Білий Бім Чорне вухо - Сторінка 28

Вони шаснуть врізнобіч — та й край. Ну, піймаєш ти одного. А інші? Дадуть драла! — Михей так розгонисто засміявся, що Бім аж голову підняв, — хоч бери та й сам усміхайся.

Одначе Бімові не до того.

Двері відчинилися. Зайшов чоловік, теж сторож, і сказав:

Зміна. Лягай, Михею, спати.

Той добрався до лежака й одразу ж заснув. А Зміна сів за стіл на Михеєве місце, посидів трохи й помітив Біма:

А це ще що за путало? — спитав він у Біма, очевидно, звернувши увагу на його великі очі.

Бім сів, як того велить чемність, стомлено крутнув хвостом ("Хворий я, мовляв. Хазяїна шукаю"). Зміна нічого не зрозумів, як і багато людей не розуміють собак, а замість відповіді відчинив двері й підштовхнув Біма ногою:

Забирайся звідси, мацапуро.

Бім вийшов, переконаний: Зміна — людина паршива. Але йти далі він не міг: наївшись тетері в Михея, він чомусь ще більше знесилів, а сон так і валив його з ніг. Переборюючи сон, Бім забрів на новобудову, зарився в купку стружок, від яких пахло сосною, і міцно-міцно заснув.

За день його ніхто не потривожив. Так він і пролежав до вечора, в сутінках обстежив нижній поверх, знайшов на вікні майже півбуханки хліба? більшу частину з'їв (наситився), меншу виніс із будинку й закопав у пухку землю біля траншеї; усе це він зробив дуже добре, як і належить: хоч і сили не було, а собачого правила "ховай шматок по чорний день" дотримуватись треба. Тепер він відчув, що може бігти — далі. І рушив до своїх рідних дверей.

До рідних дверей, до тих самих, знайомих з перших днів життя, до дверей, за якими довір'я, наївна свята правда, жалість, дружба й співчуття були такі природні, до абсолютної простоти, що самі ці поняття зайве було й визначати. Та й навіщо Бімові визначати усе це? Він, по-перше, не зміг би цього зробити, як представник собачих, а по-друге, якби він і спробував піднестися до неосяжної для нього висоти розуму

Гомо, він загинув би уже від того, що його наївність люди вважали б зухвалістю незвичайною і навіть злочинною. І справді, Бім тоді неодмінно кусав би падлюку, боягуза — також, брехуна — не замислюючись, бюрократа він з'їдав би по частинах і т. д., і кусав би свідомо, виконуючи обов'язок, а не так, як він укусив Сірого, уже після того, як той жорстоко побив по голові. Ні, ті двері, куди йшов Бім, були часточкою його істоти, вони — його життя. І—все. Так, жоден собака в світі не вважає звичайну відданість чимось винятковим. Але люди придумали підносити почуття собаки як подвиг тільки тому, що не всім їм і не так уже часто властиві почуття відданості другові та вірності обов'язку настільки, щоб не було коренем життя, природною основою самого існування, коли благородство душі — сам по собі зрозумілий стан.

Двері, до яких ішов Бім, — це двері його друга, а отже, його, Бімові, двері. Він ішов до дверей довір'я і життя. Бім хотів би дійти до них і або дочекатися друга, або померти: шукати його в місті Бім не мав уже сили. Він міг лише чекати. Лише чекати.

Але що ми можемо вдіяти, коли й цієї ночі Бім так-таки й не дійшов до своєї домівки?

Треба було насамперед обминути район Сірого, а для цього неодмінно пройти повз Толиків будинок. Так воно й вийшло. Бім опинився біля хвіртки маленького друга й не міг, просто не міг пройти її, як чужу. Він приліг під високим муром, згорнувшись напівкалачиком і вивернувши голову вбік; чи то поранений собака, чи то вмираючий, а чи зовсім мертвий — міг би подумати кожен перехожий.

