Білий Бім Чорне вухо - Сторінка 25

Сталося так тому, що й собака хоче жити. Інше щось навряд чи можна придумати.

Сили в нього побільшало, ось у чому суть. Захотілося пити. Бім знайшов калюжку, яких у кожному гостинному лісі безліч, і вгамував спрагу. Вертаючись назад, намацав нюхом мишу: з'їв, доповнивши першу порцію. І почав шукати трави. Насамперед зірвав уже напівсухі стеблинки дикого часнику, виплюнув їх, зате виколупав його голівку. З'їв, зморщившись (адже, що не кажіть, часник). Брів лісом і знаходив, що йому потрібно. Бог його знає, звідки йому стало відомо, що в часнику — дві чи три десятих процента йоду? Ніхто не відповість на це запитання. Можна тільки здогадуватись, що в тяжкі, майже передсмертні години, два дні тому, йому як одкровення прийшов досвід його далеких предків, досвід, запрограмований ще з минулих багатьох віків, ще з часів Мойсея. І це було теж чудо природи!

Лікувався Бім ще п'ять днів. Годувався, чим бог допоможе, але лікувався наполегливо. Спав у обжитій ямці, що стала на якийсь час його притулком. Одного разу натрапив навіть на сонне зайченя, але посмакувати ним не пощастило: воно скочило й чимдуж дременуло. Бім і не намагався гнатися за ним. Не наздогнати й здоровому сетеру, а тут — нічого й думати. Він провів його поглядом, облизнувся, та й годі. Одначе ліс не кривдив Біма, він сяк-так прогодувався, погано, звичайно, але прогодувався. Хоч і схуд, охляв від хвороби й недоїдання, але трави зробили своє — Бім не тільки залишився жити, але міг рушити далі в дорогу, шукати людину-друга. І знову це сталося без особливого розуму, а тільки від самого серця, відданості й вірності.

Перевіряючи знову галявинку з пеньочком, Бім приліг, устав, ще приліг і ще встав. Мабуть, він вирішив-таки, що Івана Івановича тут не дочекатись. Повернувся до ямки, від неї знову ж — до пеньочка; там і тут затримувався на мить і знову повертався. Велике нетерпіння таїлося в такому біганні туди-сюди; неспокій усе посилювався. Нарешті він усе-таки пробіг повз пеньочок не зупинившись і підтюпцем попрямував до шосе. Було це в надвечір'я, коли сонце збиралося сідати за обрій.

* * *

У місто Бім прийшов пізно ввечері. В місті було видно, не так, як уночі в лісі, але саме це й непокоїло Біма. Такого з ним не було ніколи. Він ішов обережно і водночас квапливо, наскільки дозволяло здоров'я, прямуючи, звичайно, додому — до хазяїна, до Степанівни, до Люсі, до Толика: всі вони, мабуть, там. Та несподівано для самого себе, ще на околиці, в новому районі, серед тих будинків-близнят, Бім вирішив обійти небезпечне місце, щоб поминути будинок Сірого. Зробив коло, звернув у бічну вулицю й уперся в паркан. Почав був його обходити і враз завмер біля хвіртки: Толиків слід! Хлопчик, якого так полюбив Бім і який так полюбив Біма, пройшов тут. Ось тільки-но, тільки-но пройшов. Хвіртка була замкнута, але Бім, не задумуючись, підліз під неї пластом і пішов по сліду маленького друга. Ну ось же, ось зараз пройшов! Це був малюсінький парк-сад, посеред якого стояв невеликий двоповерховий будинок. Туди й новів слід.

Бім підійшов до дверей, у які ввійшов Толик зовсім недавно. Привчений ще цуценям ставитися до кожних дверей з довірою, він почав дряпатися і в ці. Відповіді не було. Бімові було невтямки, що таку його поведінку саме біля цих дверей можна було назвати зухвальством наївності. Але він ще раз подряпався, вже дужче.

З-за дверей голос жінки:

Хто тут?

"Я, — відповів Бім, — Гав!"

А це що таке? Толику! Хтось до тебе з собакою. Чого це ще?

