Білий Бім Чорне вухо - Сторінка 21

А Хрисан Андрійович чудово знав, що дурний баран, відбившись з невеликою отарою, та ще коли без собаки, заведе отару хтозна-куди — тільки проґав, засни, стомлений чи розморений спекою. Ні, тут баран-ватажок був особливий, дресирований баран, тому й Біма він прийняв з дорогою душею.

Хрисан Андрійович закурив люлечку й сказав Альоші:

Ти не натискай, не натискай — тут паша добра.

…А що ти думаєш, любий мій читачу? Нагодувати вівцю пізньої осені — річ справді премудра: коли не вміючи, то через тиждень пів-отари здохне й на доброму кормі — затопчуть його, та й годі; а коли путньо, то й на посередньому випасі вівця буде сита й жирна. Умудряється ж Хрисан Андрійович нагодувати отару по пустищах, та по окрайках, та перед носом у тракторів, коли вони орють на зяб, а для цього потрібен неабиякий талант і покликання та любов до тварин. Величезна праця — пасти овець, а загалом і гарна праця, бо людина-пастух, часом навіть і не замислюючись над тим, почуває себе невід'ємною часточкою природи і її хазяїном і доброчинцем. Ось у чім сіль. Хай дарує вже читач, що я на якийсь час забув про нашого Біма й заговорив про людину на просторі пізньої осені.

Отже, вівці скубли коротеньку травицю й хрумкали так дружно, що все це зливалося в один суцільний звук, спокійний, рівний, умиротворений. Тепер Татусь і Альоша були близько один до одного і розмовляли вже тихо, не кричали, як раніше здалеку.

Альоша спитав:

Татусю, спустити Чорновуха?

Давай пробувати. Не повинен би втекти зараз: від волі не тікають. Спускай. Та спершу відстань, пограйся з ним — не полохай вівцю.

Альоша почекав, поки отара відійшла далі, одв'язав мотузок і весело гукнув:

Чорновух! Біжімо! — Тут він кинувся з гори в яр, гупаючи чобітьми й підплигуючи.

Бім зрадів неймовірно. Він також підплигував, намагаючись з розгону лизнути Альошу в щоку, відбігав убік і стрілою повертався в захваті від цілковитої волі; потім схопив якусь палицю, помчав до Альоші, сів перед ним. Альоша взяв ту палицю, відкинув убік і сказав:

— Подай, Чорновух!

Бім приніс її і віддав. Альоша ще раз кинув, але тепер не забрав її з Бімового рота, а пішов угору з яру до отари, наказавши:

— Чорновух, тримай. Неси!

Бім пішов за ним з ношею. Коли піднялися вгору, замість палиці Альоша вклав Бімові в рота свою шапку. Бім залюбки поніс і її. Альоша біг вистрибом і повторював:

— Неси, Чорновух. Неси, мій молодець. От добре. От добре.

Але до отари вони підійшли тихо. ("Не полохай вівцю"). Альоша скомандував:

Віддай Татусеві.

Хрисан Андрійович простягнув руку. Бім віддав. Його нова якість розкрилася для чабанів несподівано. Усі троє були у захваті.

А не більш як через тиждень Бім сам, своїм розумом дійшов, що в нього з'явився обов'язок: завертати неслухняних овець до отари, стежити за ними, коли вони розпущені в лінію, але не заперечувати, коли, увійшовши перед вечором у село, вони розходилися гурточками по домівках.

Бім познайомився з двома собаками, що стерегли величезну колгоспну отару, де було три чабани, і всі дорослі, і всі в киреях. Хоч отари колгоспу і колгоспників ніколи не зближувалися й не змішувалися, але на коротких осінніх тирлуваннях Альоша бігав до колгоспних чабанів, а Бім, разом з ним, до колгоспних собак. Гарні собаки: попелясті, шерстисті, великі, але смирні, спокійні; вони навіть і гралися з Бімом спокійно й поблажливо, а навкруг отари ходили тихо, пішки, а не так, як Бім — підстрибом або розпластаним галопом: з почуттям власної гідності собаки. Подобалися вони Бімові. І вівці теж гарні. Почалося вільне трудове життя й для Біма. Хоча вони, усі втрьох, поверталися стомлені й тому притихлі, але це була воля і довір'я одне до одного. Від такого життя не тікають і собаки.

