Без сім'ї - Сторінка 11

Лишайся з нами. Собаки й мавпочка даватимуть вистави, а ти гратимеш нам на арфі. Хлопцеві твоїх років зовсім не легко заробляти гроші.

Я швидко збагнув, яким порятунком буде для мене ця несподівана пропозиція, і, взявши руку молодої жінки, з вдячністю поцілував її.

Вона, мабуть, була цим зворушена і ніжно погладила мене по голові.

— Бідолашка! — прошепотіла вона.

Оскільки мене запрошено грати на арфі, мені здавалося, що я повинен найскоріше задовольнити їхнє бажання. Я взяв інструмент, сів на носі баржі й заграв.

У цей час молода жінка піднесла до губів маленький срібний свисток. Пролунав різкий свист. Я зразу ж перестав грати, не розуміючи, в чім річ.

Артур, який помічав усе, що робилося довкола нього, зрозумів причину мого занепокоєння.

— То мама дала знак рушати далі,— пояснив він мені. І справді, баржа відійшла від берега й тихо попливла

каналом. Вода хлюпала в корму, а дерева по обох берегах швидко бігли мимо, освітлені скісними променями призахідного сонця.

— Заграй нам ще щось,— попросив Артур.

Кивком голови він покликав до себе матір і весь час тримав її за руку, поки я грав різні мелодії, яких навчив мене Віталіс.

РОЗДІЛ XI. МІЙ ПЕРШИЙ ДРУГ

Мати Артура була англійка; звали її пані Мілліган. Чоловік її помер, і вона лишилася сама з Артуром. Щоправда, був у неї ще й старший син, але він кілька років тому зник за таємничих обставин.

В той час чоловік пані Мілліган був при смерті, а сама вона, тяжко хвора, лежала в гарячці. Тому розшуки дитини взяв на себе брат її чоловіка — Джеймс Мілліган. Вибір цей був невдалий, бо Джеймс Мілліган зовсім не був зацікавлений у тому, щоб дитина знайшлася. За англійськими законами, Джеймс Мілліган успадковував титул і маєток свого брата, коли той помирав бездітним. Однак Джеймсові Міллігану не пощастило одержати братову спадщину, бо незабаром пані Мілліган народила другого сина — Артура. Але ця дитина була квола й хвороблива, і лікарі казали, що вона не житиме. Артур міг померти з дня на день, і тоді Джеймс Мілліган став би спадкоємцем свого старшого брата. Джеймс Мілліган був певен, що рано чи пізно його надії сповняться, треба тільки бути терплячим і чекати. І він чекав.

Але віщування лікарів не справдились; турботи й догляд матері врятували життя Артурові. Хоча хлопчик повсякчас хворів і лікарі вкотре прирікали його до смерті, він щоразу видужував.

Останнім часом у нього виявлено тяжку хворобу — запалення тазо-стегнового суглоба. Лікарі сказали, що йому треба лежати нерухомо. Тоді пані Мілліган купила в Бордо маленьку баржу й перетворила її на плавучий дімок. Тепер Артур міг завжди бути на вільному повітрі, і тільки в негоду його переносили всередину, в кімнату.

Місяць тому вони вирушили в Бордо і, пропливши вгору по Бароні, потрапили в Південний канал. Звідси, проїхавши багато водойм і каналів, вони могли добратися до Сени, допливти по ній до Руана, а там пересісти на пароплав і повернутися в Англію.

Звісно, про все це я дізнався згодом, а в перший день мого перебування на баржі, яка називалася "Лебідь", я ознайомився тільки з кімнаткою, де мене поселили. Дарма що зовсім маленька — два метри завдовжки і з метр завширшки,— мені вона здавалася просто чудовою. З меблів у ній був один тільки комод, але який комод! Верхня дошка його піднімалася, під нею містилося ліжко з матрацом, подушкою та ковдрою. Звісно, ліжко було нешироке, але спати на ньому було цілком зручно. З-під ліжка висувалася шухляда, поділена на кілька відділень, куди можна було скидати білизну й одяг. У головах ліжка була прилаштована відкидна дошка, яка правила за стіл, а в ногах відкидалась друга дошка, для сидіння. Невеличке кругле віконце давало досить світла й повітря.

