Білий Бім Чорне вухо - Сторінка 23

Де-е? Де?.." — дедалі тихше й тихше бідкався Бім, а тоді й замовк.

На перший погляд здалося б, що лежить у відкритому сльотавому полі мертвий собака. Та це було не так.

Ось він потрошку підняв зад, сперся на ноги — не впав. Переступив раз — не впав. Постояв. Переступив удруге. І закривуляв по ріллі, тягнучи лапи, перекреслюючи свій власний слід.

…О великі мужність і довготерпіння собаче! Які сили створили вас такими могутніми і незламними, що навіть у передсмертну годину ви пересуваєте тіло вперед? Хоч помаленьку, та вперед. Вперед, туди, де, можливо, знайдеться довір'я і доброта до нещасного, забутого собаки з чистим серцем.

І Бім ішов. Ледве йшов, але йшов-таки. На губах виступила кров, а він ішов. Кашляв кров'ю, а йшов. Спотикався, припадаючи на коліна, і йшов. Немічно лягав на холодну землю, вставав і знову просувався іще вперед. Коло ручаю жадібпо напився води — трохи полегшало. Щось йому підказувало: не треба відходити від води. Він і справді добрався до найближчої скирти, насилу просунувся під звислу до землі солому й затих. Так собаки відлежуються од недуги, ховаючись від ока людей та звірини; цього навчила їх сама природа. Хвала її законному порядку та розумній доцільності!

Скільки Бім пролежав у забутті, він не знав, але, прийшовши до пам'яті, відчув гострий біль у грудях; голова запаморочилась, і він, відчувши нутром, що зараз щось скоїться з ним, виповз із соломи. Полежав просто неба. Відчув, як шерсть стала сухою. Сів. Осіння трава тепер не гойдалася, скирта не гойдалася, сонце — також, і воно тепле, трошечки гріє. Бім доплентався до ручаю і знову пив, пив, пив. Відпочивав якусь мить і знову пив уже маленькими ковтками. Він помітив неподалік від ручаю степову осоку, дрібну й іще зелену, схожу на пирій (морози не скоро її беруть). Бім почав їсти осоку. Що йому підказувало про цю непоказну травичку, люди ніколи так і не дізнаються, але ж він знав: неодмінно треба їсти саме її. І їв. Потім трапилася вже присохла запізніла ромашка, а на ній прибиті осінню напівсухі квіточки. Він їв і ромашку. Ще повернувся до ручаю, напився й пішов до села. Ішов уперед і вперед.

Так-таки й добрів, коли вже смеркало. Ні, Бім не пішов у село. Де там! Туди побіг Клим… Ні, за ним він не піде. Клим знову може взяти за нашийника й тоді… Ні, такого не буде.

Бім примостився коло копиці, відлежався трошки. Почув поруч лопушиння, покуштував його — сухе, відгриз його врівні з землею й почав скубати корінь, вгризаючись углиб. Це він також знав, що лопух отой неодмінно треба їсти.

Великі та багатогранні лікувальні знання собаки. Відпустіть собаку на початку сказу в ліс: через два-три тижні він прийде геть виснажений, але здоровий. Захворів собака на шлунок — ведіть у ліс або в степ і поживіть із ним два-три дні: він вилікує себе травами. Саме в собаки й треба вчитися, як його лікувати. Природа закріпила такі багаті "знання" в собаки, що цим дивом люди ніколи не перестануть дивуватися.

…Ніч минула. Велика, осіння ніч, що ниє всередині.

Проспівали перші півні. Бім не чекав других і третіх, останніх, досвітніх. Він піднявся, але від болю в грудях ніяк не міг зрушити з місця. Проте через силу розім'явся — двічі лягав, потім знову вставав — та й побрів помаленьку.

Він притюпав до Хрисана Андрійовича, переліз через дві приступки на ґанок і приліг. У хаті було тихо.

