Білий Бім Чорне вухо - Сторінка 15

Це негідно радянської людини! А нещасний собачка з чорним вухом тепер навіки каліка. — Вона знайшла у зошиті потрібну сторінку і вела далі: — Давайте, діти, напишемо твір, маленький і теплий, на вільну тему: "Я люблю тварин". Для вільного викладу й для того, щоб ви чого-небудь не наплутали, ось вам невеличкий план-запитальник.

І вона написала крейдою на дошці, зазираючи в зошит:

Як звуть вашого собаку?

Білий він, чорний чи який?

Гострі в нього вуха чи одвислі?

З хвостом він чи з обрубком?

Якої він породи, якщо це дома знають?

Ласкавий він чи злий?

Чи граєшся ти з ним, а якщо граєшся, то як?

Кусається він чи ні? Якщо кусає, то — кого?

Чи люблять його тато й мама?

За віщо ти любиш собаку?

Як ти ставишся до інших тварин (кури, гуси, вівці, олені, миші тощо)?

Чи бачив ти коли-пебудь лося?

Чому корову доять, а лося не доять (свійські тварини і дикі)?

Чи треба любити тварин?

Толик сидів як на голках, він не міг нічого писати. В загальній тиші він спитав, не витримавши:

Гайно Павлівно, а як звуть собаку з чорним вухом?

Вчителька зазирнула в блокнот і відповіла:

Бем.

Бім! — вигукнув Толик, розбурхавши цим вигуком увесь клас. — Відпустіть мене, Ганно Павлівпо. Будь ласка! Я піду шукати Біма, я його знаю — він дуже добрий. Будь ласка! — просив він жалібно, готовий від вдячпості цілувати руки Ганні Павлівні.

Толю! — суворо звернулась до нього Ганна Павлівна. — Ти заважаєш іншим працювати. Думай і пиши твір.

Толик сів. Він дивився на чистий аркуш зошита, а бачив Біма. Здавалося, він зосередився на вільній темі разом з усіма, але він написав тільки заголовок: "Я люблю тварин". Лише перед самим дзвінком він почав швидко-швидко складати відповіді. Навіть і після дзвінка він на якийсь час затримався, а Ганна Павлівна, як звичайно у таких випадках, сиділа за столом і терпляче ждала. Нарешті Толик, похмурий, невідомо чим незадоволепий, поклав перед Ганною Павлівною свій твір. І вийшов. Свою роботу, таким чином, він здав останнім, через те, як і завжди, Ганна Павлівна прочитала її найпершою (зверху лежить).

Толик докладно, навіть занадто докладно, відповів на всі запитання вільної теми. Його творіння містило навіть і поетичні спроби, хоч і з безсумнівним плагіатом з популярпої пісеньки, відомої кожному маляті, Загалом же все мало такий вигляд:

"Я ЛЮБЛЮ ТВАРИН

Його звуть Бім. Він білий з чорним вухом. Вуха одвислі. Хвіст справжній. Порода мисливська, не вівчарка. Ласкавий. Одного разу грався, але якийсь дядько-буркотун забрав, дурний і нікудишній дідуган. Не кусається. Мама і тато його любити не можуть, він чужий, з жовтою табличкою на шиї. За віщо люблю, не знаю, просто так. Курей, гусей, овець, оленів, мишей люблю, але мишей боюся. Лося поки що не бачив, вони в місті не живуть. Корову доять, щоб було молоко в магазинах і щоб виконувався план. ("Та він же дефективний!" — подумала Ганна Павлівна). Лося не доять тому, що в магазинах не буває лосячого молока і воно нікому не потрібне. Тварин любити треба, а собака найкращий друг людини. Я склав оце пісеньку:

І лось гарно, І олень гарно, І миша гарно, А собака краще.

Ще в мене були морські свинки, але мама сказала, що від них дуже смердить у квартирі, затуляй носа, і віддала чужій дівчинці. А Біма я все одно знайду, хай навіть ви мене й не відпустили. Все одно знайду, сказав, знайду і знайду. Хоч ви Ганна Павлівна, мені все одно".

