Білий пароплав - Сторінка 9

Пожалій діток, велика мудра жінко, одпусти їх. Буду я їм вірною матір'ю... Вим'я моє повнісіньке. Плаче моє молоко за дітьми. Просить моє молоко дітей.

— Ну що ж, коли так,— промовила Ряба Кульгава Стара, подумавши,— бери, та веди їх звідси скоріше. Веди сиріток у свій далекий край. Та коли загинуть вони в дорозі далекій, коли повбивають їх розбійники стрічні, коли чорною невдячністю відплатять тобі твої діти людські,— нарікай сама на себе. .

Подякувала мати-олениця Рябій Кульгавій Старій. А хлопчикові й дівчинці сказала:

— Тепер я ваша мати, ви мої діти. Поведу я вас у далекий край, де лежить серед снігових гір лісистих гаряче море — Іссик-Куль.

Пораділи хлопчик і дівчинка, жваво побігли за Рогатою матір'ю-оленицею. Та потім вони потомилися, ослабли, а дорога далека — з одного краю світу на другий. Не зайшли б вони далеко, якби Рогата мати-олениця не годувала їх молоком своїм, не гріла тілом своїм ночами. Довго йшли вони. Все— далі залишалася позаду стара батьківщина Ене-сай, але й до нової батьківщини, до Іссик-Кулю, ще було дуже далеко. Літо й зиму,0 весну, літо і осінь, ще літо й зиму, ще весну, ще літо й осінь пробиралися вони крізь хащі пралісів, спекотними степами, по сипучих пісках, через високі гори й бурхливі ріки. Гналися за ними зграї вовків, але Рогата мати-олениця, посадивши дітей на себе, виносила їх од лютих звірів. Гналися за ними на конях мисливці із стрілами, кричали: "Рлениця вкрала дітей людських! Держи! Лови!" — і стріли пускали навздогін, і від них, од непрошених рятівників, виносила дітей Рогата мати-олениця. Бігла вона скоріше, ніж летіли стріли, тільки шептала: "Міцніше держіться, діти мої,— за нами женуться!"

Привела нарешті Рогата мати-олениця дітей своїх на Іссик-Куль. Стояли вони на горі — дивувалися. Кругом снігові пасма, а посеред гір, порослих зеленим лісом, скільки око сягає, море хлюпоче. Ходять білі хвилі по синій воді, вітри гонять їх здалеку, женуть удалечінь. Де початок Іссик-Кулю, де кінець — не знати. З одного краю сонце сходить, а на другому ще ніч. Скільки гір стоїть навкруги Іссик-Кулю — немає ліку, а за тими горами скільки ще таких же снігових гір височіє — теж не вгадати.

—^Це і є ваша нова батьківщина,— сказала Рогата,<ма-ти-олениця.— Будете жити тут, хліб сіяти, рибу ловити, худобу розводити. Живіть тут з миром тисячі літ. Хай продовжиться, ваш рід і примножиться. Хай не забудуть нащадки ваші мову, яку ви сюди принесли, хай їм солодко буде говорити й .співати своєю мовою. Живіть, як повинні жити люди. А-я буду з вами і з дітьми дітей ваших у всі часи...

Отак хлопчик і дівчинка, останні з киргизького племені, знайшли собі нову батьківщину на благословенному і вічному Іссик-Кулі.

Хутко час минув. Хлопчик став дужим чоловіком, а дівчинка — зрілою жінкою. І тоді одружилися вони, сталн подружжям. А Рогата мати-олениця не покинула Іссик-Куль, жила в тутешніх лісах.

Одного разу на світанку несподівано розбушувався Іссик-Куль, зашумів. Пологи настали в Жінки, мучилась вона. А чоловік злякався. Вибіг на скелю і почав голосно кликати:

— Де ти, Рогата мати-оленице? Чуєш, як шумить Іссик-Куль? Твоя дочка родить дитину. Приходь скоріше, Рогата мати-оленице, допоможи нам...

І почувся тоді здалеку дзвін переливчастий, наче караванний дзвіночок подзеленькує. Все ближче й ближче линув той дзвін. Прибігла Рогата мати-олениця. На рогах своїх, підчепивши за дужку, принесла вона дитячу колиску — бешик. Бешик був з білої берези, а на дужці бешика срібний дзвіночок-дзеленчав. І нині дзеленчить той дзвіночок на бешиках іссик-кульських. Колише мати колиску, а дзвіночок срібний дзеленькає, наче біжить здаля Рогата мати-олениця, поспішає, колиску березову несе на рогах...

Як тільки з'явилася на поклик Рогата мати-олениця, так і розродилася жінка.