Як приємно було простягтися в м'якій постелі! Хіба ж так спалося мені вчора на сосновій глиці? Нічна тиша тепер не тривожила мене, а зорі, що зазирали у віконце, навіювали бадьорість і надію.

Та хоч як солодко спалося мені на новому місці, я все ж прокинувся на світанку, бо непокоївся за своїх артистів. Я знайшов усіх їх на палубі, де влаштував напередодні ввечері. Вони так спокійно спали, ніби жили вже тут багато місяців. Коли я підійшов, собаки попрокидались і радісно заскавучали, просячи, щоб я їх погладив. Тільки Серденько, дарма що одне око в нього було напіввідкрите, не зворухнувся, а навпаки, захропів іще дужче. Я здогадався, в чім річ: синьйор Серденько гнівався на мене за те, що я не взяв його з собою до кімнати.

Матрос, якого я вчора бачив за стерном, теж уже встав і мив палубу. На моє прохання він спустив на берег поміст, і я зі своєю трупою майнув на луг.

Граючись з собаками й Серденьком, бігаючи, стрибаючи через рови й лазячи по деревах, я не зогледівся, як минуло чимало часу. Коли ми вернулися до "Лебедя", коні вже були запряжені й чекали тільки сигналу, щоб рушити вперед.

Я швидко піднявся на палубу. Через кілька хвилин якір був піднятий, матрос став за стерно, погонич сів на коня, зарипів блок, і ми попливли.

Яка то втіха — подорожувати річкою! Баржа легко й плавно ковзала по воді. Лісисті береги тихо пропливали мимо і нічого не було чути, тільки вода плюскотіла за кормою та теленькали дзвіночки на шиях у коней.

Схилившись на поруччя, я дивився на високі тополі й на їхнє листя, що погойдувалося на ранковому безвітрі. Довгою вервечкою тяглися вони вздовж берега, утворюючи ніби густу зелену завісу, крізь яку сіялося ніжне й м'яке світло. Вода то здавалася зовсім чорною, так начеб під її поверхнею ховалася бездонна глибина, то, навпаки, була зовсім прозора, і я бачив на дні блискучі камінці й оксамитні водорості. Отак я захопився своїми спостереженнями, коли це почув, що мене кличуть. Я миттю обернувся. То гукав Артур, якого винесли на палубу. З ним була його мати.

— Як тобі спалось? — спитав він мене.— Краще, ніж у полі?

Я підійшов до них і чемно відповів, звертаючись одночасно до матері і до сина.

— А де собаки? — допитувався він.

Я покликав собак і Серденька. Вони підійшли, кланяючись, а Серденько почав кривлятись, як робив завжди перед нашими виставами.

Та про виставу цього ранку не було й мови.

Пані Мілліган поклала сина в затінку й сама сіла біля нього.

— Будь ласка, відведи собак і мавпу,— сказала вона мені,— зараз ми будемо працювати.

Я негайно пішов зі своєю трупою в найдальший куток.

Що може робити це бідне хлоп'я? Я побачив, що мати звеліла йому повторити урок, а сама стежила по книжці.

Лежачи на дошці, Артур відповідав — тобто намагався відповідати, бо він знай затинався, помилявся і не міг зв'язати докупи й трьох слів. Мати лагідно, але наполегливо поправляла його.

— Ти знову не знаєш байки,— сказала вона.

— Ох, мамо! — досадливо мовив Артур.

— Чому ти її не вивчив?

— Я не міг.

— Чому?

— Не знаю... Бо не міг... бо я хворий.

— Голова у тебе не болить. Я ніколи не дозволю, щоб ти ріс неуком, киваючи на хворобу.

