Білий Бім Чорне вухо - Сторінка 14

Отож Бім вирішив обійти величезні червоні живі очі. Він зійшов на третю лінію рейок, зупинився, вдивляючись в оте мерехке червоне, ще не наважуючись іти далі. І раптом під ногами щось скреготнуло…

Бім аж завив од страшного болю, але ніяк не міг відірвати лапу від рейок: на стрілці лапа потрапила в могутні лещата. З Бімового виття й можна було зрозуміти лише одне: "Ой, боляче! Допоможі-і-іть!"

Людей поблизу не було. Люди не винні. Відгризти власну лапу, як це часом робить вовк у капкані, собака не може, він чекає допомоги, він сподівається на допомогу людини.

Та що це? Два величезних яскравих білих ока осяяли шлях і самого Біма, вони засліпили його, насуваючись повільно і невблаганно. Бім зібгався в клубок від болю й страху. І замовк у передчутті напасті. Але гуркітна істота з такими очима зупинилася кроків за тридцять, а в зону світла встрибнула з пітьми людина й підбігла до Біма. Потім, одразу ж, з'явилась і друга.

Як же ти вскочив, бідолахо? — спитав перший.

Що ж робити? — спитав у першого другий.

Від них пахло майже так само, як від шоферів, обидва були у кашкетах з великими медалями.

За зупинку нам попаде, хоч ми й поруч із станцією, — сказав перший.

Тепер усе одно, — озвався другий і пішов у будочку.

Наш бідолашний Бім з інтонації зрозумів (не із слів): це його рятівники. Він чув, як пронизливо задзеленчав у будочці дзвінок, а за хвилину лещата відпустили лапу. Але Бім не ворушився, він заціпенів. Тоді його узяв чоловік і відніс за колію. Там Бім закрутився дзигою на місці, зализуючи розчавлені пальці. Одначе (які ж бо собаки спостережливі!) він чув гомін з вікон і дверей поїзда; тепер, не засліплений світлом, він бачив поїзд із темряви збоку; різні голоси повторювали слова "собака" і "мисливський", слова дуже зрозумілі.

Бім був вдячний хорошим, добрим людям. Ось так. Десь хтось перевів стрілку тієї колії, якою довірливо йшов Бім. І отому "хтось" тепер байдуже, що якомусь собаці затисло ногу й він став тепер калікою. І хай як там уже було, але тепер він уже ніколи не піде залізницею: це він зрозумів так само, як зрозумів ще. в юності, що там, де біжать автомобілі, ходити не можна.

Бім пострибав на трьох ногах, змучений, покалічений. Він часто зупинявся і лизав занімілі й уже припухлі пальці хворої лапи, кров поступово перестала йти, а він усе лизав і лизав доти, доки кожен безформний палець став ідеально чистим. Це було дуже боляче, та іншого виходу не було; кожен собака це знає: боляче, але терпи, боляче, а ти лижи, боляче, але мовчи.

…До рідних дверей він пришкутильгав далеко за північ. Немає! Знов немає слідів Івана Івановича. Бім хотів подряпатися в двері, як і завжди, та, як виявилося, не зміг: з хворою ногою не можна не тільки стати на задні лапи, але навіть і сісти, — тільки стояти на трьох ногах або, розпластавшись, лежати. Тоді він тицьнувся носом у куток дверей і перевірив запахи всередині: хазяїна не було. Отже, виїхав зовсім. Так він стояв довго, немовби підтримуючи головою ослабле тіло. Потім підійшов до дверей Степанівни і голосно, коротко, розпачливо сказав:

Гав! (Я тут).

Степанівна вдарила руками об поли:

Ох ти ж боже мій! Та де ж це тебе отак? — Відімкнула двері, впустила й зайшла з ним у його квартиру. — Ой ти, собако, собако, нещасний собако, що ж мені тепер з тобою робити? І що скаже Іван Іванович?