Та одного разу, якось зненацька, посипав сніг, звихрився вітер, закружляв, захурделив. Хрисан Андрійович, Альоша та Бім збили овець у коло, постояли трохи, та й повели отару в село серед дня. На вівцях був білий сніг, на плечах у людей сніг, на землі сніг. Білий сніг скрізь, тільки сніг у полі — більш нічого. Лягла зима, звалилася з неба.

Чи то Хрисан Андрійович вирішив, що такому собаці, як Бім, не годиться спати з підсвинками або сидіти на мотузку, чи то чогось ще, але Бім тепер перейшов ночувати в дуже теплу будку, збиту в кутку тих самих сіней і напхану м'яким сіном.

А вечорами він заходив до хати як член сім'ї і лишався там, доки повечеряють.

Не може того бути, щоб — зима. Рано, — сказав якось Петрівні Хрисан Андрійович.

Слово "зима" повторювали вони в розмові часто, про щось непокоїлися; а втім, Бім знав: зима — це білий холодний сніг.

Того вечора Петрівна прийшла геть запорошена сніжком, мокра, з обвітреним і опухлим обличчям. Бім дивився, як вона, роздягнувшись, трусила руками й стогнала. Руки в неї були червонясті, потріскані, в землистих плямах, мовби в подушечках, схожих на подушечки Бімових пальців. Потім вона опускала руки в теплу воду, відмивала їх, довго-довго втирала мазь і охкала. А Хрисан Андрійович дивився на Петрівну і про щось начебто журився (чого Бім не міг не помітити на його обличчі).

А другого ранку він нагострив ножі, і всі четверо вийшли з дому: Петрівна, Хрисан Андрійович, Альоша та Бім. Спочатку йшли рівним білим полем, укритим неглибоким сніжком — на півлапи, не більш, отож іти було легко. Навкруги тихо, але холодно. Потім вони опинилися на полі, де рядами порозкидано купи — бурточки буряку, складеного ботвиною назовні й прикритого ботвиною ж зверху. Біля кожної купки сиділи жінки, вдягнені так само, як і Петрівна, й щось робили, мовчки й зосереджено.

Усі четверо підійшли до одного такого бурточка, сіли навкруг нього, і Бім почав уважно дивитися, що ж тут робиться. Петрівна взялася за ботвину, витягла буряк з купи, спритно повернула його коренем до себе і — чик! — ножем: ботвина одпала. Ще чик-чик — по голівці буряка: голівка чиста. І кинула вбік, поруч себе. Хрисан Андрійович усе зробив так самісінько, як вона. Альоша — також, навіть спритніше, ніж Татусь, І пішло! Чик-чик! — геть ботвина. Чик-чик! — чиста голівка. Торох! — буряк уже збоку, уже на новій, обчищеній купці.

Неподалік, біля такого самого бурточка буряку, сиділа жінка, одна, і робила те саме. Біля іншого — також, але вже двоє-троє разом. Отак по всьому полю: буряки куріньками, закутані жінки з потрісканими долонями й припухлими від холоду обличчями. Усі працювали або в легких брезентових рукавицях, або голими руками. Чик-чик! — немає ботвини. Чик-чик! — людина кидає ножа й хукає на долоні, тре їх одна об одну, і знову: чик-чик! — чиста голівка. Як заведені!

І холодно. Позираючи, як змахують ножами, Бім почав мерзнути, а тому струснувся й узявся обстежувати навколишню місцевість, не одбиваючись далеко. Зігрівся й повернувся назад до своїх, хоч по дорозі його запрошували й інші жінки (усі на селі вже знали, що таке Чорновух).

