будь-якому слові вбачаю віщування. Але я весело відповів Анельці:

— Урочисто присягаюсь тобі, що ти туди поїдеш і до того ж надовго.

Дивно, як швидко людська натура пристосовується до будь-якого становища й користується своїми новими правами: я вже мимоволі вважаю Анельку своєю і оберігаю її, наче свою власність.

Лікар таки мав рацію.