Бідолашний Коко - Сторінка 6

Однак, повернувшись із кухні, молодик підійшов до шафки, нахилився й витягнув звідти оберемок старих газет, якими Джейн розпалювала камін. Я дивився й ніяк не міг второпати, що він збирається робити — адже я сказав, що мені не холодно. Тим часом молодик став навколішки перед старомодним каміном, комин якого займав півстіни поруч мене. Тоді почав м'яти газети й скручувати їх у кульки. Ні тепер, ні потім він ні разу не оглянувся і взагалі поводився так, ніби мене не було в кімнаті.

Коли мій мучитель підвівся й зник у вітальні, я зрозумів... ні, не зрозумів, а може, не зміг повірити. Та коли він повернувся, довелося повірити. Я одразу впізнав червону обкладинку товстого зошита з детальним планом моєї праці та з чорновими записами найважливіших думок. Упізнав і коричневу коробку, в якій тримав свою неоціненну картотеку. Я весь напружився, намагаючись закричати крізь заліплені губи. Мабуть, я таки видобув із себе якийсь звук, але молодик не звернув на це уваги.

Я був змушений сидіти й дивитися, як цей жорстокий виродок присів навпочіпки, розклав перед каміном усе те, над чим я працював з деякими перервами чотири роки і що вже не зможу поновити, нахилився і спокійно в кількох місцях підпалив запальничкою газету. Коли вона добре розгорілася, він розмірено, пачку за пачкою, почав кидати у вогонь рукопис. Потім настала черга фотокопій — рукописних листів, старанно підібраних сучасних рецензій на романи Пікока... Я вже не робив ніяких спроб кричати — та й чи варто було? Тепер ніщо не утримає його від цього жорстокого й безпричинного акту вандалізму. Безглуздо говорити про гідність, коли ти прив'язаний за руки й за ноги, і я відчув, що очі мої ось-ось наповняться сльозами безсилої люті. На кілька хвилин я стулив повіки, потім знову розкрив, почувши, як він вириває із зошита аркуші. Так само розмірено молодик покидав їх у смертоносний вогненний вир, гарячий подих якого я вже відчував крізь одяг і на обличчі — точніше, на тій його частині, що залишалася незаклеєною. Він одсунувся трохи і став жбурляти своє паливо в камін, замість того щоб просто класти аркуші в це поховальне вогнище. Картотеку всю одразу витрусив у вогонь. Згодом узяв кочергу, що лежала поруч, і поворушив кілька тліючих аркушів і карток, щоб вони зайнялись. Якби мені ту кочергу та у вільну руку! Я б із задоволенням розкраяв йому череп.

Не звертаючи на мене жодної уваги, він знову подався до вітальні. Цього разу повернувся з десятьма томами, серед яких були мої "Вибрані твори" з численними нотатками та видані раніше біографічні й критичні твори про Пікока, що я їх привіз і виклав на столі. В книжках було безліч закладок, а написи на них свідчили, що вони для мене справді важливі. Всі книжки теж одна за одною пішли у вогонь. Він терпляче штурхав їх кочергою, коли вони погано розкривалися й не займалися відразу. Навіть помітив, що мій примірник "Життя" Ван Дорена має надламаний корінець, і акуратно відірвав його. Я вже думав, що мій мучитель чекатиме, поки кожна сторінка, кожний рядок згорять дотла. Однак, кинувши у вогонь останній том поверх інших, він випростався. Мабуть, знав, що книжки горять набагато повільніше, ніж окремі аркуші. Або покладався на те, що вони й так зітліють до ранку. Або йому було просто байдуже, бо найбільшу шкоду він мені вже заподіяв. Молодик довго стояв, втупившись у вогонь. Потім раптом обернувся до мене. Зробив порух рукою, і я подумав, що він хоче мене вдарити. Натомість я побачив перед собою стиснутий кулак — близько, за якихось півметра від моїх очей, щоб міг побачити навіть такий сліпак, як я. Одне було незрозуміло: над кулаком стирчав піднятий вгору жовтий палець — знак милосердя, який мені показали після того, як вчинили ладі мною жорстокість.

Він протримав руку в такому незрозумілому для мене положенні принаймні п'ять секунд. Потім обернувся і попростував до дверей. Дійшовши до них, востаннє обвів поглядом кімнату. Без видимої злості, як сумлінна людина, що, виконавши роботу, перевіряє, чи все вона залишає в порядку. Гадаю, мене цей погляд уже не стосувався.

Світло погасло. Я почув, як вхідні двері спочатку відчинилися, потім зачинилися. Двічі скрипнула хвіртка. Я сидів, наче божевільний, від цієї зловісної гри полум'я і тіней, від цього їдючого диму — найстрашнішого після того, який піднімається над спаленою людською плоттю — диму від спалених людських знань. Клацнули дверцята машини, запрацював мотор. Розворот, переключення швидкості після виїзду на дорогу, миттєвий відблиск світла на спущених шторах. Далі я почув, як машина виїжджає на пагорб, віддаляючись у протилежний від села бік. Ця дорога (я проїхав нею на таксі минулого вечора) з'єднувалась потім з іншою, яка вела до Шерборна, обминаючи населені пункти.

Я залишився наодинці з тишею, своїм горем і догоряючим багаттям.