Потім до них підійшла та жінка, що сиділа й працювала одна-єдина, — молода, але дуже худа. Вона на щось скаржилася, сякалася на землю, потім сіла поруч з Петрівною і показувала їй свої долоні. Жінка побідкалася, закашлялась, притискаючи брезентовою рукавицею груди, й затихла. А звали її Наталя.

Петрівна — чик-чик! Хрисан Андрійович — чик-чик! Альоша — чик— чик! І хукають на руки, і труть щоки. Петрівна — чик-чик! І раптом — бульк!.. У тієї жінки-горопахи з очей упала на ботвину краплинка. Вона затулилася рукавом і пішла до себе, до своїх буряків.

Боронь боже, ще й ти не застудися, — сказала Петрівна до Альоші, підійшла, поправила йому теплу хустку під шапкою, підтикала на шиї, зняла з себе полотняний пасок і підперезала Альошин кожушок.

Бім також тицявся носом в Альошин кожух, допомагав Петрівні. Та Альоша, як зрозумів Бім, зовсім не так уже й змерз, як здавалося; навпаки, він був значно тепліший за Татуся і Петрівну (Бім же це відчував краще від людей).

Слухай-но, Альошо, — сказав Хрисан Андрійович, працюючи ножем за двох. (Бім нашорошив вуха). — Піди побігай з Чорновухом, погрійтеся трішки.

І ось Бім уже біжить поперед хлопчика по буряковому полю, закам'янілому від морозу. Пройшли вони поле впоперек, Альоші стало жарко, і він зняв шапку, розв'язав хустку, засунув її за пазуху, шапку надів, попіднімавши на ній вуха. Поруч з лісовою смугою, у густій жовтій траві, Бім ураз спинився, потягнув повітря, забігав човником і несподівано для Альоші завмер у стойці.

Альоша підбіг до нього:

Що тут, Чорновух?

Бім стояв нерухомо й ждав иаказу. Альоша збагнув-таки, в чім річ:

Лякай! Лякай!

Бім ждав магічного слова "Вперед". Але Альоша крикнув ще дужче:

Лякай!

Бім пішов на підводку й підняв на крило зграйку куріпок.

Недовго думаючи Альоша побіг назад з Бімом. Бім збагнув, що знов у них немає взаєморозуміння, — Альоша не знає слів Івана Івановича, одначе біг поруч. А той, захеканий і розшарілий, розповів батькам, як Чорновух знайшов куріпок і "сполохав" їх.

Мисливський собака Чорновух, учений, — схвалив Хрисан Андрійович. — Нам би рушницю, Альошко! Й на полювання. Га?

Рушниця? Полювання? Які знайомі та рідні слова для Біма! Він знає, що це означає.

Бім закрутив хвостом, почав лащитися до Альоші, до Хрисана Андрійовича, до Петрівни, він говорив їм на своїй мові виразно і ясно. Та його ніхто тут не зрозумів: ніхто не пішов по рушницю й ніхто не пішов на полювання і без рушниці. Бім сів за Альошиною спиною, притулившись до кожуха, і замислився — принаймні такий він мав вигляд.

Уже смерком вони повернулися додому, стомлені й змерзлі. А через кілька днів і зовсім перестали ходити на буряки — закінчили свою ділянку.

Тепер Петрівна нікуди не ходила й одверто раділа з цього. Вона цілі дні щось робила: чистила корову, прала білизну, мила підлогу, шаткувала капусту, колотила масло, топила піч, варила, шила на машинці, латала одежу, виносила корові цебро — всього не злічити. Бім стежив за її роботою.

За Альошею приходила чиста жінка з книжками, докоряла Петрівні (але не сердито, як відзначив Бім), обидві вони повторювали слова: "Альоша", "вівці", "буряки". На другий день, вранці, Альоша пішов з книжками й отак пропадав тепер щодня. Хрисан Андрійович вирушав у певну годину кудись з вилами, а коли повертався, від нього тхнуло гноєм.

Якось, коли всі зібралися й вечеряли, увійшов чоловік: високий, широкий, костистий, з великим обличчям, але з маленькими лисячими очицями і в лисячій шапці.