Ні й ні, Бім уже не піде до дверей цього будинку. Він лише відпочине під муром від болю й туги, а потім піде додому. А може… може, зійде сюди сам Толик… Хіба ми маємо право звинувачувати Біма

у відсутності логіки, якщо вона йому недоступна? І він лежав у тужній собачій позі без будь-якої логіки.

Був темний вечір.

Під'їхав автомобіль. Він вихопив із темряви частину муру, потім обмацав увесь мур і вирячив просто на Біма два сліпучих ока. Бім підняв голову й дивився, майже зімкнувши повіки. Автомобіль побурчав, побурчав потихеньку, і з нього хтось вийшов. Через дим неможливо було розчути запах людини, що прямувала до Біма, та коли людина потрапила у світло очей автомобіля, Бім сів: до нього йшов Семен Петрович. Він підійшов, переконався в тому, що це дійсно Бім, і сказав:

Вибрався. Чи ти ба!..

Вийшов з автомобіля й другий чоловік (той, що віз Біма перед грозою до вовчиці), подивився на собаку й по-доброму сказав:

Розумний псина. Цей не пропаде.

Семен Петрович пішов на Біма, розстібаючи ремінь.

Бімко, Бімко… Ти хороший, Бімко… До мене, до мене…

Е ні-і! Бім не вірив, Бім втратив довір'я, і він не піде до цього чоловіка, хоча б він і захотів узяти його з добрими намірами. Можливо, Семен Петрович і думав повернути Біма Толикові, зрозумівши, як переживає син, та дзуськи!

Бім побіг. Саме не пішов, а побіг від Семена Петровича вздовж муру освітленою дорогою.

І де сили взялися?!

Семен Петрович — за ним. Другий чоловік — навперейми. Бім вислизнув із світла в темряву, спустився поповзом у траншею і тут уже пішов повільно, ледве переставляючи лапи.

Але попрямував Бім не в той бік, куди під світлом біг до траншеї, а в протилежний.

І знов у хвилину небезпеки Бімові прийшло одкровення предків: плутаний слід! Так роблять зайці, лисиці, вовки та інші звірі — звичайна хитра вигадка номер один під час переслідування. Лисиця і вовк у таких випадках назад можуть іти слід у слід так майстерно, що тільки досвідчений мисливець, та й то згодом, збагне по кігтиках, що його обдурили; хитрість номер два — це петля (пішов ліворуч, прийшов праворуч) або стрибок убік; хитрість номер три — відлежування: заплутавши слід, відлежуватися в глухому місці і слухати (якщо пройшли, лежати, якщо йдуть напрямки, то все почати спочатку, плутати). Усі цз три хитрі вигадки звірів добре знають справжні мисливці, але Семен Петрович ніколи не був мисливцем, хоч і мав рушницю й навіть виїздив на відкриття сезону щороку.

Власне, так: Семен Петрович побіг в один бік, уже освітлюючи свій шлях ліхтариком, а Бім — у другий, та ще під прикриттям рятівної траншеї.

Та ось канава закінчилася — Бім уперся в торцеву стіну, збоку якої висів ківш екскаватора. Виявилося, йому не вилізти із пастки: спуститися ж він зміг, а от вилізти нагору нема сили: з боків — стіни, попереду — стіна. Якби він був здоровий, на чотирьох ногах, тоді інша річ, а тепер він може тільки вийти — не виплигнути, не вискочити, а лише вийти.

Посидів, посидів наш Бім, подивився вгору на ківш, так-сяк трохи піднявся на задню лапу, спираючись об стіну передніми, глянув на одвал землі й знову сів. Здавалося, він думав, але він просто слухав: чи немає погоні. Потім він так само трохи піднявся на протилежну стіну без одвалу й помітив, що ліхтарик снував на одному місці, коливаючись з одного боку в другий, а потім і згас. Побачив він і те, як автомобіль поїхав назад й почав наближатися до нього, але десь збоку. Бім притиснувся в куток канави й слухав, здригаючись. Автомобіль проїхав мимо, десь зовсім поряд.

