Без сім'ї - Сторінка 10

Це був Капі. Почувши, що я плачу, він прийшов утішити мене. Тоді я міцно поцілував його в писок. Він жалісно заскавулів, і мені здалося, що й він плаче зі мною.

РОЗДІЛ X. ПЛАВУЧИЙ ДІМОК

Коли я прокинувся, був уже день. Довкола виспівували пташки. Десь далеко дзвонив церковний дзвін. Сонце високо стояло в небі. Його тепле живлюще проміння зігрівало й тіло, й душу.

Швиденько причепурившись, ми попрямували туди, де дзвонили. Там — село, там має бути й пекарня. Коли ляжеш спати без обіду й вечері, голод раненько нагадує про себе.

Я вирішив: потрачу останні гроші, а там буде видно.

Мені не довелося розпитувати, де пекарня. Нюх у мене став майже такий тонкий, як у собак, і я здалеку почув запах теплого хліба. Та на наші гроші ми не могли купити навіть одного фунта хліба. Ми швидко впоралися зі своїм сніданком, бо кожному перепало тільки по малесенькому шматочку.

Тепер слід було подумати про заробіток. Я пішов селом, придивляючись, де б найкраще влаштувати виставу та які тут люди,— хотілося знати, як вони до нас поставляться.

Я не збирався давати виставу саме зараз — було ще рано,— а тільки хотів знайти зручний майданчик і вернутися туди серед дня. Я думав лише про це; але раптом я почув позаду лемент. Швидко оглянувшись, я побачив, що Зербіно тікає від якоїсь бабусі. Скориставшись з моєї заклопотаності, чорний пудель забіг у першу-ліп-шу хату й поцупив шматок м'яса.

— Злодій! — репетувала стара.— Держіть його, держіть їх усіх!

Почуваючи себе до певної міри винним у вчинку мого собаки, я кинувся навтікача. Що я скажу, коли стара зажадає від мене грошей за вкрадене м'ясо? Платити у мене нічим; мене можуть затримати. Капі й Дольче не відставали від мене, а Серденько, що сидів у мене на плечі, обхопив руками мою шию, щоб не впасти. Нас навряд чи наздогнали б, але могли перепинити люди, що йшли нам назустріч. На щастя, трапилася бічна вуличка. Я шмигнув у неї, і ми так припустили, що незабаром опинилися в чистому полі. Я зупинився, аж коли зовсім забило дух. Ми пробігли не менше двох кілометрів. Я озирнувся — ніхто не гнався за нами. Капі й Дольче бігли слідом за мною, а Зербіно відстав — для того, мабуть, щоб з'їсти украдений шматок м'яса.

Я покликав його. Але Зербіно, чудово розуміючи свою вину, кинувся геть від мене. Я повинен був суворо покарати Зербіно, щоб не спокусилася Дольче, а за нею й Капі. Але як примусити його вернутись? Допомогти міг тільки Капі.

— Приведи мені Зербіно! — наказав я йому. Капі слухняно побіг виконувати мій наказ. Чекаючи собаки, я вирішив трохи перепочити. Та й

місцина, де я зупинився, була ніби створена для приємного відпочинку.

Цілком несподівано ми потрапили на берег Південного каналу. Вода, зелені дерева, соковита трава, струмочок, що витікав з розколини в скелі,— все тут тішило око.

Але минула добра година, а пуделі не з'являлись. Я вже почав непокоїтись. Нарешті прибіг Капі — один, з опущеною головою.

— А де Зербіно?

Капі винувато припав до землі, і тоді я побачив, що одне вухо в нього закривавлене. Отже, Зербіно не послухався; що ж, доведеться чекати, поки він сам прийде каятись.

Я прив'язав Серденька, боячись, щоб той, бува, не здумав приєднатися до Зербіно, і простягся під деревом. Капі й Дольче полягали біля мене.

Час минав, Зербіно не показувався, і я незчувся, як заснув.

