Бідолашний Коко - Сторінка 3

Він зачинив вікно, замкнув його на клямку й затулив шторами. Потім повернувся до ліжка й повторив:

— Так?

Я нічого не відповів.

— Заспокойся.

— Не бачу нічого заспокійливого в цій ситуації.

Він склав руки на грудях і подивився на мене задумливим поглядом. Потім тицьнув на мене пальцем, ніби пропонував вирішення проблеми, яку я сам перед ним поставив.

— Доведеться тебе зв'язати.

— Ну, що ж.

— Отже, ти не проти?

— На жаль, у мене немає вибору.

Він знову помовчав. Потім весело пирснув.

— Господи! Скільки разів я намагався уявити, як воно буде. Тисячі варіантів перебрав. А до такого й не додумався.

— Мені дуже жаль, що я вас розчарував.

Знову оцінююча пауза.

— Гадав, сюди наїжджають лише у вихідні.

— Вийшло так, що я найняв цю квартиру.

Він обміркував і це, потім знову тицьнув на мене своїм жовтим пальцем.

— Ясно.

— Що ясно?

— Хто ж захоче, щоб йому розколупали макітру через якихось там друзів? Так?

— Молодий чоловіче, я вдвічі менший за вас на зріст і втричі старший.

— Ясна річ. Це я пожартував.

Він обернувся й обвів поглядом кімнату. Проте я, здається, більше цікавив його, ніж саме приміщення. Хлопець сперся на комод і знову звернувся до мене:

— А в книжках інакше: ось така стара руїна, ледве на ногах тримається, а кинеться на тебе як не з кочергою, то з кухонним ножем.

Я перевів дух.

— А все власність,— провадив він.— Що вона з людьми робить. Розумієш, про що мова? — Потім докинув: — Це тебе не стосується. Не той зараз випадок.

Тим часом я уважно роздивлявся свої ноги під ковдрою. Серед усіх жахів, відомих мені з художньої літератури чи бачених на екрані й пов'язаних з такими ситуаціями, я не пам'ятав випадку, де б нападник аналізував мотиви поведінки своєї жертви. Він махнув ліхтариком.

— Треба було пошуміти трохи, старий. Я б звідси кулею вилетів. Я ж не знав би, хто тут такий є.

— Чи не міг би я запропонувати вам зайнятися ділом, задля якого ви сюди прийшли?

Він знову пирхнув, не зводячи з мене очей. Тоді похитав головою.

— От так дива.

Я уявляв, що грабунки можуть відбуватися по-різному, але швидко й цілеспрямовано, з більш чи менш відчутними неприємностями. Проте аж ніяк не припускав, що це може нагадувати отаку цинічну гру в безневинну розмову між двома незнайомцями, які випадково зустрілися. Звичайно, я мав би відчувати якесь полегшення. Та я волів би мати справу із знайомим чортом, принаймні таким, як його малюють. Мабуть, щось із цих думок він прочитав на моєму обличчі.

— Я звик мати справу з порожніми будинками, а не з хиряками.

— Тоді, коли ваша ласка, перестаньте злорадіти з цього приводу.

Я висловився досить різко, і зробив ще один крок до погіршення цієї безглуздої ситуації. В його голосі почувся майже лагідний докір:

— Отакої. Це мені треба нервувати, а не тобі.— Він розвів своїми жовтими руками.— Я теж добряче налякався, старий. А може, ти тут дробовика заряджав. Звідки мені знати? Я б у двері — а ти б з мене решето зробив.

Я зібрався на силі.

— Хіба не досить того, що ви вдерлися в будинок, який належить двом порядним і не дуже багатим людям, що шанують закон, і збираєтесь пограбувати їх, забравши речі не такі вже й цінні, але дорогі для цих людей...— Я не докінчив, бо не знав, мабуть, як висловити йому, в чому він перебрав міру. Зате я нарешті став гостро виказувати своє обурення. Тим-то його спокійний голос розлютив мене ще більше, я ж сам завів розмову в спокійне русло.

