Білий Бім Чорне вухо - Сторінка 13

Ніхто ні разу тут не скривдив Біма.

Тепер Бім потроху навчився розподіляти людей на сорти. Ось, наприклад, часто трапляється йому на дорозі дебела молодичка, ноги — пляшками, завжди така задоволена, бадьора, на обличчі щастя; але, зустрічаючись з Бімом, вона пирхала кішкою, плювалась, підіймала сумку з продуктами на рівень пишних грудей і щоразу твердила одне й те ж:

Фе, яка гидота! Невже не можна подушити всіх собак, щоб не псували нерви? Ось вам, будь ласка, "моя міліція мене береже". Ще б пак! Убережуть… А тут кожен пес серед білого дня запросто може стягти з тебе спідницю. А що міліція? Міліції ми — п'ята нога собаці.

Через те що вона часто повторювала одне й те саме, Бім, по своїй простоті собачій, вирішив, що молодичку так і звуть — П'ята Нога. Але він знав напевно: до цієї підходити не можна. Хоч він і не розумів її слів, окрім її ж клички, зате він чув і бачив, тому й узяв за правило: до таких — ні кроку, не зв'язуватись. Потім він якось почав (чуттям, чи що?) визначати, кого треба обходити й цуратися. Добрих була величезна більшість, злих — одиниці, але всі добрі боялися злих. А от Бім — ні, не боявся, але йому було теж не до них. Пізнання людей розширювалося й поглиблювалося, а з собачої точки зору він уже не здавався якимсь вилощеним дилетантом та ідеалістом, готовим крутити хвостом перед кожним перехожим. Бім за короткий час став худющим, але серйозним псом, і в нього була життєва мета — шукати й чекати.

І ось одного разу рано-вранці, перевіряючи запахи одного з тротуарів, він аж остовпів від радощів. Він зупинився, пирхнув і побіг, мов скажений собака, нічого не тямлячи й не бачачи попереду. Але так могло здатися збоку, а насправді він біг свіжим слідом: тут пройшла Даша! Вона оце тільки-тільки була тут.

Слід привів його до вокзалу. Пройти в приміщення просто неможливо було: люди, люди й люди без краю; навіть на вулиці, біля якогось віконця, вони торсали одне одного, кричали, пихтіли, горлали, наче гончаки наздогнали зайця й геть роздирають його, не слухаючись ні гараппика, ні рогу. В такій обстановці просто неможливо було вловити Дашин слід — слід пропав, тоді Бім оббіг навколо вокзалу й вийшов на перон. Тут люди стояли групами біля дверей довгих будиночків на колесах, не гарчали, не штовхались, а навпаки, обнімалися, цілувалися і навіть танцювали в одному місці, біля дверей будиночка. Нікому не було діла до Біма, через те він вільно снував човником під ногами і зосереджено вчитувався в перон.

І раптом біля одних з дверей війнуло Дашею. Бім потягся до порогів, але ланка з великим жетоном на грудях відігнала його. Проте Бім не здався: він почав пронюхувати вікна і вдивлятися в них. Потім помітив, що останніми ввійшли в будиночок дві жінки в білих халатах. Він кинувся було до них, але будиночки потихеньку поїхали. Бім кинувся до вікон. У його собачому розумі виникли зовсім, здавалось, правильні висновки: Даша там, люди у білих халатах там, отже, Іван Іванович також може бути там. Може! Чи не завезли його люди в білих халатах?

І Бім, бідолашний Бім, тепер уже нещасний Бім, спочатку легко біг урівні з будиночком, зазираючи у вікна. Отоді саме й побачила його Даша.

— Бім! Бі-ім!!! — закричала вона. — Любий Бім! Прийшов провести! Мій добрий Бім! Бі-ім! Бі-і…

Голос її все тихшав і тихшав. Будиночок зникав. А Бім, хоч як старався, хоч як напружував свої сили, все відставав і відставав.