Бім тільки ліг був посеред кімнати, витягнувши ноги, але… Як це так? "Іван Іванович"? Бім підняв голову, через силу повернув її до Степанівни й дивився, дивився на неї, не зводячи очей, він виразно зипитував: "Іван Іванович? Де?"

Степанівна не вміла поводитися з собаками, не знала, як годувати і доглядати, одначе вона вміла жаліти. Можливо, почуття жалю й допомогло їй тепер зрозуміти Біма, здогадатися, що слова "Іван Іванович" розбудили у хворого собаки проблиск надії.

Так, так, Іван Іванович, — потвердила вона. — Зажди-но: я зараз прийду. — Квапливо вийшовши, вона одразу ж і повернулася з листом у руках, піднесла його до Бімового носа — Оце бачиш? Листа прислав Іван Іванович.

Бім, бідолашний Бім, ледь не померлий і воскреслий, роздушений і врятований, хворий і без надії, Бім затремтів. Він тицьнувся носом у листа, потім провів ніздрями по краєчках: так, так, так… ось він мідно притиснув пальцями конверт там-тут… Коли Степанівна підняла конверт з підлоги й вийняла з нього листа, Бім із зусиллям устав і потягнувся до неї; тепер видобула з того самого конверта зовсім чистий аркуш паперу й поклала перед Бімом. Він закрутив хвостом: тут написано запах пальців Івана Івановича, так, це він зумисне тер пальцями.

Тобі ж оце прислав, — сказала Степанівна. — Так і пише: дайте Бімові цей чпстий аркуш. — Вона показувала на папір, примовляючи: — Іван Іванович… Іван Іванович…

Бім раптом розслаблено опустився па підлогу й витягнувся, поклавши голову на аркуш. З його очей покотилися сльози. Бім плакав уперше в житті. Це були сльози надії, щасливі сльози, скажу я вам, найкращі у світі сльози, не гірші за сльози від радісних зустрічей і щастя.

…Дай боже, любий читачу! Але вір мені: сетер уміє сміятися і плакати.

…Степанівна починала розуміти собаку, але розуміла й те, що вона не впорається сама, не потягне, не зможе. Довго вона сиділа коло Біма й думала про своє життя. І так їй захотілося в село, де вона народилася й виросла, так стало тужно у цих кам'яних клітках, де люди роками не знають одне одного, хоч живуть в одному будинку, навіть в одному під'їзді. Проте догадалась-таки дати Бімові води.

Ой, як треба було йому води! Він, трохи підвівшись, пив жадібно, ронячи краплиии на підлогу, а потім знову ліг на тому самому місці. Бім заплющив очі, здавалося, заснув.

Уже мало не вдосвіта Степанівна вийшла, так тихо, неначе боялася потривожити тяжко хвору людину.

А посеред кімнати лежав усього лиш самотній собака.

Скільки Бім проспав, він не знав: може, кілька годин, може, й добу. Прокинувся від страшного болю в нозі. Був день, бо світило сонце. Незважаючи на біль, він понюхав папірець. Запах хазяїна став слабшим і дальшим, та це було вже не так важливо. Головне в тому, що він є, десь є, і його треба шукати. Бім устав, напився з миски й заходив по квартирі на трьох ногах; було боляче, але він ходив, ходив, ходив з кімнати в прихожу й назад, кружляв по кімнаті. Інстинкт йому підказував: якщо відлежав один бік, якщо боляче, то треба ходити. Невдовзі призвичаївся переступати так, щоб не було боляче розчавленій лапі: її треба трошки піднімати вгору; а не тягти над підлогою — тоді менше болить. А коли Степанівна принесла їжу, він уже покрутив їй хвостом, а потім і попоїв. А чого, власне, й не попоїсти, якщо проблиснула надія і в собачій голові виникли два магічних слова — "шукати" і "чекати".

