Білий Бім Чорне вухо - Сторінка 12

Але отут саме й підійшов дядько, граючись паличкою-тростинкою, підійшов так тихо, що хлопці й не помітили його, поки він не запитав:

Чий собака?

На вигляді він був поважний, у сірому капелюсі з вузькими крисами, при сірому бантику замість галстука, у сірому піджаку, сіро-білих штанах, з короткою сірою бородою, в окулярах. Він, не зводячи очей з Біма, повторив:

То чий же собачка, діти?

У два голоси водночас відповіли Дорослий хлопець і Толик.

Нічий, — сказав один наївно.

Мій, — насторожено сказав Толик. — У цю хвилину мій.

Толик не раз бачив Сірого дядька: він поважно прогулювався навкруг парку наодинці. Якось раз навіть вів із собою собаку, який упирався й не хотів іти. А одного разу підійшов до хлопчиків і набридливо товкмачив, що вони й гратися не вміють, як раніше, і ввічливості у них немає, і виховують їх неправильно, не так, як раніше, і що за них люди воювали навіть ще в громадянську, за оцих, ось таких, а вони не цінують і нічого не вміють, і що все це соромно.

Того далекого дня, коли Сірий повчав їх, Толику було дев'ять років. А тепер дванадцять. Але цього дядька він пам'ятав. Зараз Толик сидів, обнявши Біма, і сказав "мій".

Ну то як же: нічий чи його? — спитав дядько, звертаючись до всіх і показуючи на Толика.

На ньому онде табличка є,— втрутився Пухкенький недоречно.

Сірий підійшов до Біма, пом'яв йому вухо й почав читати на нашийнику.

Бім ураз відчув, цілком виразно: від Сірого пахне собаками, пахне якось віддалено, багатоденно, але пахне. Він подивився йому у вічі й негайно, тут же не повірив — ні в голос, ні в погляд, навіть і ні в запахи. Не може бути, щоб людина просто так увібрала в себе далекі запахи різних собак.

Бім притиснувся до Толика, намагаючись одчепитися від Сірого, але той не відпускав.

Не можна брехати, хлопчику, — дорікнув він Толику. — За табличкою — не твій собака. Соромно, хлопчику. Тебе що, батьки так привчили говорити неправду? Який же ти будеш, коли виростеш? Ех-хе-хе! — Він витяг з кишепі поводок і пристебнув до нашийника.

Толик схопив за поводок і крикнув:

Не чіпайте! Не дам!

Сірий одхилив його руку.

Я мушу одвести собаку за місцем призначення. А може, доведеться протокола скласти. (Він так і сказав "протокола"). Можливо, його хазяїна алкоголь заїв. (Так і вимовив — "алкоголь"). Якщо так, тоді треба собаку прибрати. Посада моя така — робити все по-чесному, по-людськи. Ось воно як. Знайду його квартиру, перевірю — чи правильно.

А табличці не довіряєте? — докірливо і майже плачучи спитав Толик.

Довіряю, хлопчики, цілком довіряю. Але… — Він підняв палець угору й повчально промовив, майже урочисто — Довіряй, але перевіряй! — І повів Біма.

Бім упирався, озирався на Толика, бачив, як той скривджено заплакав, одначе — що вдієш! — потім пішов-таки за Сірим, підібгавши хвоста й дивлячись у землю, сам на себе не схожий. Усім своїм виглядом він говорив: "Таке вже наше собаче життя, коли ніде немає хазяїна". Тут-бо ж усього й діла — вкусити б за стегно й тікати, але Бім — собака інтелігентний: веди, куди ведеш.

Ішли вони вулицею, на якій стояли нові будинки. Усі нові. Усі сірі й такі однакові, що навіть Бім міг би в них заблукати. В одному з будинків-близнят піднялися на третій поверх, при цьому Бім помітив, що й двері всі однакові.

Відчинила їм жінка у сірому платті:

Знову привів? Та господи боже мій!