Потім він біг якийсь час за останнім будиночком, аж поки той зовсім зник, біг і далі, тією ж дорогою, бо вона нікуди не звертала. Довго біг. І нарешті, ледве переводячи подих, упав між рейками, витягів и усі чотири лапи, задихаючись і тихенько скавулячи. Надії не лишалося ніякої, не хотілося нікуди йти, та він і не зміг би, нічого не хотілося, навіть жити не хотілося.

Коли собаки втрачають надію, вони вмирають природно — тихо, не ремствуючи, в стражданнях, не відомих світові. Не Бімова справа і не в його змозі зрозуміти, що якби не було надії зовсім, жодної краплини на землі, то всі люди теж померли б з відчаю. Для Біма все було простіше: дуже боляче всередині, а друга нема, та й усе. Як лебідь помирає, втративши кохану, — злітаючи вгору і кидаючись звідти каменем; як журавель, втративши рідну і єдину журавлиху, витягується пластом, розкинувши крила, і курличе, курличе, прохаючи в місяця смерті; так тоді й Бім: лежав, бачив у маренні єдиного й незамінного друга і готовий був до всього, навіть не усвідомлюючи цієї готовності. Але він тепер мовчав. Нема на землі жодної людини, яка чула б, що помирає собака. Собаки помирають мовчки.

Ех, коли б Біму тепер кілька ковтків води! А так, напевне, він не встав би ніколи, якби…

Підійшла жінка. Вона була у ватяному піджаку і ватяних же штанях, запнута хусткою. Дужа, велика жінка. Очевидно, вона спершу подумала, що Бім уже мертвий, — нахилилася над ним, ставши навколішки, й прислухалась: Бім ще дихав. Він так ослаб, відколи попрощався з другом, що йому, звичайно, не можна було робити такого прогону, який він здійснив за поїздом, — це нерозсудливо. Та хіба має значення в таких випадках розум, навіть у людини!

Жінка взяла в долоні Бімову голову й трохи підняла:

Що з тобою, собачко? Чого ти, Чорне вухо? За ким же це ти так біг, горопахо?

У цієї грубуватої на вигляд жінки був теплий і спокійний голос. Вона спустилася під укіс, принесла в брезентовій рукавиці води, знову трохи підняла Бімову голову й піднесла рукавицю, змочивши йому носа. Бім лизнув воду. Потім, безсило помотавши головою, витягнув шию, лизнув ще раз. Й почав хлебтати. Жінка гладила його по спині. Вона зрозуміла все: хтось дуже близький поїхав назавжди, а це страшно, неймовірно тяжко — розлучатися назавжди, це все одно що ховати живого.

Вона бідкалася Бімові.

Ось я — теж… І батька, і чоловіка виряджала на війну… Бачиш, Чорне вухо, стара стала… а ніяк не забуду… Я теж бігла за поїздом… і теж упала… і просила собі смерті… Пий, мій хороший, пий, горопахо…

Бім випив з рукавиці майже всю воду. Тепер він глянув жінці у вічі й одразу ж повірив: добра людина. І лизав, лизав її грубі, потріскані руки, злизуючи краплинки, що падали з очей. Так удруге в житті Бім відчув смак людських сліз: вперше — хазяїнові горошинки, а тепер — оці, прозорі, блискучі на сонечку, густо просолені непоправним горем.

Жінка взяла його на руки й знесла з полотна залізниці під укіс:

Лежи, Чорне вухо. Лежи. Я прийду, — і пішла туди, де кілька жінок метушилися на коліях.

Бім дивився їй услід каламутними очима. Але потім насилу піднявся й, хитаючись, повільно побрів за нею. Та озирнулася, почекала його. Він приплентався й ліг перед нею.

Хазяїн покинув? — спитала вона. — Поїхав?

Бім зітхнув. І вона зрозуміла.

Підійшли вони до тієї групи людей, що працювали. Усі тут були жінки, одягнені так само, як і Добра людина, а збоку стояв і чоловік, у шапці на потилиці і з люлькою в зубах. Він сердито спитав:

За собакою подалася, Мотре? А хто працюватиме? Ех ти, Мотре, Мотре… Одне слово — Мотря. — І тицяв пальцем у її бік.

