Білий пароплав - Сторінка 11

Забіліли юрти на зелених гірських луках, загомоніли отари й табуни, потяглися димки біля струмків і річок. Сонце сяяло, кумисом п'янким пахло, квітами пахло. Хороше сидіти на свіжому повітрі під юртою, на зеленій траві, в колі друзів-приятелів, смакувати кумисом, молодим м'ясом. А потім вихилити склянку горілки, щоб затуманилось у довбешці. І відчути, що подужаєш дерево вирвати з окоренком або голову скрутити оно отій горі... Забував Орозкул у такі дні про свій зарік. Солодко йому було чути, як називали його великим хазяїном великого лісу. І знову обіцяв, знову приймав дарунки... І знову котрась із реліктових сосон у лісі і відати не відала, що дні її полічені, ось тільки настане осінь.

А осінь непомітно підкрадалася в гори з пожнивних полів і заходжувалась нишпорити кругом. І там, де вона пробігала, руділа трава, руділо в лісі листя.

Стигли ягоди. Ягнята росли. Ділили їх на отари — ярочок окремо, баранчиків окремо. Жінки ховали сушений сир у зимові мішки. Чоловіки починали радитись, кому першому відкривати поворотний шлях у долини. А перед тим, як вирушити в дорогу, ті, що влітку умовлялися, з Ороз-кулом, попереджали його, що в такий-то день, в таку-то годину прибудуть на кордон з машинами, приїдуть по обіцяний ліс.

От і сьогодні ввечері приїде машина з причепом, щоб вивезти два соснові стовбури. Один уже був унизу, вже переправлений через річку й доставлений до того місця, до якого під'їде машина. Другий — ось він, волочать його вниз. Коли б міг оце Орозкул повернути все, що з'їв і випив під це дерево, він негайно зробив би те, аби лише позбутися цього труда й цих мук, що він змушений зараз терпіти.

ба, немає способу змінити свою прокляту долю в горах: машина з причепом прибуде сьогодні ввечері, щоб уночі вивезти колоди.

Ще добре, коли все гаразд обійдеться. Дорога лежить через радгосп, просто побіля контори, іншого шляху немає, а в радгосп, буває, навідується міліція, держінспекція, та хіба мало хто може тут трапитися з району. Попадеться їм лісовоз на очі: "Звідки везете ліс і куди?"

По спині в Орозкула мороз пішов, коли він про це подумав. І злість закипала в ньому до всіх і до всього: до крикливих галок над головою, до нещасного старого Момуна, до Сейдахмата, ледаря, який догадався три дні тому поїхати до міста продавати картоплю. Адже знав він, що треба буде стягати колоди з гір! Ушився, виходить... І повернеться тепер лише тоді, коли закінчить свої справи на базарі. А то наказав би йому Орозкул удвох із старим колоди приволокти, не мучився б сам.

Та Сейдахмат був далеко, галок теж дістати немає чим. Зрештою, можна було б одлупцювати дружину, але до домівки правитися ще довго. Залишався старий Момун. Задихаючись і все більше шаленіючи від гірської ядухи, матюкаючись на кожному кроці, Орозкул сунув напролом через кущі, не жаліючи ні коня, ні старого, що йшов, за ним. Хай подохне кінь, хай подохне цей старий, хай він сам подохне од розриву серця! Якщо йому зле, то й усім нехай буде зле. Хай і світ западеться, у якому все влаштовано не так, як треба, не так, як годилося б Орозкулові за його достойності і посаду!

Вже не владаючи собою, Орозкул повів коня через кущі просто на крутий спуск. Нехай Проворний Момун потанцює коло стовбура. І хай спробує не вдержати! "Приб'ю старого дурня — і квит",— вирішив Орозкул. Іншим разом він ніколи не посмів би поткнутися з колодою-волокушею на такий небезпечний укіс. А тут лихий його попутав. І не встиг Момун зупинити його, встиг лише крикнути: "Куди ти? Куди? Зупинись!" — як дерево крутнулось на ланцюгу й, підминаючи кущі, покотилося вниз. Колода була сира, важка. Момун спробував був підставити підвагу, щоб не дати колоді скотитися вниз. Але удар був такий сильний, що підвагу вибило з рук старого.