У Ганни Павлівни очі на лоба полізли: "Він же з рамок геть вискочив! Він же казна про що думає. В тихому болоті…" Останню думку вона не захотіла додумувати, бо була педагогом, а просто, з почуттям обов'язку, поставила двійку.

Ось як воно виходить. Ганну Павлівну вважали за одну з найкращих учительок, діти її також начебто любили і слухалися, за винятком деяких, які, одначе, бувають у кожному класі. Виховання — річ складна, дуже складна, скажу я вам, тому, очевидно, Толик і написав ось такий, один із перших своїх, твір: просто від незбагненної кривди і, звичайно, несвідомо, якщо мати на увазі, що про морських свинок у Ганни Павлівни жодних запитань в темі не було. Може, коли підросте, він і зрозуміє свою помилку дитинства, але поки що йому цього не збагнути. Він навіть не прийшов у клас після перерви. А це вже — надзвичайна подія! Толик поїхав із свого нового району в інший, старий, в ту школу №… і врешті допитався у хлопців про все: коли вони бачили Біма і де він живе. Собі на радість, він довідався також, що ногу зовсім не відірвано, а вона тільки висить, і пішов з хлопцями у той будинок, до Біма.

Він натиснув кнопку дзвінка. Бім відповів запитанням: "Гав! (Хто там?)"

Це я — Толик! — гукнув гість. Потім почув, як Бім, притуливши носа до щілини, пирхав і втягував повітря. — Біме, це я — Толик.

Бім звискнув, загавкав. Так він кричав: "Здрастуй, Толику!"

І хлопчик його зрозумів, вперше зрозумів фразу із собачої мови.

Степанівна, почувши гавкіт і розмову людини з собакою, вийшла:

Тобі чого, хлопчику?

Я — до Біма.

Усе легко з'ясувалося. Вони увійшли вдвох.

Толик не пізнав Біма: живіт аж підтягло, скімшена шерсть, кособока хода, випнуті ребра — ні, це не Бім. Але очі, розумні і сповнені ласки, сказали: "Я — Бім". Толик присів навпочіпки і дав собаці волю. Бім обнюхував його, лизав піджачок, підборіддя, руки і нарешті поклав морду на носок Толикового черевика. Здавалося, він заспокоївся.

Усе розповіла Степанівна Толикові, незнайомому хлопчику, все, що знала про Біма і про Івана Іваповича, але не могла тільки пояснити, де і хто розчавив лапу.

Доля, — зітхнула вона. — У кожного собаки — своя доля.

Говорила вона з хлопчиком спокійно, хоча й з гіркотою, не хизуючись своєю старістю і не підкреслюючи свого великого життєвого досвіду, як рівна з рівпим.

А де табличка? — спитав Толик. — Була ж. Я читав.

Була. Тебе ж бо як звати?

Толик.

Толик — це добре… Була. Хтось зняв, мабуть. — Толик подумав: "Він зняв, Сірий дядько". Але все-таки вголос не сказав, бо ще не був упевнений у цьому. — І що я робитиму з ним, господи? — спитала Степанівна, дивлячись на Біма, — І шкода, і що робити — не знаю. Витинара б йому.

Ветеринара, — поправив Толик, теж не відчуваючи своєї переваги, і відповів на запитання "що робити" — Я приходитиму кожного дня після школи, водитиму його. Можна?

Так знайшовся у Біма новий маленький друг. Він щодня після обіду їхав через усе місто до Біма, ходив з ним по двору, по вулицях, по парку і, на втіху всім хлоп'ятам, говорив гордо:

Собака — найкращий друг людини.

Думка в цих словах була зовсім інша, ніж у творі, написаному під враженням образи.

Але твердо вирішив Толик: знайти того Сірого дядька й одверто поговорити з ним. У своєму новому районі він став чатувати на нього. І зустрівся-таки віч-на-віч.

Дядечку, — спитав він, трохи піднявши козирок картуза і заклавши руки за спину, — навіщо ви зняли табличку з Біма?

Ти що — очманів, хлопчику? — відповів той запитапням4 на запитання.

Ви ж його повели з табличкою. Не тільки я бачив.

