Білий Бім Чорне вухо - Сторінка 18

Мені сюди й треба".

Сидіти! — суворо гримнув шофер.

Бім підкорився.

Автобус знову захурчав. Один з пасажирів підійшов до шофера й спитав, показуючи на Біма:

Твій собачка?

Мій, — відповів той.

Учений?

Не дуже… Але розумний. Бачиш? Дивися: лежати!

Бім ліг.

Може, продаси собачку? Мій помер, а я отару овець пасу.

Продам.

Скільки?

Четвертак.

Ого! — вимовив пасажир і відійшов, на ходу пом'явши Біма за вухо, примовляючи: — Гарний собака, гарний.

Бімові дуже знайомі ці добрі слова, хазяїнові слова. І він крутнув хвостом до чужого.

Бім тепер зовсім не знав, куди їде. Але, дивлячись у вітрове скло з кабіни, він примічав шлях, як і кожен собака, що вперше їде новим місцем: так уже ведеться в собак — ніколи не забувати дороги назад.

На одній із зупинок той Гарний чоловік, від якого пахло травою, вийшов з автобуса. Шофер також вийшов, залишивши Біма в кабіні. Бім стежив за ними, не зводячи погляду. Ось шофер показав у Бімів бік, ось він узяв за плече Гарного чоловіка, а той, усміхнувшись, вийняв папірці й віддав їх, потім, перекинувши рюкзак через плече, зайшов до кабіни, зняв із себе пасок, причепив Біма за нашийник і сказав:

Ну, ходім. — А за кілька кроків від автобуса, обернувшись," спитав: — Як же звуть його?

Шофер запитливо подивився на Біма, потім на покупця і впевнено відповів:

Чорне вухо.

Але ж не твій собака? Признайся.

Мій, мій. Чорне вухо, справді.— І поїхав.

Отже, Біма було продано за гроші.

Він розумів, що відбувається не те, зовсім не те. Але чоловік, пропахлий травою, був явно добрий, і Бім пішов з ним поруч, сумний і збентежений.

Ішли, ішли вони мовчки, і раптом той чоловік звернувся безпосередньо до Біма:

Ні, ти не Чорне вухо: так собак не звуть. А знайдеться твій хазяїн — віддасть мої п'ятнадцять карбованців. Що там казати!

Бім дивився на нього, нахиливши голову набік, нібито хотів сказати: — не розумію тебе, людино.

А ти, брат, видно, собака розумний, гарний.

Ось і ще раз він сказав слова, які так часто повторював хазяїн. Тепер Бім закрутив хвостом, дякуючи за ласку.

Ну, коли таке діло, живи зі мною, — вирішив чоловік.

І вони пішли далі. Разів зо два Бім у дорозі пробував-таки впертися, натягував поводок і показував поглядом назад (відпусти, мовляв, мені — не туди).

Чоловік зупинявся, гладив пса, говорив:

Та що там уже… Що там уже.

Тут би — зовсім пусте: гризонув за пасок раз-другий і — навпіл. Але Бім знав: поводок для того, щоб за нього водили, щоб собака йшов не далі й не ближче, ніж це годиться. І перестав проситися.

Йшли вони спочатку лісом. Дерева були замисленими й мовчазними — голі, холодні, заспокоєні морозцем; трава у лісі пожухла, немічна й сплутана, застигла. Тужно Бімові, журливо.

Потім потяглась озимина, що килимом укрила землю, м'яка і весела. Трохи полегшало Бімові: простір, неймовірно багато неба, поруч веселе насвистування людини — це завжди було гарно при Івані Івановичу. Та коли дорога пішла по зябу — знову веселого мало: земля чорнясто-сіра з цятками крейди, а грудок на ній ніяких; вона здавалася мертвою, подекуди напівмертвою — розпилена, зношена земля.

Чоловік зійшов з дороги, потупав каблуком зяб і зітхнув.