Пані Мілліган здалася мені надто строгою, хоч говорила вона без гніву, лагідним голосом.

— Я не можу, мамо! Запевняю тебе, не можу! — І Артур заплакав.

Та його сльози не похитнули пані Мілліган, хоч вона була нібито зворушена й навіть засмучена.

— Я хотіла дозволити тобі сьогодні погратися з Ремі й собаками,— вела вона далі,— але ти пограєшся лише тоді, як вивчиш байку напам'ять і розкажеш без помилок.

Сказавши це, вона віддала книжку Артурові, а сама пішла в свою кімнату.

Артур зразу ж узявся за свій урок: я бачив, як ворушилися його губи.

Було видно, що він працює, старається. Але старався він недовго. Незабаром він звів очі понад книжку, погляд його почав блукати, поки не зустрівся з моїм.

Я махнув йому рукою, щоб він знову взявся за урок.

Він лагідно усміхнувся до мене, ніби дякував за пораду, і втупився в книжку. Але незабаром знову став розглядати береги каналу.

— Я дуже хочу вивчити байку і ніяк не можу,— сказав він.

Я підійшов до нього.

— Але ж вона зовсім не важка,— зауважив я.

— Ой ні, навпаки, дуже важка.

— Хочеш, я тобі розкажу її напам'ять?

Він узяв книжку, а я почав розказувати байку. Йому довелося виправити мене лише разів три-чотири.

— То ти справді знаєш байку? — здивувався він.

— Не дуже добре. Але тепер, здається, зможу розказати її без помилки.

— А як же ти її вивчив?

— Слухав, як твоя мати читала, й уявляв собі все, про що розповідається в байці: овець, ягнят, собак, що стережуть отару, й пастуха...

— Чудово! — вигукнув Артур.— Тепер я також їх бачу. І знаєш, я певен, що зараз вивчу байку.

І справді, не минуло й чверті години, як він вивчив байку напам'ять. У цей час до нас підійшла пані Мілліган.

Спочатку, побачивши нас разом, вона розсердилась, бо подумала, що ми пустуємо. Та Артур не дав їй сказати й словечка.

— Я знаю байку,— закричав він,— і це Ремі допоміг мені вивчити її!

Пані Мілліган здивовано подивилася на мене, і тоді Артур, не чекаючи, поки вона попросить його, розказав напам'ять усю байку. Він розказав її радісно й урочисто і ні разу не затнувся, не збився.

А я тим часом дивився на пані Мілліган. Її гарне обличчя осяяла усмішка, а тоді на очі її набігли сльози.

— Ти добрий хлопець,— сказала вона мені.

Я так докладно розповідаю про цей випадок тому, що від того дня до мене почали зовсім інакше ставитися на баржі. Напередодні мене запрошено разом з собаками і мавпою розважати хвору дитину. Та після цього уроку я став товаришем, майже другом Артура.

Пані Мілліган була дуже засмучена тим, що її син не вчиться. Хоч Артур був хворий, вона хотіла дати йому певні навички, які б допомогли йому надолужити прогаяне, коли він вилікується.

Досі вона досягла дуже небагато. Артур не відмовлявся вчитися, але й не старався. Ось чому пані Мілліган так зраділа, коли почула, що син за півгодини вивчив зі мною байку, яку вона вже кілька днів утовкмачувала йому в голову.

Після цього випадку ми з Артуром швидко подружили і, хоч як це дивно, ні разу не посварилися.

Подорожувати на воді було чудово. Ми не нудьгували й не стомлювалися, бо весь наш день був розумно заповнений.

Коли місцевість нам подобалася, ми пропливали за день лише кілька кілометрів, коли ж, навпаки, здавалась одноманітною, пливли швидше.

Заходило сонце, і ми зупинялися там, де нас заставала ніч, і стояли до світанку.

В холодну погоду ми зачинялися в їдальні й запалювали вогонь у каміні, бо туман і вогкість були шкідливі для хворого.