Бім уловив: Добра людина — це Мотря. Вона наказала йому лежати на узбіччі, а сама взяла якісь величезні обценьки і вчепилася ними в шпалу разом з іншими жінками.

Раз-два, нумо! — гаркнув чоловік. — Ще разок! Ще раз! — горлав він, якось аж гордо випнувши груди.

На кожен його вигук жінки відповідали дружними ривками так, що колода підкорялася й повзла за ними, затиснута з усіх боків обценьками. Від кожного такого ривка обличчя в жінок напружувалися, червоніли, а в однієї з них, худорлявої і кволої, навпаки, обличчя блідло й аж синіло. Цю Мотря відсторонила рукою і сказала їй так, як колись казав хазяїн Бімові, відгонячи його:

Відійди! Спочинь, а то богу душу віддаси. — Й до чоловіка — Ну, кричи, чи що, антихристе!

Раз-два, нумо! — гаркнув той і, поправивши шапку, почав виводити, неначе піднімаючи щось страшенно важке — Ой, жіночки, іще раз! Втік коханий на Кавказ! Не доїхав до Кавказу! Оженився там, зараза! Стійте! Кладіть струмент!

Слово "зараза" Бім уже чув од Кирпатого дядька: погане слово. Інших слів він не зрозумів.

А жінки відіслали вбік обценьки, взяли залізні клинці й почали забивати їх важкими та довгими молотками. Мотря легко, мовби граючись, забивала клин трьома ударами, а Квола, б'ючи, кожного разу охкала, стогнала:

Ах-ха! Ох-ха!

Давай, давай! — підганяв Зараза, набиваючи люльку. — Давай, давай, Онисько! — Він підійшов до жінки — Одтягуючи бий, одтягуючи на себе — легше піде.

Ониська — це Квола. Вона довше за інших вовтузилася з кожним клином і, зрештою, відстала від усіх. Дивна для жінок сталася тут подія і незрозуміла: Бім розслабленою ходою наблизився до Ониськи і теж, як Мотрі, полизав гіркі брезентові рукавиці. Усі перестали працювати і, вражені, дивилися на Біма.

Потім вони, за наказом Зарази, сіли усі під кущами обідати, кожна із свого вузлика. І нагодували Біма. Він їв. Тепер він уже брав їжу з рук добрих людей. Це було його порятунком.

Надвечір він занепокоївся: підходив до Мотрі, сідав, мляво перебирав передніми лапами, дивився їй в обличчя, знову відходив, лягав, та невдовзі знову підходив і знову відходив.

Хочеш піти, Чорне вухо, — догадалася Мотря. — Ну йди, йди собі, Чорне вухо. Куди ж я тебе подіну? Нікуди. Йди.

Бім попрощався й пішов, повільно, кроком, не по-собачому. Пішов уздовж залізниці назад. Колія є колія, вона вказує, куди йти, ніколи не зіб'єшся, якщо взяв правильний напрямок. Ось тільки все тіло нестерпно нило від учорашніх побоїв Сірого, важко було дихати на ходу, але — що вдієш! — іти треба, добре, що він підживився у чуйних жінок, та й стежка по брівці була гладенька й рівна. Поступово втягнувшись, він легенько-легенько й затрюхикав. Які ж бо живучі собаки і як швидко оклигують!

Якщо глянути отак збоку, нічого особливого в цьому не було: полотном залізниці біг хворий собака. Та й усе.

Ближче до міста з одного шляху стало два: ще пара залізних безперервних смуг потяглася поряд. Потім їх стало три. Недалеко від будочки несподівано закліпали по черзі два червоних ока: лівий, правий, лівий, правий — металися з одного боку в другий. Червоне для всіх звірів неприємне; вовк, наприклад, не може навіть перестрибнути лінію червоних прапорців, а лисиця, обкладена ними, лишається в кільці на дві-три доби й більше.