Погано, брат, — сказав він Бімові.— Ще одна-дві чорні бурі, і кінець земельці. Погано, брат…

Слова "погано, брат" Бімові дуже добре знайомі від Івана Івановича, і він знав, що це означає зневір'я, тугу або "щось не так", а слова "чорна буря" він зрозумів, як "чорне вухо" в невідомій для нього передачі. Одначе те, що це стосується землі, Бімові збагнути було не під силу. Чоловік одразу здогадався про це:

Звичайно, ти — собака, і ти нічого не тямиш. А кому скажеш? Ось я тобі, чорновух, і бідкаюсь… Стривай-но!.. — Він глянув на Біма й додав: — А нехай-но ти будеш Чорновух. Це по-собачому — Чорповух. Само вихопилося, так тому й бути.

Ну й що? Ще не доходячи до села, Бім уже знав, що він тепер — Чорновух: чоловік багато разів ласкаво повторював:

Чорновух — це добре. — Або так: — Молодець, Чорновух, добре йдеш. — Або щось схоже на це, але неодмінно "Чорновух".

Отак, за гроші, люди продали справжнє Бімове ім'я. Добре хоч, Бім не знав цього, як не знав і того, що за ті папірці люди можуть продати честь, вірність і серце. Благо собаці, який не знає цього!

Але Бім мав тепер забути своє ім'я. Що вдієш — так, виходить, тому й бути. Тільки не забуде він свого друга, Івана Івановича. Хоч життя пішло інше, нічим не схоже на все, що було колись, та його забути він не міг.

РОЗДІЛ 11

Чорновух у селі

Село, куди привезли Біма, просто-таки здивувало його. Тут також жили люди, але все було не так, як там, де він народився і зріс. Будиночки маленькі — просто на землі, без великих сходів, без численних порогів, двері не клацають замками. Вночі, щоправда, двері беруть на засув зсередини. Усі будиночки вкриті ребристими сірувато-білими листами. Вранці, завжди в один час, з кожного будиночка іде вгору дим, одначе вони не їдуть і не летять нікуди, а стоять собі рівненько рядами і димлять тихо та мирно, без скреготу.

Але найдивовижнішим для Біма (тепер Чорновуха) виявилось те, що вкупі з людьми тут жили різні тварини й птиця: корови, кури, гуси, вівці, свині, з якими він познайомився не відразу. У тварин, позаду кожного людського будиночка, були свої будиночки, вкриті то соломою, а то очеретом і обгороджені невисокою, з щілинами, стіною з переплетених дрючків і лозин. І ніхто нікого не займає — ні люди тварин і птицю, ні тварини людей, і ніхто ні в кого не стріляє з рушниці.

Першого дня Бімові постелили сіна в кутку сіней. Чоловік прив'язав його мотузком, добре нагодував і кудись пішов, одягши кирею. Решту дня Бім пробув на самоті, у цілковитій тиші й безгомінні. Надвечір він почув, як зашаруділи ратичками по землі вівці, як вони увійшли у двір, як промукала корова у хліві (щось просила). А незабаром прийшов і той чоловік, але тепер з хлопчиком у киреї, у чоботях, на голові шапка, в руках гирлига. Обличчя було в нього таке ж брунатне, як у доброго чоловіка, а пахло від хлопчика вівцями.

Ну, Альошо, дивись на нового товариша, — сказав дорослий до хлопчика.

Вони підійшли до Біма впритул.

Татусю, а не вкусить?

Ні! Альошо, такі не кусаються… Ух ти, Чорновух… Чорновух — гарний собака. — І легенько поплескав його по боці.

Бім лежав і насторожено розглядав хлопчика. Той теж погладив:

Чорновух… Чорнову-ух… — І звернувся до дорослого: — Татусю, а якщо одв'язати — не втече?

Почекаємо йоки що. — Він пішов у двері, всередину будинку.

Бім устав, присів, подав хлопчикові лапу, чим і сказав: "Здрастуй.

Ти — гарний".

Татусю! — гукнув хлопчик. — Татусю, вийди-но!

Той вийшов.

Здрастуй, Чорновух! — простяг долоню хлопчик.