"Я, я! — сказав Бім. — Гав. Гав!"

Бім! Бім! — закричав Толик і відчинив двері.— Бім, любий Бім, Бімко! — І обійняв його.

Бім лизав руки хлопчикові, курточку, тапки і невідривно дивився йому у вічі. Скільки було надії, віри й любові в погляді собаки, який зазнав стільки злигоднів!

Мамо, мамо, ти подивися, які в нього очі. Людські! Бімко, розумний Бімко, знайшов сам. Мамо, сам знайшов мене…

Але мама не зронила й слова, поки друзі раділи своїй зустрічі. Та коли захоплення вляглося, вона запитала:

— Це — той самий?

— Так, — відповів Толик. — Це Бім. Він хороший.

— Зараз же прожени.

— Мамо!

— Зараз же!

Толик притиснув Біма до себе:

— Не треба, мамо. Прошу тебе! — І заплакав.

Пролунав мелодійний дзвінок. Увійшов чоловік. Він добрим, але стомленим голосом спитав:

— Що це у вас тут за галас? Ти плачеш, Толику? — Він скинув пальто, роззувся, надів капці й, підійшовши до хлопчика з собакою, сказав: — Ну, чого ти, дурнику? — І погладив Толика по голові, посіпав за вушко й Біма — Чи ти ба! Собачка. Дивись-но, який собачка… худий.

— Тату… тату, він — хороший, Бім. Не треба.

Мама тепер уже закричала:

— Отак завжди! Я одне кажу йому, а ти — інше. Теж мені виховання! Скалічиш дитину! — Вона перейшла на "ви": — Кусатимете лікті, Семене Петровичу, та буде пізно.

— Постривай, постривай, не кричи. Спокійно. — І повів її у віддалену кімнату, де вона кричала ще голосніше, а він її умовляв.

З усього цього Бім зрозумів, що Мама проти Біма, а Тато — "за" і що він зараз залишиться у Толика. Слова розуміти не потрібно було б навіть людині, вона все зрозуміла б навіть тоді, якби їй наглухо заткнули вуха. А тут усе-таки собака з відкритими вухами й розумними очима. Як тут не зрозуміти! І справді, Толик повів Біма до своєї окремої кімнати (там пахло виключно самим Толиком).

Ні Бім, ні Толик не чули дальшої розмови Мами й Тата.

А там відбувалося ось що:

Навіщо ж ти при Толику отакі слова говориш: "Скалічиш дитину" і всяке таке? Це ж згубно для нього.

А це не згубно: явно хворий собака, бродячий — та в нашу зразкову чистоту! Ти що — з глузду з'їхав? Та він Же казна-яку хворобу міг припести йому. Не дозволю! Зараз же вижени пса!

Ех, мати, мати! — зітхнув Семен Петрович. — Анітрохи не уявляєш ти, що таке тактика.

Проваліться ви зі своєю тактикою, Семене Петровичу!

Ну от, знов за своє… Треба ж підійти з розумом: і Толика не травмувати, і пса позбутися, — Потім щось прошепотів їй і закінчив: — Отак і зробимо: позбудемося.

Так би зразу й казав, — заспокоювалася Мама.

Не міг я сказати цього при Толику… А ти, дурненька, завела: "Проваліться з тактикою". — Він погладив її по щоці (тобто помирилися).

Вони увійшли до Толика, Мама сказала:

Ну, нехай живе, чи що….її.

— Звичайно, нехай, — підтримав Тато.

Толик зрадів. Він вдячно дивився на Маму і Тата, він розповідав про Біма й показував усе, що той уміє.

Це була щаслива сім'я, де всі тепер були задоволені життям.

— Але одна умова, Толику: Бім спатиме в передпокої і ні в якому разі не з тобою, — закінчив Тато.

Нехай, нехай, — згодився Толик. — Він же дуже охайний, Бім. Я добре знаю.

Бім запримітив, звичайно, що Тато — добрий, спокійний, впевнений і стриманий. А коли, трохи згодом, Толик провів Біма по кімнатах, знайомлячи з квартирою, то й тоді Бім побачив, що Тато їсть один, з газетою в руках, і теж — спокійно і впевнено. Гарний чоловік — Тато, він же й Семен Петрович.