Не гугняв! — суворо обірвав Сірий. Він зняв з Біма нашийник і показав — На, дивись. — Жінка розбирала, начепивши окуляри, а він вів далі:— Поняття немає. В усій республіці я — єдиний колекціопер собачих знаків. А ця ось табличка — рідкість! П'ятисотий знак!

Нічого не було зрозумілого для Біма, ну зовсім нічого, ні знайомих слів, ні зрозумілих жестів — нічогісінько.

От Сірий пішов з передпокою до кімнати з нашийником у руках. Звідти покликав:

Біме, до мене!

Бім подумав-подумав і обережно ввійшов. Роздивився кімнату, не підходячи до Сірого, а так — сидячи біля дверей. На чистій стіні висіли дошки, обшиті оксамитом, а на них рядами висіли собачі знаки: номерки, жетони, медалі сірі і медалі жовті, кілька гарних поводків і нашийників, кілька удосконалених намордників та інші предмети собачого вжитку, навіть капроновий зашморг для душіння. Безперечно, Бім не розумів його значення, і де тільки власник колекції роздобув його, неможливо було зрозуміти навіть і людині, а для Біма він був звичайною вірьовкою, та й усього.

Бім дивився уважно, як Сірий покрутив у руках його нашийник, плоскогубцями зняв табличку й "прикріпив посередині однієї з дощок на оксамиті; так само він зробив і з номерком, а потім почепив нашийника на Біма й сказав:

Ти — собака гарний.

Отак завжди говорив колись хазяїн, але тепер Бім не повірив. Він вийшов у передпокій і став біля дверей, кажучи: "Випускай! Мені тут нічого робити!"

Та випусти вже, — попросила жінка. — Нащо аж сюди припер його? Зняв би на вулиці.

Не можна було — пацани причепилися. І зараз не можна: побачать вони — без таблички, можуть донести куди слід… Отож нехай ночує до світанку. Лежати! — наказав він Бімові.

Бім ліг біля дверей: нічого не вдієш! І знов-таки: досить було йому завити вголос, почати гасати по квартирі, напасти на Сірого, і все! Випустили б. Але Бім уміє чекати. Та й стомився він, знесилів так, що навіть біля чужих дверей на якийсь час задрімав, хоч і тривожним сном.

То була перша ніч, коли Бім не прийшов додому, в свою квартиру. Він це відчув, коли прочумався від дрімоти, й не зразу збагнув, де це він. А збагнувши, затужив. Він же знову бачив уві сні Івана Івановича; кожного разу, як тільки засинав, бачив його, а прокинувшись, ще відчував тепло його рук, знайомих відтоді, як був цуценям. Де він, мій гарний і добрий друг? Де? Нестерпна туга. Самотність тяжка, і нікуди від неї пе дінешся. А тут ще Сірий чоловік хропе, мов заєць під хортом. І пахне від усіх цих оксамитних дощок померлими собаками. Тужно. І Бім заскавулів. Потім навіть двічі гавкнув, теж якось злегка підвиваючи, мовби гончак, коли він розбирає заячий слід по вчорашньому жируванні. І нарешті не витримав — завив протяжно.

"Ох-хо-хо-ой! Ой-ой, лю-юди-и, — плакав він. — Тяжко мені, ой тяжко без друга. Відпустіть ви мене, відпустіть шукати його. Ой-ой-ой, лю-юди-и-и, ой!"

Сірий схопився, ввімкнув світло й почав гамселити Біма палицею і сичати:

Мовчи, мовчи, виродку! Сусіди чують. На тобі! На тобі!

Бім ухилявся від ударів, інстинктивно оберігаючи голову, і стогнав, як людина: "Ох… Ах-х… Ах-хр-р… Ох…"

Але зла людина примудрилась-таки й садонула по голові. Бім на мить втратив свідомість, задриґавши лапами, та швидко отямився, відскочив від дверей, уперся спиною в куток і вищирив зуби. Вперше вищирив.

Сірий позадкував од Біма:

Ач який! Ще вкусить, чортяка… — І розчинив двері.

Але Бім не вірив навіть і в те, що двері справді відчинено, не вірив і тоді, коли Сірий говорив:

Іди, іди. Іди, Біме, гуляй. Іди, собачко, йди.