Хто знає, може, він і не пішов би сьогодні звідси, але поруч, зовсім поруч, пройшов Клим, тихо, злодійкувато скрадаючись. Бім затремтів. Бім ладен був захищатися до останнього подиху. У Біма прокинулася гордість приреченого, коли тому нічого втрачати. Але Клим перехилився через балясину й напівпошепки сказав:

— Прийшов, Чорновух. — І квапливо, боягузливо потрюхикав назад, аж наче повеселів.

У Біма не було сили, щоб наздогнати й помститися за підступпий жорстокий удар чоботом, гавкати він не міг, бо, окрім хрипу, з цієї спроби нічого не вийшло в покалічених грудях. Проте Бім не бажав і того, щоб Клим раптом прийшов і спробував забрати його. І ось він устав, тихо обійшов двір, принюхався до підсвинків, до корови, овець, трохи посидів і пішов собі з села. А як хотілося прилягти коло друзів-поросят!

…Проспівали треті півні. Світало.

В напрямку до шосе йшов собака. Голова опущена, хвіст мляво звисав, як у скаженого. Збоку він і міг би здатися скаженим, в останній стадії хвороби: ось-ось впаде, наштовхнувшись на перший-ліпший предмет, і тут же помре. Це був наш Бім, наш добрий і вірний Бім. Він ішов шукати свого хазяїна, Івана Івановича. Ішов тією самою старою дорогою, якою вели його сюди.

Від села до зупинки автобуса було кілометрів з п'ять-шість, але десь на півдорозі Бім знову знесилів, він ледве дотягнув до стогу сіна. Хтось, крадучи ночами, вискуб у стозі діру — туди Бім і заліз. Лежав там довго, майже цілий день, а перед заходом сонця вийшов із свого сховку. Хотілося пити, але води не було. Біль розламував груди, хоч дихати стало легше, а голова не наморочилася, коли він рушив у дорогу. Тепер йому трапилася галявка безсмертника, він з'їв і ці квіточки — жовтенькі, сухі, з незмінним кольором від початку цвітіння й до самого дозрівання і потім, на цілу зиму аж до весни. Общипав і кущик ромашки, але в цієї голівки були вже дозрілі, в роті розсипалися й дерли в горлі, від чого ще дужче захотілося пити. Коли він переходив одну з польових доріг, трапилася калюжка від розталого снігу на колії. Так дорога зберегла для Біма водички. Він напився й помаленьку пішов далі.

Затемна він добрався нарешті до шосе. Посидів трошки, провів очима кілька автомобілів,із сліпучим світлом і вже знав: треба йти туди. Але ж не вночі! А що як — Клим? Або — Сірий дядько? Або — вовк?

Бім вирішив не відходити від автомобільної дороги і сховатися на ніч неподалік, де-небудь поруч. Він доплентався до автобусної зупинки, де був маленький будиночок без однієї стіни, але з широкими лавками всередині; там забився в куток, під лавку, й став чекати.

За ніч він не склепив очей, незважаючи на неймовірну кволість. То один, то другий проскакували мимо автомобілі — дорога жила і вночі. Автобус збавляв хід перед зупинкою, де лежав Бім, та, оскільки пасажирів не було, їхав далі.

Ніч була хоч і насторожена, і хвора, але тепла, хвалити бога, — осінь ще раз прогнала зиму.

Воно ж бо так, — невпевнено сказав Хрисан Андрійович, — а тільки ж Клим, бач, злодюга… І хоч би брав тільки колгоспне — воно там: нічиє, а то ж у колгоспників тягне. О, з цим зв'яжися — радий не будеш. Перпшй-ліпший його боїться. Нехай уже бере Чорновуха на полювання, дідько з ним, з Климом.

Як це — "нічиє"? — спитав Альоша. — Наше ж?

Воно, звісна річ, так… Обмовився… Це ти правильно — наше… Але як би це тобі до пуття сказати? Там — наше, а тут — своє. Ну, хоча б. отак: школа, приміром, наша і діти усі наші, а ти — мій. Або так: поля — наші, а садиба — своя… Отже, й худоба: є — наша, а є — своя. Зрозумів?