Коли я прокинувся, сонце стояло високо над головою. Та навіть не дивлячись на сонце, я знав, що вже не рано й минуло багато часу відтоді, як я з'їв останній кусень хліба. Видно було, що собаки й Серденько теж дуже зголодніли. Капі й Дольче сиділи понуро, Серденько — той корчив гримаси. А Зербіно все не з'являвся.

Я його кликав, свистів, але все надаремно. Добряче поснідавши, він, напевно, спокійнісінько спав десь під кущем.

Становище моє ставало критичним: якщо я піду, Зербіно, чого доброго, ще загубиться і не знайде нас; якщо лишусь, то не зможу заробити на шматок хліба. А голод дедалі більше давався взнаки. Собаки у відчаї не зводили з мене очей, Серденько потирав собі живіт і сердито бурчав.

Може, тваринам стане легше, якщо я заграю щось веселеньке? Принаймні коли я гратиму, а собаки й Серденько танцюватимуть, то час минатиме швидше.

Я взяв арфу і, ставши спиною до каналу, заграв вальс. Спочатку моїм акторам, очевидно, не дуже хотілося танцювати — кусень хліба їм би сподобався більше, але мало-помалу вони пожвавішали, музика подіяла на них, вони забули про голод. Я грав, а собаки танцювали.

— Браво! — раптом почувся позад мене дзвінкий дитячий голос.

Я швидко обернувся й побачив невелику баржу, яку тягли двоє коней, що йшли протилежним берегом. Такої незвичайної баржі я ніколи не бачив. Вона була набагато коротша, ніж ті баржі, що звичайно плавають по каналах, а на її палубі впадала в око веранда, затінена виткими рослинами. На веранді стояла молода жінка, з гарним, але сумовитим лицем, а біля неї лежав хлопець приблизно моїх літ. Очевидно, це він і крикнув: "Браво!"

Швидко отямившись від подиву й вирішивши, що тут мені начебто ніщо не загрожує, я скинув капелюха, щоб подякувати за оплески.

— Ви граєте для свого задоволення? — спитала мене жінка; вона говорила з чужоземним акцентом.

— Мої актори повинні щодня вправлятися, ну, а я хотів трохи розважитись.

Хлопчик дав знак, і жінка нахилилася до нього.

— Чи не заграєте ще щось? — спитала вона мене, підвівши голову.

Хіба я міг відмовитися заграти для публіки, яка нагодилася так до речі?

— Що б ви хотіли — танець чи комедію?

— Комедію, комедію! — закричав хлопець.

Але жінка перебила його, сказавши, що краще хай буде танець.

— Танець — це буде коротко,— заперечив хлопець.

— Після танцю ми можемо, якщо шановна публіка побажає, показати різні фокуси, що виконуються в найкращих цирках Парижа.

Так говорив Віталіс, і я намагався вимовити ці слова з не меншою гідністю, ніж він.

Як добре, що вони відмовилися від комедії!! Мені було б дуже нелегко дати виставу без Зербіно, до того ж, у мене не було необхідних речей та костюмів.

Я знов узяв арфу й заграв вальс. Тоді Капі обняв лапками Дольче, і вони закружляли в такт музиці. Потім танцював Серденько. Після цього ми показали всі свої фокуси й зовсім забули про втому. Мої артисти, напевно, зрозуміли, що за свої труди матимуть обід, і старалися з усіх сил; я теж не шкодував себе.

Під час одного з номерів несподівано з-за куща виліз Зербіно. Коли його товариші, танцюючи, проходили повз нього, Зербіно, начебто й не він, зайняв своє звичайне місце й почав виконувати свою роль.

Не перестаючи грати й стежити за моїми акторами, я час від часу поглядав на хлопця. Мене дивувало, що він зовсім не рухається, хоча, видимо, йому дуже подобалася наша вистава. Він лежав нерухомо і тільки підіймав руки, щоб поплескати в долоні. Здавалося, він був прив'язаний до дошки, на якій лежав.