— У них, мабуть, ще й гарний будиночок у Лондоні, еге ж?

Я вже зрозумів, що маю справу з представником отого незбагненного (для мого покоління) нового світу безкласової англійської молоді. Ніхто не має щирішої відрази до класового снобізму ніж я, і те, що сучасна молодь повикидала геть багато всіляких старих передсудів, мене аж ніяк не бентежить. Просто не хотілося б, щоб вона заодно відкидала й багато іншого — як-от повага до рідної мови та розуму,— що їх вона помилково вважає ганебним виявом буржуазності. Я вже зустрічав таких молодиків у кололітературних колах. Вони теж нічого не могли запропонувати, крім позірного свободолюбства та своєї уявної безкласовості, і чіплялися за них з несамовитою впертістю. Наскільки я пам'ятаю, їхньою характерною рисою завжди була хвороблива вразливість до всього, що мало присмак поблажливості, до кожного слова, яке зачіпає їхні ідоли, породжені плутаниною думок та безкультур'ям. Я збагнув, що виступив проти однієї з їхніх заповідей: твоя власність не повинна перевищувати того, що можна знайти в злиденній халупі в міських нетрях.

— Розумію. Злочин як революційний обов'язок?

— Не хлібом єдиним, отож-бо.

Він раптом узяв стільця, поставив його задом наперед і осідлав, зіпершись руками на спинку. І знову звинувачувально наставив на мене свого пальця.

— Я так собі міркую: мій дім весь час грабують, від дня мого народження. Торопаєш? Система, хіба не так? Знаєш, що сказав Маркс? Бідні в багатих не крадуть. Лише багаті грабують бідних.

Це навдивовижу збіглося — в тоні, якщо не в змісті — з тим, що я тиждень чи два тому почув від одного електрика, який міняв проводку в моїй лондонській квартирі. Він виголосив двадцятихвилинну промову про те, що профспілки — це велике зло. А головне, що говорив з такою ж впевненістю у власній непогрішимості. Тим часом лекція тривала.

— Скажу тобі ще таке. Я веду чесну гру. Ніколи не беру більше, ніж мені треба, так? Ніколи не лізу в великі будинки. Лише в такі, як оцей. Я мацав класні речі. Тримав їх у руках. І залишив там, де знайшов. Дорогенька наша поліція дивується й запевняє власника, у якого я дещо поцупив, що йому он як пощастило — така незграбна робота. Мовляв, тільки нікчема міг не помітити тацю роботи Поля де Ламрі. Чайник — ранній Вустер. Або там Джон Сел Котмен. Так? Так, а от справжні нікчеми, ті не розуміють: доторкнувся до класної речі — і можеш ставити десять проти одного, що вклепався. Отже, коли мене щось спокушає, я відразу згадую про систему. Торопаєш? Про те, що для неї згубно. Жадібність. Мене вона теж згубить. Якщо дозволю. Через те я ніколи не гребу абищо. Ніколи не сидів. І не сидітиму.

Мені не раз доводилося слухати людей, які намагалися виправдати свою недостойну поведінку, але ніколи ще — за таких кумедних обставин. Найбезглуздішою здавалася його червона вовняна шапочка. Мені, короткозорому, вона чомусь дуже нагадувала кардинальську. Сказати, що я мав задоволення від цієї бесіди, означало б далеко відхилитися від істини. Проте я відчував, що в мене вже досить матеріалу для оповідання, яке забезпечило б мені обіди в ресторані протягом багатьох наступних місяців.