Допізна прокрутився Толик коло Біма: розчесав його, нагодував трошки (більше не дозволяв Тато: "Голодному собаці багато не можна, пропаде ще"), випросив у Мами підстилочку (зовсім новеньку!), вмостив у кутку передпокою і сказав:

Ось твоє місце, Біме. На місце!

Бім слухняно ліг. Він усе зрозумів: тут він поки що житиме. Всередині в нього потепліло від ласки й уваги маленької людинки.

Час уже спати, Толику. Час. Уже пів на одинадцяту. Іди лягай, — умовляв Тато.

Толик пішов і ліг. Засинаючи, він думав: "Завтра піду до Степанівни й скажу, нехай у мене живе Бім, поки повернеться Іван Іванович…" І ще згадав таке: коли він розповів, що ходить до Степанівни і там є Люся, а він водить Біма, то мама зчинила галас, а тато сказав Толикові: "Більше туди не підеш"; а коли Толик плакав, то тато наприкінці сказав мамі: "Ми забули з тобою, що таке тактика". І гладив Толика по голові, кажучи: "Що тепер вдієш? Треба тобі вирости, великою людиною стати, а не собачником і не по бабусях різних там ходити. Нічого не вдієш!" А тепер ось Бім житиме у нього, і "по бабусях" ходити не треба… Він тільки один разочок піде до Степанівни, щоб сказати їй про все… і до Люсі… Вона хороша дівчинка, Люся… А Бім, певно, спить. Хороший Бім.

На цій Думці Толик заснув спокійним, радісним, світлим сном.

…Глибокої ночі Бім почув кроки. Він розплющив очі, не підводячи голови, й дивився. Тато тихо підійшов до телефону, постояв, прислухався, потім узяв трубку й напівпошепки сказав усього два слова:

Машину… Зараз.

Значення цих слів Бім, звичайно, не зрозумів. Але помітив, що Тато тривожно дивився на Толикові двері, кинув неспокійний погляд на Біма, пішов у кухню, вийшов звідти навшпиньках, з вірьовкою і якимсь вузликом. Бім збагнув: щось не те, щось у Татові змінилося — він сам на себе не схожий. Внутрішнє чуття підказувало — треба загавкати, треба тікати до Толика! Бім, поза всякими сумнівами, зробив би саме так, але Тато підійшов і почав гладити Біма (отже, все гаразд), потім прив'язав вірьовку до нашийника, одягнув пальто, тихо-тихо відчинив двері й вивів Біма.

Біля під'їзду стояв і джерготів живий автомобіль.

І ось їде Бім на задньому сидінні. Попереду чоловік за кермом, поруч з ним Семен Петрович. Із вузлика, який поклали поряд з Бімом, пахне м'ясом. На шиї вірьовка. Люди мовчать. Бім також. Ніч. Темна, темна ніч. Небо затягло хмарами — воно чорне, як чавун у хаті Хрисана Андрійовича, непроглядне. Такої ночі неможливо собаці стежити за дорогою з автомобіля й примічати зворотний шлях. І куди везуть, Бім теж не знав. Собаче діло — що? Везуть, і все. Тільки от вірьовка навіщо? Неспокій вкрай охопив Біма, коли під'їхали до лісу й зупинилися.

Семен Петрович повів Біма на вірьовці в глибину лісу, захопивши з собою рушницю. Ішли, вниз, у яр, освітлюючи просіку ліхтариком. Стежка вперлася в невеличку галявину, оточену величезними дубами. Тут Семен Петрович прив'язав Біма до дерева за вірьовку, розгорнув вузлик, вийняв з нього миску з м'ясом і поставив перед Бімом, не вимовивши й слова. І пішов пазад. Але, трохи відійшовши, обернувся, засліпив Біма ліхтариком і сказав:

— Ну, бувай. Ось так.

Бім проводив поглядом слабнуче світло ліхтарика й мовчав — у подиві, в нерозумінні й гіркій кривді. Він нічого, анічогісінько не міг збагнути.