Не описуватиму страждання, що випали мені протягом подальших дев'яти чи десяти годин, не розповідатиму, як сидів і дивився на згасаючий вогонь, яких мук завдавало мені незручне положення мого тіла, який гнів клекотів у грудях від того, що зі мною повелися так жорстоко. Не хотілося навіть думати про майбутню спробу щось будувати на цьому в буквальному розумінні попелищі. Весь світ здавався мені божевільним, і я не хотів мати з ним нічого спільного. Я присвячу решту свого життя помсті, я знайду цього молодого диявола, цього садиста. Я загляну в кожну підозрілу кав'ярню в Лондоні, попрошу Моріса і Джейн якнайдокладніше описати кожну вкрадену річ. Відкину всякі церемонії і перевірю всі свої підозри щодо Річарда. Раз чи два я впадав у забуття, через кілька хвилин прокидався, мов після кошмарного сну, лише для того, щоб упевнитися, що це не сон, а дійсність. Я намагався, як міг, рухати руками й ногами, щоб вони не затерпали. Всі мої спроби звільнитися від липких стрічок закінчилися невдачею. Так само, як і намагання зрушити з місця крісло. Знову я проклинав Джейн, точніше, рогожу, якою вона застелила кам'яну підлогу. Ніжки крісла нізащо не хотіли сунутися по такій поверхні, а точки опори в мене ніякої не було. Спочатку моє тіло почало терпнути, потім я змерз. Я сам відмовився від каміна, і це ще більше посилювало мої страждання.

Світанок пробивався крізь штори з нестерпною повільністю. Незабаром у напрямку села проїхала якась машина. Я зробив ще одну марну спробу закричати з заклеєним ротом. Машина промчала мимо, і шум її мотора завмер вдалині. Я знову спробував підсунутись ближче до вікна, але за чверть години подолав не більше метра. Після останнього відчайдушного зусилля мало не перекинувся і вирішив, що з мене досить. Згодом я почув шум трактора, і знову намагався покликати на допомогу. Але трактор повільно прочахкотів мимо і далі на гору. Мене охопив неабиякий переляк. За ці кілька хвилин я остаточно втратив довіру до молодика. Якщо він міг зробити те, що зробив, то він здатний на все. Зламати обіцянку й не повідомити поліцію — для нього як раз плюнути.

Поступово я збагнув, що робив помилку, намагаючись просунутись уперед, до вхідних дверей. Позаду, в кухні, були ножі. Крім того, назад мені було зручніше рухатись, бо я міг хоч якось відштовхуватися підошвами від підлоги. Сантиметр за сантиметром я знову почав посуватися — до кухні. Найважчим для подолання виявився край рогожі. Так чи інак, близько одинадцятої я добрався до кухні, але в такому стані, що мало не плакав. Піді мною було вже мокро, дотягтися пальцями до шухляди, де лежали ножі, мені теж ніяк не вдавалося. Залишалося у відчаї сидіти й чекати.

Нарешті після полудня знадвору знову долинуло вуркотання мотора. Це вже була сьома чи восьма машина від ранку, і вона зупинилася перед котеджем. У мене тьохнуло серце. Через кілька хвилин хтось постукав у вхідні двері. Я лайнув себе за те, що відмовився від першого наміру сунутися разом з кріслом у тому напрямку. Знову почувся стукіт, потім усе стихло. Я кляв тупість сільської поліції. Однак гнів мій виявився несправедливим. Незабаром крізь діру в кухонних дверях заглянула стурбована фізіономія охоронця закону.

Ну, от і все.

Майже рік минув з часу мого врятування, і я лише коротко розповім про те, що було потім.

Констебль, який звільнив мене, виявився добрим і діловим. Взагалі того дня я весь час перебував в атмосфері доброти й діловитості. Розрізавши мої пута, він запропонував мені одвічні ліки, що їх кожен англієць вживає у скрутну хвилину. Лише впевнившись, що я вихилив дві чашки міцного чаю (його він привіз із собою), констебль повернувся до машини — скласти рапорт начальству. Не встиг я перевдягнутися в чисте, як прибув лікар, а за ним і два добродії у цивільному. Лікар оголосив стан мого здоров'я цілком задовільним, а сержант-детектив довго розпитував про все, що сталося. Тим часом констебль поїхав на ферму, щоб подзвонити Джейн і Морісові.

Принаймні я впевнився, що таки справді міг би якийсь час обідати на гроші, зароблені на цій історії. "От нахаба!" та інші подібні коментарі чулися впродовж усієї моєї розповіді. Факт знищення рукопису неабияк збентежив сержанта. Чи не маю я часом ворогів? Довелося розчарувати його, запевнивши, що літературні мафіозі на таке брудне діло не підуть. А от те, що злодій обрав саме цей котедж, сержанта мало здивувало. Такого роду злочинність, виявляється, зростає. Я навіть відчув в його голосі мимовільне захоплення. Ці "одинаки-урвителі" — досить спритна публіка. Ніколи не чистять там, де живуть, а, засівши по великих містах, грають на нинішній моді тримати котеджі на вихідні. Хто зна, де його зараз шукати — в Лондоні, Брістолі чи в Бірмінгемі. Сержант у всьому звинувачував нові автостради, що дають можливість цій "погані" швидко пересуватися з місця на місце.

Про Річарда після деяких роздумів я вирішив нічого не казати. Спершу слід поділитися своїми думками з Морісом і Джейн. Констебль уже розмовляв з нею в Хемпстеді. Вона переказала свої співчуття й запевнила, що негайно приїде. Потім з'явився фермер з дружиною, він без кінця вибачався за те, що нічого не почув. За ним прийшов телефонний майстер... Я був вдячний за всі ці відвідини. Принаймні вони відволікали мене від гірких спогадів.

Невдовзі після сьомої приїхали машиною Моріс і Джейн, і мені довелося повторити всю історію від самого початку.