Бім ще раз поздоровкався. Чоловік і хлопець явно схвалювали його ввічливість. Ці перші хвилини знайомства були важливими для Біма: він дізнався, що того, хто привів його сюди, звуть Татусь, а хлопчика — Альоша. Навіть звичайні, нічим не примітні дворняги швидко засвоюють імена людей, а Бім… Та що казати! Ми вже знаємо, який це собака.

Потім, уже смерком, прийшла й жінка. Вона була дивно вдягнена: на голові дві хустки, ватянка на ній натягнута барабаном, штани такі ж самі, як у тієї доброї жінки на залізниці, що забивала костилі. Але від цієї пахло землею і буряком (солодкий такий корінь, від якого, бувало, й Бім не відмовлявся). Вона зайшла до хати, про щось там розмовляла з чоловіками, одразу ж протупотіла через сіни у двір з відром у руках. Тепер Бім з'ясував, не сходячи з місця: одні двері з сіней — на вулицю, другі — до тварин, треті — до хати. Але до них не дотягнешся — не пускає мотузок. Ось поки й усе, про що дізнався Бім.

Він знову ліг.

Пахне вівцями, аж смердить, з двору. Що таке вівці — Бім знав давно… Вони живуть, як гадалося раніше, отарою і ходять по полю й нічого пе роблять, тільки їдять та кричать. А біля них, бувало, завжди чоловік у киреї і з довгою гирлигою; один ось такий колись підходив до Біма та Івана Івановича, коли вони відпочивали під стогом сіпа, тиснув хазяїнові руку; і ще з ним був великий кудлатий пес. Біма він зустрів войовниче. Спочатку з розгону пабігав на нього й страшенно гавкав, але Бім тоді ліг на спішу, піднявши лапи вгору, й сказав: "У чім річ? Хіба я в чомусь винен?"

Коректність, звичайно, перемогла грубість, а Кудлатий пес, обнюхавши Біма, полизав живіт, одійшов трохи ї розписався на камені. Бім зробив так само. Загалом це означало: миру — мир. А поки Бімів хазяїн розмовляв з хазяїном Кудлатого, вони поганяли в квача, при цьому Бім виявився і прудкішим, і гнучкішим настільки, що заслужив неприховану повагу в нового знайомого. Коли вони прощалися (треба ж було йти за хазяїнами!), то понюхали камінь і перезирнулися так:

"Ти приходь коли-небудь сюди", — сказав Бім і поскакав далі.

"Ех, робота…" — сказав Кудлатий і поплентався до отари, похиливши голову.

Так було. Ось і тепер пахне вівцями. Бім не міг не згадати Івана Івановича, почувши запах, який стривожив пам'ять: у чужих сінях, у чужому домі, в напівсутінках, без людей йому стало тужно-тужно.

Потім він почув, як об залізо ритмічно дзижчали якісь цівочки: дззиг— дззиг! дззиг-дззиг! Бім не знав, що це таке — дззиг-дззиг! дззиг-дззиг! Незнайомі звуки замовкли, і в ту ж мить з двору, з тим самим відром, увійшла жінка. А з відра пахло молоком. Напрочуд гарно пахло! В місті такого запаху від молока Бім ні разу не чув, а це — інше, одначе молоко — це безперечно. У місті молоко не пахне людськими руками, різними приємними травами й зовсім не пахне коровою — ось що дивовижпо. А тут усе це разом змішалося у неперевершені пахощі, що вражали своєю чарівною, якоюсь п'янкою гостротою. Не будемо сперечатись: вже коли людина іноді відрізняє молоко від "молока", то як же не помітити цього нашому Бімові, з його понаддальнім чуттям, як не здивуватися запаху, в якому людські руни змішані з квітами й травами. Саме через те він і схопився швидко та й покрутив хвостом до жінки. Але навряд чи могла вона зрозуміти Бімову радість.

За довгі чотири роки свого життя він, на жаль, так ні разу й не бачив, як доять корів. А молоко пахне все-таки коровою. Якась неясність так і залишалася в Біма, і він дечого не знав. А втім, хіба мало чого не знає кожен собака? І цього нічого соромитись.