Все сталося в одну мить. Кінь упав, і його на боці потягло вниз. Падаючи, кінь збив Орозкула. Він котився, гарячково хапаючись за кущі. І в цю мить якісь рогаті тварини злякано шарахнулись у густому листі. Високо й сильно підстрибуючи, вони зникли в березовім ліску.

— Марали! Марали! — несамовито від ляку й радості скрикнув дід Мбмун. І замовк, ніби не вірячи своїм очам.

І раптом у горах стало тихо. Галки враз полетіли. Дерево затрималось на схилі, підім'явши під себе молоді міцні берізки. Кінь, плутаючись у збруї, сам став на ноги.

Орозкул, увесь обірваний, одповзав набік. Момун кинувся допомогти зятеві.

— О пресвята мати, Рогата оленице! Це вона врятувала нас! Ти бачив? То діти Рогатої матері-олениці! Вернулася наша мати! Ти бачив?

Ще не ймучи віри, що все обійшлося, Орозкул підвівся, похмурий, присоромлений, і обтрусився.

— Не базікай, старий. Годі! Виводь коня геть із посторонків.

Момун слухняно кинувся виплутувать коня.

— О пречудова мати, Рогата оленице! — усе бурмотів він радісно.— Повернулися марали в наші ліси. Не забула нас Рогата мати! Простила наш гріх...

— Усе бурмочеш?—огризнувся Орозкул. Він уже оговтався від ляку, і знову злість гризла його душу.— Казки свої розказуєш ? Сам одбіг розуму, то гадаєш, що й хтось повірить твоїм безглуздим вигадкам!

— Я бачив на свої очі. То були марали,— не поступався дід Момун.—А хіба ти не бачив, сину мій? Тн ж бачив сам.

— Ну, бачив. Ніби майнули штук троє...

— Правда, троє. Мені теж так здалося.

— Ну й що з того? Марали то й марали. Тут ось чоловік мало собі шиї не скрутив. Чого ж радіти? А якщо то були марали, то прийшли вони, виходить, із-за перевалу. Там, у Казахстані, по той бік гір, у лісах, кажуть, ще водяться марали. Там теж заповідник. Можливо, заповідні марали. Прийшли то й прийшли. Нам яке діло. До г^аізах-стану нам байдуже.

— Може, приживуться в нас? — помріяв дід Момун.— Якби залишились...

— Ну, годі! — обірвав його Орозкул.— Рушаймо.

їм треба було ще довго спускатися з колодою, а потім переправити її через річку, також волоком, в упряжі. І то теж трудне діло. А потім, якщо вдасться перетягти колоду через річку, треба ще доправити її до пагорка, де будуть навантажувати машину.

Ох, скільки праці!..

Орозкул почував себе зовсім нещасним. І йому здавало" ся, що все навколо влаштовано несправедливо. Гори — вони нічого не почувають, нічого не бажають, ні на що не скаржаться, стоять собі й стоять; ліси входять в осінь, а потім у зиму ввійдуть і не бачать у цьому нічого трудного. Галки й ті літають собі на волі й горлають, скільки їм влізе. Марали, якщо то справді були марали, прийшли з-за перевалу й бродитимуть у лісі як хочуть і де хочуть. У містах люди безтурботно ходять по асфальтованих вулицях, їздять на таксі, сидять по ресторанах, розважаються. А його доля закинула в ці гори, він нещасливий... Навіть цей Проворний Момун, тесть його миршавий, і той щасливіший, бо він вірить у казки. Дурний чоловік! Дурні завжди задоволені життям.

