Білий Бім Чорне вухо - Сторінка 29

Бім підійшов і сів. Собачка, шерстиста й нечупарна, обнюхала його, помахала хвостом.

"Ти куди?" — спитала таким чином Кудлатка.

Бім одразу впізнав Кудлатку — з нею він познайомився на лузі того дня, коли вона гризла очеретяний корінець. Тому відповів довірливо й сумно, самими очима: "Погано мені, подружко".

Собачка вернулася на смітник, мовби запрошуючи гостя, там обернулася до Біма й закрутила хвостом, що й означало: "Тут дещо є. Йди-но сюди".

І що ж ви думаєте? Того-сього, по шматочку, по скоринці, по голівці оселедця — Бім наївся-таки. Сили потроху поверталися, а невдовзі, облизавшись і подякувавши Кудлатці, пішов далі, пішов набагато міцніше.

Ні, смітник у скрутну хвилину життя — велике діло! З цього часу Бім почав би з повагою ставитися до таких місць, якби…

Важко про це розповісти.

Сірого досвітнього ранку, коли залишки вчорашньої сльоти осіли на землю легким прозоро-синім серпанком, Бім нарешті добрався до своєї домівки… Ось вона! Ось і вікно, звідки разом з Іваном Івановичем, бувало, вони дивилися, як сходить сонце. Чи не вийде він до вікна й зараз? Бім сів з протилежного боку вулиці й дивився, дивився, дивився тепер з радістю і надією. Йому стало так гарно. Пішов через вулицю, хоч і пе поспішаючи, але вже піднявши голову, аж наче всміхаючись, нібито ось— ось зустріне незабутнього друга. Це була хвилина сподіваного щастя. Та й хто з живих істот не був щасливішим у хвилини чекання, ніж у хвилини самого вже щастя?

Отак серед вулиці, перед рідною домівкою, уже недалеко від тих самих дверей, Бім був щасливий від надії, що знову зажевріла в нього.

І враз він побачив страшне: з арки будинку вийшла Тітка! Бім сів, розширивши очі від жаху, все тіло затіпалося. Тітка кинула в нього цеглиною. Бім квапливо відійшов назад на протилежний тротуар.

В таку ранню годину людей на вулиці не було, навіть двірники ще не виходили з мітлами. Лише одна Тітка та Бім дивилися одне на одного. Вона явно вирішила — стояти і не пускати, вона навіть ноги поставила ширше, для міцності, й утвердилася статуєю посеред арки, впершись кулаками в боки; на Біма вона дивилася пихато, зневажливо, нищівно й гордовито, з усвідомленням почуття власної гідності, переваги й правоти. А Бім був безпорадний, зате в нього лишалися цілком надійними тільки зуби, теж страшні — якщо в передсмертній хватці. Він це знав, він цього не забув, бо аж якось пригнувся й трохи підняв верхню губу, оголивши передні зуби. Людина і собака дивилися одне на одного невідривно. Хвилини здалися Бімові довгими.

…Поки людина і тварина, не зводячи очей, пильно стежили за кожним рухом одне одного, звернемося до самої Тітки, хоч ми її вже трохи й знаємо з попередніх пригод із Бімом. Тітка була зовсім вільна жінка: вільна від експлуатації капіталіста, від якогось віддаленого поняття про обов'язок перед соціалізмом, вільна від праці. Проте вона лишилась-таки рабою шлунка, не помічаючи ярма цього рабства. Крім того, у неї хоч які, але були обов'язки. Вона вставала, наприклад, раніш од усіх мешканців багатолюдного будинку, ще вдосвіта. Найпершим своїм обов'язком вона вважала таке: простежити, хто з чужих вийшов на світанку з того чи іншого під'їзду; в кого горить світло у вікні в той час, коли усі вдосвіта міцно сплять; хто поїхав по рибу або на полювання і — з ким; хто перший, ще в темряві, пронесе щось на смітник. Потім вона подивиться й збагне, що ж сталося, подлубавшись у смітнику: якщо пляшки, — значить, від жінки ховав старе дране пальто, — значить, скупердяй беріг удома непотрібну ганчірку; протухле м'ясо викинули, — значить, господиня роззява, і так далі. А якщо дівчина прийде додому вдосвіта, то це для Тітки було вже вершиною тріумфу. Собак та їх власників вона ненавиділа, а підстерігати за ними було, мабуть, чи не найважливіше для Тітки. При цьому вона кидала їм услід найдобірнішу лайку, запас якої був у неї невичерпним, що свідчило про велику пам'ять та ерудицію.