Поблизу усе затихло.

А далі чути: не дуже гучно покрякують коротко автомобілі, скрегоче трамвай — усі звуки знайомі, нестрашні.

Темної осінньої холодної ночі сидів у канаві собака. І ніхто в світі не допомояїє йому зараз. А йому треба, дуже треба йти до своїх дверей. Бім спробував підплигнути, але впав. Куди там! І пішов він назад по своєму ж таки сліду, тихо, обережно, прислухаючись і воднораз час од часу обмацуючи стіни. В одному місці земля трохи обсипалася. Бім став на неї, піднявся на задню лапу — тепер передні дістали до відвалу.

І Бім почав гребти землю згори вниз, від себе; що більше він працював, то вищим ставав обсип.

Бім відпочивав і брався знову. Аж нарешті він зміг обпертися грудьми об край канави, але землю з одвалу дістати вже не міг.

Тоді він спустився вниз своєю гіркою, полежав.

Так хотілося завити, покликати хазяїна або Толика, завити дико, на все місто! Та Бім змушений мовчати — адже він сплутав слід і причаївся. Раптом він рішуче встав, позадкував від накопаної ним гірки й, забувши про біль, зметнув усім тілом, мовби ганчіркою, підскочив на гірці на обидві задні ноги й упав на самісінький край канави, у те заглиблення, яке сам же вирив, спускаючи землю вниз.

Як він зміг подолати неймовірний біль і кволість? Хто його зна. Як, наприклад, вовк відгризає собі лапу, затиснуту капканом? Ніхто не скаже, як це так — своїми ж зубами перегризти свою ж лапу. Адже можна лише гадати, що вовк робить це з інстинктивного поривання до свободи, а Бім забув самого себе через нестримне поривання до дверей доброти й довір'я.

Хтозна, як там уже було, але Бім виліз із пастки й лежав у тій ямці нагорі.

Ніч була холодна. Місто спало, камінно-залізне, стиха скрегітне і вночі, навіть уві сні. Бім довго ще слухав і слухав. Хоч і змерзнувши, він пішов-таки.

По дорозі він забрів у відчинений під'їзд одного з будинків, і лише тому, що треба було неодмінно прилягти, хоча б на короткий час, — такий кволий він став. Лягати просто на вулиці не можна, загинеш (він не раз бачив роздавлених автомобілем собак). Та й холодно на асфальті.

А там, у під'їзді, він притиснувся до теплого радіатора й заснув.

У чужому під'їзді, пізньої ночі спав чужий собака.

Буває.

Не кривдіть такого собаку.

РОЗДІЛ 15

Біля останніх дверей. Таємниця залізного фургона

Прокинувся Бім ще вдосвіта. Не хотілося йти від теплого, такого гостинного місця, де ніхто не потривожив його сон. Йому здалося, що він посильнішав, — спробував стати на ноги, але одразу це не вийшло. Тоді він сів. Це вдалося, одначе запаморочилась голова (так само, як тоді в полі після удару в груди): стіни хитнулися в один бік, поручні сходів задвигтіли, а пороги східців злилися в суцільну гірку й заколивалися гармошкою, лампочка гойднулася разом зі стелею.

Бім сидів і ждав, що ж із ним будб далі, сидів тепер, опустивши голову.

Паморочення припинилося так само враз, як і почалося. І Бім поповз на животі по тих порогах униз. Двері під'їзду, як виявилося, були відчинені. Бім виповз, полежав трохи на свіжому холоді й таки звівся на ноги. Уже десь на грані цілковитої непритомності й тому не відчуваючи болю, він, скоряючись невідомій людям внутрішній собачій волі, пішов хитаючись, мовби чумний.

Навряд чи дійшов би він до своєї домівки, коли б не натрапив на смітник, де порпалася маленька собачка.