А Орозкул ненавидить своє життя. Воно не для нього. Це життя для таких, як Проворний Момун. Йому що треба, Момунові? Скільки живе, стільки й горба гне день у день, не спочиваючи. І в житті ніколи жодна людина не була йому підлегла, а він підкорявся всім, навіть старій своїй, він навіть їй ні в чому не перечить. Такий горопаха й од казки щасливий буде. Побачив маралів у лісі — до сліз розчулився, наче братів рідних зустрів, котрих сто років по світу шукав.

Ех, що-то й казати!..

Вони вийшли нарешті на останній рубіж, звідки починався довгий крутий спуск до річки. Зупинилися перепочити.

По той бік річки, в дворі кордону, біля будинку Орозкула щось диміло. По диму можна було догадатися — самовар. Отже, дружина його вже чекала. Але від цього Ороз-кулові не стало легше. Дихав він широко ротом, повітря бракувало. В грудях боліло, і в голові, мов луна, стукали удари серця. Піт з лоба роз'їдав очі. А попереду такий довгий і крутий спуск. І дома чекає пустопуза дружина. Бач, самовар поставила, догодити хоче... Він раптом відчув гостре бажання розігнатися й штовхнути ногою той череватий самовар, та так, щоб полетів він к бісовій матері. А тоді накинутися на дружину й бити її, бити до крові, на смерть. . Подумки він тішився цим, чуючи зойки дружини, її прокльони долі своєї горопашної. "Ну й нехай,— думав він.— Нехай! Мені погано, чому їй повинно бути добре?" Його думки перервав Момун.

— Я й забув, сину мій,— спохватився він і квапливо підійшов до Орозкула.— Мені ж у школу треба, малого забрати. Уроки ж закінчилися.

— Ну то й що? — навмисне спокійно промовив Орозкул.

— Не гнівайся, сину мій. Залишмо дерево тут. Спустім-ся. Ти пообідаєш дома. А я тим часом проскочу на коні до школи. Заберу хлопчину. Повернемось і переправимо дерево.

— І довго ти думав, старий, поки оце придумав? — уїдливо сказав Орозкул.

— Та плакатиме ж хлоп'я.

— Ну то й що? — скипів Орозкул. Нарешті було за що добряче провчити старого. Весь день Орозкул шукав, до чого б причепитись, а тепер Момун сам давав йому привід.— Він плакатиме, а ми діло покинемо? Вранці морочив голову — до школи повезу. Гаразд, одвіз. Тепер із школи привезу. А я що? Чи ми тут цяцьками бавимось?

— Не треба, сину мій,— попросив Момун.— У такий день! Я-то нічого, а от хлоп'я ждатиме; плакатиме в такий день...

— Що — в такий день? Який це такий особливий день?

— Марали вернулись. Нащо ж у такий день... Орозкул остовпів, навіть замовк од подиву. Він уже й

забув про тих маралів, що ніби швидко промайнули, проскакали, мов тіні, коли він котився по колючих кущах, коли душа в нього од страху сховалася в п'яти. Кожної секунди його могло припрасувати дерево, зірвавшись із схилу. Не до маралів було й не до теревенів цього старого.

— Ти за кого мене маєш?—тихо й люто спитав він, дихаючи в обличчя старому.— Шкода, що немає в тебе бороди, а то б поскуб тебе, щоб не вважав когось дурнішим за себе. Та на біса мені твої марали! Думатиму я ще про них. Ти мені зуби не замовляй. Іди ставай до колоди. І поки не перетягнемо через річку, і не заїкайся ні про що. Хто там до школи ходить, хто там плаче — мені діла нема. Годі, ходімо...

Момун, як завжди, послухався. Він розумів, що не вирветься з рук Орозкула, поки не доправлять колоду на місце, і мовчки відчайдушно працював. Більше він не проронив і слова, хоч душа його криком кричала. Онук жде його коло школи. Всі діти вже порозбігалися по домівках, і лише він один, його бідолашний онук, дивиться на дорогу і жде діда.

Сттрий уявляв собі, як діти усім класом вискочили, затупотівши, із школи, як стали розбігатися по домівках.