Не вірив він цьому ласкавому, вкрадливому тону, цим лестощам і запобіганню після биття. О, лестощі після биття — нове відкриття Біма в його житті. Тітка і Кирпатий — люди просто недобрі. А цей ось… цього Бім уже ненавидів. Ненавидів! Бім починав втрачати віру в людину. Так, саме так.

Бім витягнув шию, ощирив зуби і… пішов на Сірого, тихо, але рішуче, повільно, але впевнено. Сірий притиснувся до стіни:

Ти що?! Ти що?!

Жінка в нічній сорочці горлала на Сірого:

Доскакався! Вкуси-ить!

Бім побачив, що страшний дядько злякався його, що він страх як боїться його. Це зміцнило Бімову рішучість: він стрибнув, хапонув ворога, який був ухилився, за м'яке місце і вискочив у розчинені двері. Бім щодуху біг і відчував у роті смак людського м'яса від заду, який він зненавидів усім єством. Ні, Бім не вважав себе нещасним і жалюгідним, навпаки, зараз він був хоробрий, а хоробрість завжди межує з гордістю і почуттям власної гідності — навіть у тхора.

В досвітньому тумані мчав Бім вулицею, хоч і в своєму нашийнику, але вже без номерка "24". Спершу він поспіхом подався не туди, тобто не в місто, а з міста (далі будинків не було). Він повернувся назад і потрапив у той самий лабіринт однакових будинків. Кружляв, кружляв, петляв, петляв, та й потрапив до того самого будинку, з якого вискочив. Тоді вже він кинувся в потрібному напрямку, чому допомогла цілком закономірна обставина, маловідома людям: учора, коли його вели тут, він вловив на одному розі вулиці розпис якогось співбрата, на іншому — другого; а тепер оце, пробігши від знайомого за такою ознакою рогу до наступного, він і взяв потрібний орієнтир. Воістину потрібне дуже добре чуття, щоб не тільки знайти тут будинок, але й вибратися звідси. Бім мав падзвичайне чуття і чудову кмітливість.

Уже завидна він прибіг до свого будинку, піднявся до своїх рідних дверей і подряпався. Відповіді не було. Ще подряпався — те саме: тиша. Головне, біля дверей не було слідів Івана Івановича. І ще дуже рано, щоб Степанівна почула в досвітньому сні Бімові позивні. Він посидів біля дверей ніби в задумі.

Боліло усе від побоїв, гупало в голові й страшенно нудило, зовсім сили не було. Але він пішов-таки. Шукати пішов свого друга. Та й хто ж, окрім Біма, шукатиме його?

Містом біг на вигляд понурий собака, але відданий, вірний і сміливий.

РОЗДІЛ 8

Випадок на стрілці

Збігали дні. Бім їх уже не помічав. Він регулярно обстежував місто і вивчав його в усіх деталях.

Тепер він ходив заздалегідь наміченим маршрутом; коли б люди здогадалися, то вони могли б перевіряти за Бімом свої годинники. Якщо він був біля парку — п'ята година ранку, біля вокзалу — шоста, біля заводу — пів на восьму, на проспекті — дванадцята, на лівобережжі — четверта година дня і так далі.

З'явились і нові знайомі серед людей. Бім відзначив, що більшість із них — добрі, але такі йшли вулицями мовчки, а погані завжди багато балакали. Знайшов і людей, що пахли мастилом та залізом (раніше він зустрічав їх поодинці). Ці щодня, десь о восьмій ранку, пливли суцільним потоком у ворота, потім у двері будки.

Тут вони були гамірливі, мов граки, отож добрати, вважай, нічого не можна було, а втім, це й не цікавило Біма. Він сідав осторонь від потоку й дивився, і чекав.

Гей, Чорне вухо! Привіт! — здоровкався кожного ранку хлопчина в синьому комбінезоні і викладав перед Бімом заздалегідь припасений згорток з їжею. — Живий-здоровий? Здрастуй. — І подавав Бімові свою добру людську лапу, грубу, але теплу.

Дехто мовчки простягав йому долоню, здоровкався й поспішав далі.