Усе це, власне, було потрібне для щоденної інформації, коли вона разом з кількома, також вільними, жінками довго сидітиме на дбайливо пофарбованих лавках і доповідатиме про те, хто є хто; і тут уже ніхто не буде забутий і нічого не буде забуто. Талант! І такий недрукований бюлетень вона випускала регулярно. Оце вона вважала своїм другим обов'язком перед суспільством. Така обізнаність стосувалась навіть і міжнародних подій (сама чула: війна — ось-ось, крупів треба запасати, солі); чутка йшла далі при співчутливому сприянні таких, як вона сама, але вже з посиланням на "такого-от", а він — доцент, брехати не буде, сам "слухав".

До всього цього, як уже відомо, Тітка називала себе не інакше, як "радянська жінка", пишалася цим, цілком упевнена, що це так, що її дрімуча совість є нічим іншим, як зразком для наслідування. Коли б у неї було дитя — яка ж бо виросла б людина!

Але два дні на тиждень у неї були вихідними: в суботу вона щось купувала на базарі в колгоспників, а в понеділок все оте куплене продавала. Тому, не маючи курей, городу, неводів, вона продавала яйця, самих курей, помідори, свіжу рибу і всяку всячину, потрібну для життя людини. Завдяки цьому, третьому обов'язку (у вихідні дні!) Тітка мала ощадну книжку й жила заможно, а тому ніколи й ніде не працювала. Існувала ж вона у квартирі з вигодами, що відповідали її високій культурі (два шифоньєри, три дзеркала, картина з базару "Дівчина і лебідь", великий глиняний орел і вічні квіти із стружок, холодильник, телевізор). Усе в неї було, що треба, і нічого не було, чого не треба…

Отже, Тітка стояла в центрі арки, і обминути її Бім не міг. Тікати б йому краще, тікати, та несила відійти від рідної домівки. Він чекатиме з ощиреними зубами, поки не піде ворог, чекатиме, нехай хоч скільки на це піде часу. Хто — кого!

Та ось у сіруватій холодній імлі завиднівся одинокий автофургон і несподівано зупинився поміж Тіткою та Бімом. Фургон був темно-сірий, оббитий жерстю, без вікон. З нього вийшло двоє і попрямували до Тітки. Бім уважно спостерігав, не сходячи з місця.

Чий собака? — спитав вусатий, показуючи на Біма.

Мій, — пихато відповіла Тітка, не замислюючись.

А чого ж не ведеш далі? — спитав другий, молодий хлопець.

Спробуй поведи. Бачиш, кінець вірьовки на шиї — перегриз. І кусає кожного. Сказився, наволоч. Зовсім сказився.

Прив'яжи, — сказав вусатий, — бо заберемо.

Я сама писала заяву. І ходила, і просила — заберіть. Де там! Бюрократ на бюрократі! — Вона вже кричала: — Душу вимотали бюрократи.

Давай, — звернувся вусатий до безвусого.

Той узяв з автомобіля малокаліберну, а вусатий витяг із тримача, збоку фургона, довгу жердку з обручем на кінці і сіткою, неначе сачок, щоб ловити метеликів завбільшки як вівця. Першим підійшов той, що з рушницею, а за ним другий, наготувавши сачок.

Бім побачив рушницю. Бім закрутив хвостом, кажучи цим жестом: "Рушниця! Рушниця! Знаю рушницю!"