— Іще одне. Ну, про те, чим я займаюсь. Справді, це завдає людям болю... все, як ти сказав. Дорогі для них речі. Ну, й таке інше. А може, це допомагає їм зрозуміти, що власність — не що інше, як розтакий обман? — Захопившись, він аж ляснув долонею по спинці стільця, на якому сидів.— От скажи, ти коли-небудь над цим замислювався? Здуріти можна. Оцей стілець — не мій і не твій. І не твого друга. Насправді він нічий. Я часто про це думаю. Принесу що-небудь додому. Роздивлюся. І зовсім не відчуваю, що воно моє. Воно само по собі, адже так? Не стає іншим. Просто існує.— Він відхилився назад.— А тепер скажи, що я помиляюся.

Я розумів, заперечувати цьому молодому блазневі так само безглуздо, як обговорювати метафізику Дунса Скота з оперетковим комедіантом: я перетворився б лише на об'єкт глузувань. Своїми незграбними питаннями й насмішками він пропонував мені принизливу роль блазня, проте я все більше відчував, що доведеться йому потурати.

— Я згоден з тим, що багатство розподіляється несправедливо.

— Але не згоден з тими заходами, яких вживаю я.

— Суспільство проіснувало б недовго, коли б усі поділяли ваші погляди.

Він знову засовався на стільці. Потім похитав головою, наче я, граючи в шахи, зробив невдалий хід. І раптом підвівся, поставив стілець на місце й заходився перевіряти вміст кожної шухляди в комоді. Однак його перевірка здалася мені надто побіжною. Зверху я поклав кілька монет і ключі й тепер почув, як він відклав їх набік. В кишеню не сховав нічого. Тим часом я подумки молив бога, щоб мій співбесідник не помітив, що немає гаманця. Він був у пальті, яке висіло на вішалці й ховалося за відчиненими дверима. Молодик обернувся до мене.

— Це однаково, якби завтра всі покінчили самогубством, то й проблеми перенаселення не існувало б.

— Мені не зовсім зрозуміла ваша паралель.

— Все, що ти кажеш, просто слова, старий.— Він підійшов ближче до вікна й почав роздивлятися своє зображення в маленькому дзеркалі епохи Регентства.— Якби всі зробили те, якби всі зробили се. Але ж вони так не роблять? Отож якби система була іншою, то мене не було б тут. Але ж я тут, ось. Не так?

Ніби для того щоб підкреслити факт своєї присутності, він зняв дзеркало з стіни. А я перестав грати роль Аліси в цій країні алогізмів. "Я такий, як я є". У своєму знаменитому контексті ці слова, може, й не видаються дивними, але таке твердження не годиться як основа для розумної бесіди. Молодик, здавалося, вирішив, що, відкинувши моральні приписи, примусив мене замовкнути. Підійшов до стіни, на якій висіли дві акварелі, зняв їх і почав уважно роздивлятися — точнісінько як покупець на сільському аукціоні. Врешті засунув картини під пахву.

— А в тій кімнаті є що-небудь?

Я перевів подих.

— Як на мене, то нема.

Проте молодик, прихопивши свій "товар", зник у сусідній кімнаті. Тепер він уже відкинув будь-яку обережність. Я чув, як він соває шухлядами, відчиняє шафу. Для мене становище не змінилось. Спроба збігти вниз до телефону без окулярів не мала ніяких шансів на успіх.

Мені було видно, як він вийшов із кімнати, зупинився в коридорчику й нахилився над чимось — чи то сумкою, чи саквояжем. Почулося шарудіння паперу. Нарешті молодик випростався і знову зайшов до мене в кімнату.

— Небагато,— промовив він.— Та дарма. Тепер давай гроші, та й годі. Вибачай.

— Гроші?

Він кивнув у бік комода.

— Я залишу тобі дрібні.

— Невже з вас не досить?

— Вибачай.

— У мене зовсім небагато.

— То й шкодувати ні за чим буде. Так?

Ні в голосі, ні в рухах його я не відчув ніякої погрози. Він просто стояв і дивився на мене. Однак ухилятися далі від відповіді, здавалося, не було сенсу.

— Гроші за дверима.

Він знову наставив на мене свого пальця, потім крутнувся на місці й причинив двері.