І відпустив з табличкою. Він же мене вкусив! Авжеж, відпустиш, коли кусається, як вовк.

Ви, дядечку, брешете: Бім — ласкавий пес.

Я? Я брешу, щеня?.. Де твої батьки? Де твої батьки? Говори! — присікався він.

Якоюсь мірою Сірий казав правду. Саме якоюсь мірою: він не брехав, що його Бім укусив, і мав повне право обурюватись, але він брехав, що нібито не знімав таблички з нашийника. Першопричиною всього він вважав те, що Бім укусив його, а не те, що сам зняв у нього табличку. Отож перестановка місцями причини і наслідку завжди вигідний метод доказу. Він був глибоко переконаний, що каже правду, але те, що він казав не всю правду, — це вже його не обходило. А хто знає, де вона, причина, і де наслідок: собака вкусив спочатку чи табличку раніше було знято? Це так і залишиться таємницею для всіх. Але Толик був глибоко переконаний у тому, що Бім укусити Сірого не міг, тому що він — людина, а не заєць якийсь чи лисиця. Тому він і повторив ще раз:-.

Ви дурите мене, дядечку. Це — соромно.

Тпр-русь! — гавкнув дядько. І пішов, кривуляючи і відставляючи зад убік (мабуть, добряче хапонув його Бім).

Дивно, як бувають праві обидві сторони, коли один говорить напівправду, а інший не знає другої половини правди.

Проте Сірий ішов і думав: "Піде з тими шмаркачами в міліцію, доповість, вони прийдуть, побачать колекцію… Е ні, ювілейний, п'ятисотий не віддам. За нього можна дати двадцять будь-яких інших знаків". І він вирішив: "Найкраща оборона — напад".

Вдома він написав заяву, а потім одніс її у ветеринарний пункт. Там прочитали:

"…Біг собака (безпородний сетер з чорним вухом), з розгону вкусив, вирвав з відповідного місця мого організму шматок м'яса й побіг далі… Біг він як скажений, опустивши і хвіст, і голову до землі, очі були налиті кров-ю… Або його піймати і знищити, на що дати розпорядження бригаді ловців бродячих собак, або я буду скаржитися вище на ваш бюрократизм і бездушність у діяльності…" і т. д.

Ветлікар захвилювався:

Куди вкусив? Коли? Де? За яких обставин?

Сірий брехав, як справжній вигадник, тільки без анінайменшої уяви. Для лікаря ж усе було зрозуміло з особистого документа укушеного, а саме: укушепо бродячим собакою на вулиці! Він зняв телефонну трубку і викликав чергового пастерівського пункту.

Незабаром, за якихось кілька хвилин, приїхала на автомобілі жінка— лікар, спустила штани Сірого, подивилася, спитала:

Скільки днів Минуло?

Днів десять, — відповів невільний пацієнт.

Через чотири дні сказитесь, — категоричпо ствердила лікар. Та оскільки пацієнт нітрохи не схвилювався від такого вироку, у неї, мабуть, виникли якісь сумніви, чи що, і вона спитала. — А скільки місяців ви не купались?

З третьої суботи перед укусом. Боявся запорошити, щоб антонового вогню не схопити… Місце ж бо серйозне…

Втрутився ветлікар:

Місце у вас дійспо серйозне. Мовби телевізор. (Він був жартівником, цей симпатичний ветлікар).

Що ж ви наробили! — вигукнула жінка-лікар, ще раз придивившись до рани. — На пункт, на пункт, на пункт! Негайно уколи проти сказу… в живіт… протягом шести місяців.

Та ви що, осатаніли! — заревів Сірий дядько.

Нічого не осатаніли, — спокійно одрубав йому ветлікар. — Не підкоритесь — будемо силоміць діяти, через міліцію, вдома вас візьмуть, якщо ви така темиа людина.

Я? Темна людина?! — закричав Сірий. — Та ви знаєте, де я свого часу працював?!

Мені це байдуже, — відповіла лікар. — На пункт! — додала вона ще суворіше, ніж досі.

Тепер наклепник регулярно мав ходити на уколи в певні дні й години.