Лащиться, — сказав хлопець. — Ніякий він не скажений. Заходь.

Вусатий вийшов уперед. Бім почув, що від нього пахне собакою.

"Ну, звичайно ж, ви — хороші люди!" — неначе говорив він.

Та раптом усередині фургона тужливо проскімлив собака, безнадійно й гірко. Бім усе зрозумів: обман! Навіть рушниця — обман. Усе — обман! Він рвонувся вбік, але… пізно: обруч сачка накрив його. Бім підскочив угору й опинився в сітці, тепер перекинутій ним самим через край обруча…

Бім гриз вірьовки, скреготів зубами, несамовито хрипів і гарячково намагався вирватися. Він швидко витратив на це останні сили й невдовзі затих. Собаколови просунули сачок у двері автофургона й витрусили Біма додолу.

Двері зачинилися.

Вусатий звернувся до враз повеселілої Тітки:

Чого вишкірилася? Не вмієш собак держати, то й не мучила б. Сама наїла жаб'ячу морду, а собаку довела — страшно дивитися: на собаку не схожа.

(Він був спостережливим: опущені куточки великих губів, плаский ніс і вирячені Тітчині очі нагадували справді "жаб'ячу морду"),

Мене, радянську жінку, ти, смердючий собачник, ображаєш, гад такий! — І завела, і завела, не соромлячись власних виразів, як і завжди.

Слова, які не можна писати на папері, вискакували з неї легко й вільно, якось навіть плавно і широко, бо вони, цілком очевидно, були запрограмовані: натисни кнопку, і ось вони, тут як тут.

— Чого розперезалася? — крикнув їй хлопець. — Бо ось накрию підсакою та в залізний ящик. Таких, як ти, треба б щороку хоч на тиждень садовити в такий фургон. — Він і справді схопив жердину з обручем і рішуче попрямував до неї.

Тітка побігла писати скаргу за образу. І написала її на ім'я голови міськради, при цьому звинувачувала його анітрохи не менше, ніж собаколовів. Вона ні за що й ні перед ким не відповідала в суспільстві, зате з усіх вимагала відповідальності. Це також було частиною її обов'язків, як і кожного паразита суспільства.

…Сонце сходило того ранку велике й жовте, по-передзимовому холодне й невеселе. Воно відмахнулося від ранкового серпанку так неохоче й так мляво, що подекуди сизуватий туманець так і завис над містом легкою рваною завісою: на одній вулиці видно, на другій — тьмяно й сіро.

Темно-сірий, обшитий жерстю автофургон виїхав за місто й повернув, у двір будинку, що стояв самотньо, обгороджений високим парканом. Над ворітьми вивіска: "Вхід стороннім заборонено — небезпечно для здоров'я". То був карантин, куди привозили скажених собак і спалювали дотла, сюди ж потрапляли й зловлені бродячі пси, як можливі переносники епідемій, — цих не спалювали, а відправляли для науки або здирали шкуру; інших тварин з інфекційними хворобами тут же й лікували, якщо це потрібно було; коневі, наприклад, давали ліки аж до останньої хвилини життя, а знищували його тільки при одній-єдиній умові — при захворюванні на сап. Дуже рідкісна тепер ця хвороба, бо коней лишилися одиниці, хворіти на сап нікому.

Ті двоє чоловіків, що зловили Біма, були простими різноробами цього двору. І зовсім вони не погані люди. Навіть більше, вони завжди ризикували, бо могли заразитися тяжкою недугою, їх міг і покусати скажений собака. Вони ж час од часу очищали місто від бродячих псів або забирали собаку за особистою заявою власника.

Цей обов'язок вони вважали неприємним і важким, хоч за кожного зловленого собаку одержували, окрім основного заробітку, додаткову платню.

Бім не чув, як приїхав залізний фургон у двір, як вийшли ті двоє, з кабіни й пішли кудись: він був непритомний.

Опам'ятався наш Бім через дві-три години.