Авжеж! Як це не зрозуміти… А ти — "нічиє".

Це ти правильно: зовсім нічиє — не може того бути.

Батько завжди розмовляв з Альошею як з дорослим. Альоша відповідав тим же:

Отож і Клим: брав би з нашого, а не з мого.

Фактично так, — згодився батько. — Ми ж з тобою беремо: сінця, там чи бурячків для корови? Беремо. Потайки від голови колгоспу, а трошки беремо-таки. Та й він, голова, знає, і бригадир знає, усі знають. І від цього нікуди не подінешся: з нашого беремо. І беремо на совість, із торішніх стогів або визбируємо залишки буряків. А як же? Худобину годувати-напувати треба.

Фактично так, — потвердив тринадцятилітній господар, який уже може й пасти худобу, і порати "свою" худобинку, і колотити масло, допомагаючи матері, якщо вільний, звичайно, і чистити по морозу "наші" буряки, і копати "свою" картоплю.

А Хрисан Андрійович пояснював далі:

Як належить за статутом, так і робимо всі: там — наше, а тут — моє. Ось я одніс баранця у місто. А як же? Годувати-напувати народ треба — ми на це тут і живемо. І мати віднесла яйця. І масло. Усе за статутом, усе планово. Життя, Альошко, добре налагодилося, взуті, вдягнені не гірш за вчителя чи голову колгоспу, телевізор є і ще дещо, грошенята теж є по потребі. А що працюємо багато, то, крім міцності, від цього нічого не буває. Тільки от горілки не слід пити, — повчав Хрисан Андрійович.

А сам п'єш, — резонно мовив Альоша. — Коли вже не треба — то й не треба. Яке в тім пуття!

Це ти правильно, — згодився батько. — Хіба що бригадира почастувати, то це ж не нами заведено… А Клим — що? Клим — злодюга. Як це так: піти до сусіда і вкрасти курку? Це ж усяку совість треба втратити. Куди-и там! Пропав чоловік.

Отак Альоша і Хрисан Андрійович, очікуючи Чорновуха, проговорили до одинадцятої вечора. Потім ходили довкола двору, зазирали до поросят, під ґанок (може, втік від Клима та й сховався). Нарешті Хрисан Андрійович пішов сам.

Наталя, Климова дружина, тиха й затуркана чоловіком, ота сама, що зронила сльозу на ботвину, з гіркотою сказала:

Не прийшов ще, бурлака. Заночував десь, антихрист. Або запив, гаспид. Ой, горенько моє! Так і знай, тепер узавтра прийде, швендя. А собаку він нікуди не подіне, знаю його. Приведе.

Хрисан Андрійович повернувся додому, розповів, що чув, і вони з Альошею полягали спати, пошепки перемовляючись, щоб не розбудити матір. Вони не чули, як приходив Чорновух на ґанок, як підкрадався й утік Клим, як пішов їхній добрий новий друг від лихої людини.

Вранці батько розбудив Альошу:

Вставай. На гайку свіжі сліди: прийшов Чорновух.

Удвох вони почали шукати, кликати, свистіти, але Чорновух уже не міг їх почути. Хрисан Андрійович майже бігом подався до Клим а, розбудив його.

Та привів, привів, — басив той хрипло й невдоволено. — Після півночі пришів, не хотів тебе будити… Хочеш, сліди свої покажу. А ти ось мене розбудив, розтривожив. Як думаєш: по-людськи ти робиш чи ні? Та й пес твій пе годиться для полювання. Нащо він мені здався — ніколи не братиму його.

Хрисан Андрійович не захотів сперечатися: з оцим тільки зв'яжися.

Вони обійшли з Альошею усе село, городи, були на колгоспному дворі (чи не в собак, бува, гостює Чорновух). Ні, ніхто не бачив Чорновуха. Пропав Чорновух.

Отож Клим побив його, — здогадався Хрисан Андрійович. — Забіг Чорновух.

А в Альоші серце краялося від жалю й горя.