Вітер непомітно пригнав баржу до нашого берега, і тепер я міг добре розгледіти хлопця. В нього був білявий чуб і таке бліде обличчя, що крізь тонку шкіру на лобі просвічували голубі жилки. Вираз обличчя хворобливий, лагідний і сумний.

— Скільки ми повинні заплатити за виставу? — спитала мене жінка.

— Це залежить від того, як сподобалася вам вистава.

— Значить, мамусю, треба заплатити щедро,— заявив хлопець.

Потім він додав ще кілька слів незрозумілою мені мовою.

— Артур хоче ближче роздивитися ваших артистів,— сказала мені жінка.

Я дав знак Капі, і він стрибнув на палубу.

— А інші? — закричав Артур.

Зербіно й Дольче теж плигнули слідом за Капі.

— А мавпочка?

Але я боявся пустити Серденька туди, бо не буй певний за нього. Він міг накоїти такого, що, певно, не сподобалося б молодій жінці.

— Хіба вона, мавпочка, лиха? — спитала вона.

— Ні, пані, але Серденько великий пустун, і я боюсь, що він погано поводитиметься.

— То йдіть сюди з ним разом.

І вона дала знак чоловікові, який стояв біля стерна; той перейшов на ніс баржі й перекинув на берег поміст. Тепер я міг, узявши арфу на плече й Серденька на руки, спокійно вийти на палубу.

— Мавпочка! Мавпочка! — кричав Артур.

Я підійшов до хлопця і, поки він гладив Серденька, уважно розглядав його.

Дивна річ! Він і справді був прив'язаний до дошки.

— У тебе е батько, дитино? — спитала мене молода жінка.

— Так, але тепер я зостався сам.

— Надовго?

— На два місяці.

— Ох, бідняточко моє! Як же ти проживеш сам аж два місяці?

Я розповів їй, як Віталіса посадили в тюрму за те, що він заступився за мене, і як відтоді я не заробив жодного су.

Поки я розповідав, Артур бавився з собаками, але він усе чув.

— Ви, мабуть, страх які голодні! — вигукнув він. Почувши ці слова, собаки загавкали, а Серденька

став люто терти живіт.

— Мамо... — попросив Артур.

Мати сказала кілька слів незрозумілою мені мовою до жінки, що дивилася на нас із прочинених дверей, і та зразу винесла невеличкий столик.

— Сідай, дитино,— запросила мене молода жінка. Мене не треба було припрошувати двічі: я поставив

арфу і швидко сів за стіл. Собаки посідали довкола мене, а Серденько вмостився у мене на колінах.

— А твої собаки їдять хліб? — спитав Артур.

Чи їдять вони хліб! Я кинув кожному з них по шматочку, і вони жадібно проковтнули його.

— А мавпочка?

Та Серденько сам подбав за себе. Поки я годував собак, він схопив шматок пирога і тепер давився ним під столом. Я й собі взяв кусень пирога і коли не давився ним, як Серденько, то їв його з не меншою жадібністю.

— Бідна дитина! — пожаліла мене жінка, наливаючи мені склянку молока.

Артур мовчки дивився на нас широко розплющеними очима, вражений нашим апетитом.

— А де б ви обідали сьогодні, якби не зустрілися з нами? — запитав Артур.

— Мабуть, ми не обідали б зовсім.

— А завтра де ви будете обідати?

— Може, завтра нам пощастить щось заробити? Артур перестав розпитувати мене й повернувся до

матері. Між ними почалася довга розмова тією самою чужою мовою. Здавалось, він просив її про щось, на що вона не хотіла погодитись чи проти чого мала якісь заперечення. Раптом Артур повернув до мене голову.

— Хочеш залишитися в нас? — спитав він.

Я мовчки дивився на нього. Такого запитання я не сподівався.

— Мій син питає, чи хочеш ти залишитися тут?

— На баржі?

— Так. Артур хворий, лікарі звеліли йому лежати нерухомо на дошці. Щоб він не нудьгував, я влаштувала йому подорож.