Проте хоч як він просився, хоч як вимагав, Степанівна не випускала його. (Сиди вдома, ти — хворий). Але нарешті вона й тут зрозуміла, що Бім — істота жива, що він теж мусить вийти за потребою. Вона, безумовно, не знала, що траплялися випадки, коли собаки вмирали від розриву кишечника або задихалися від затвердіння, якщо тих собак не випускали понад три дні. А такі випадки траплялися не раз.

Степанівна була просто по-людськи жаліслива й добра. Не більше. Вона причепила поводок до нашийника й пішла. А Бім зашкутильгав поряд. У дворі, в далекому кутку, стояли двоє: стара сива жінка і кривий худющий собака — ось яка вийшла картина.

Хлопчаки вискакували з під'їздів, поспішали до школи, але багато хто з них підбігав і запитував:

Бабусю, бабусю, чому Бім на трьох ногах?

Або так:

Бімко, боляче тобі?

Та до школи треба бігти: це велика відповідальність — ходити до школи, найперша відповідальність у житті — перед батьками, перед учителем, перед друзями. Тому вони не затримувались, бігли далі. Ця обставина виявилася дуже важливою і для Степанівни, і для Біма, хоч вони ні про що й не здогадувалися, а просто пішли собі додому, коли на це настав час. Біля під'їзду їх зустрів Павтнтович (Павло Титович Ридаєв) і звернувся до Степанівни:

Таке, значить, діло. Пес оцей — собака путній, і його треба берегти. Коли вже хазяїн дав доручення, то ось тобі порада: візьми на цеп. Неодмінно. Бо втече. Не встережеш. Вискочить у двері й — каюк.

Та хіба ж можна такого розумного пса на цеп? — не дуже впевнено заперечила Степанівна.

Що, і тебе треба виховувати? Зваж: без хазяїна й без цепу собака відчує волю. І — каюк.

Та він же озлиться, цепним стане.

Зрозумій же, темна ти людино! Озлиться — зате живий буде. На цеп, на цеп — ось тобі й уся моя інструкція. Задля добра кажу: на цеп!

Не підкоритися голові будкому Степанівна не могла, тому вона й купила ланцюжок за карбованець десять і на ньому виводила Біма в двір. Але вдома відчеплювала його від нашийника й кидала в куток. Хитра бабуся Степанівна — і кози ситі, і сіно ціле. А втім, їй самій довелося виходити з Бімом всього лиш два-три рази, оскільки несподівано навколо Бімового імені розгорнулися незвичайні події.

РОЗДІЛ 9

Маленький друг, невірні чутки, таємний донос на Біма та авторський відступ

У школі, розповідаючи про новини, діти на першій же перерві розповсюдили чутку: є в їхньому дворі собака — ходив на чотирьох ногах, а тепер на трьох, і худющий-прехудющий, а був не худющий, і він був гладенький, а тепер розкудланий, був веселий, а тепер понурий, і звуть його Бім; хазяїна повезли до Москви на операцію, а водить його тепер бабуся Степанівна.

Чутка дійшла до одного з учителів-методистів; той на чергових районних зборах працівників освіти розповів про це наступного дпя в цікавому виступі приблизно так: росте молоде покоління чудове, воно "прилучається до ідеї доброти, що включає в себе жалість, як таку, до всього живого на Землі". Усе це він проілюстрував глибокою знову ж цікавістю однієї школи до якогось невідомого собаки з чорним вухом, чийого хазяїна надовго поклали на операцію.

Через три дні після того в усіх школах цього району міста говорили

дітям про жалість до тварин і розповідали, як гарно й тепло поставилися в школі номер ось такий до собаки. Але найбільш обережні, одначе, попереджали, що собака, в такому випадку, не повинен бути скаженим, чого й слід остерігатися. У школі, де вчився Толик, учителька розповіла про те ж саме, але просто й душевно.

Ну подумайте, діти, ви тільки подумайте! — говорила вона. — Якась жорстока людина одірвала собаці ногу (так трохи змінилася чутка вже поміж учителів: чутка є чутка!).