'— Цей бешик для* вашого первістка,— сказала Рогата мати-олениця.— І буде у вас багато дітей. Семеро синів, семеро дочок!

Зраділи мати й батько. Дали ймення первісткові своєму на честь Рогатої матері-олениці — Бугубай. Виріс Бугу-бай, узяв красуню з племені кипчаків, і став множитися рід Бугу — рід Рогатої матері-олениці. Став великим і сильним рід бугинців на Іссик-Кулі. Шанували Рогату матір-олени-цю бугинці як святиню. На бугинських юртах над входом вишивали знак — роги марала, щоб здаля було видно: юрта належить до роду Бугу. Коли відбивали бугинці напади ворогів, коли змагалися на скачках, лунав поклик: "Бугу!" І завжди бугинці перемагали. А в лісах іссик-кульських блукали тоді білі рогаті марали, красі яких заздрили зорі в небі. То були діти Рогатої матері-олениці. Ніхто їх не чіпав, ніхто не давав їх кривдити. Побачивши марала, буги-нець злазив із сідла, даючи дорогу. Вроду коханої дівчини порівнювали з красою білого марала...

Так було, поки не вмер один дуже багатий, дуже знатний бугинець — у нього овець було тисячі тисяч, коней-

тисячі тисяч, а всі люди навкруги за пастухів у нього були. Великі поминки влаштували його сини. Скликали вони на поминки найславетніших людей з усіх кінців землі. Для гостей поставили тисячу сто юрт по березі Іссик-Кулю. Не злічити, скільки скоту було зарізано, скільки кумису випито, скільки страв кашгарських було подано. Багачеві сини ходили бундючні: хай знають люди, які багаті й щедрі спадкоємці зосталися після померлого, як вони його поважають, як шанують його пам'ять... ("Е-е, сину мій, погано, коли люди не розумом хваляться, а багатством!")

А співці, роз'їжджаючи на аргамаках, яких їм подарували сини небіжчика, красувались у подарованих соболиних шапках і шовкових халатах, навперебій вихваляли і небіжчика, і спадкоємців.

— Де ще побачиш під сонцем таке щасливе життя, такі пишні поминки?—співає один.

— Від дня сотворіння світу такого ще не бувало! — співає другий.

— Ніде, тільки в нас так шанують батька й матір, віддають пам'яті їхній честь і славу, шанують їхні святі імена,— співає третій.

— Ей, співці-краснослови, що ви тут базікаєте! Хіба є на світі слова, гідні цих щедрот, хіба є слова, гідні слави небіжчика! — співає четвертий.

І так змагалися вони день і ніч. ("Е-е, сину мій, погано, коли співці змагаються в славослів'ї, із співців вони перетворюються на ворогів пісні").

Багато днів, немов свято, справляли ті славетні поминки. Дуже хотілося чваньковитим синам багатія затьмарити інших, перевершити всіх на світі, щоб слава про них пішла по всій землі. І надумали вони встановити на батьковій гробниці роги марала, хай, мовляв, усі знають, що це усипальниця їхнього славетного предка з роду Рогатої матері-олениці. ("Е-е, сину мій, ще в стародавні часи люди говорили: багатство породжує гординю, гординя — нерозсудливість").

Закортіло синам багатія виявити пам'яті батька цю не-чувану честь, і ніщо їх не стримало. Сказано — зроблено! Послали мисливців, мисливці вбили марала, зрубали його роги. А роги саженні, мов крила орла на злеті. Сподобалися синам маралові роги, по вісімнадцять одростків на кожному,— отже, жив вісімнадцять років. Чудовий! Звеліли вони майстрам установити роги на гробниці.

Старі люди обурились:

— Яке ви мали право вбити марала? Хто посмів підняти руку на нащадків Рогатої матері-олениці?

А їм відповіли спадкоємці багатія:

— Марала вбито на нашій землі. І все, що ходить, повзає, літає в наших володіннях, од мухи до верблюда,— це наше. Ми самі знаємо, що нам робити з тим, що наше. Забирайтеся геть!

Слуги одшмагали стариків нагаями, посадили на коней задом наперед і погнали їх, зганьблених, геть.

З цього й пішло... Велике нещастя впало на нащадків Рогатої матері-олениці. Мало не кожен почав полювати в лісах на білих маралів. Кожен бугинець вважав за свій обов'язок установити на могилах предків роги марала. Це тепер вважалося за добре діло, за особливу пошану до пам'яті померлих. А хто не вмів добути роги, того вважали тепер недостойною людиною. Почали торгувати рогами маралів, почали запасатися наперед. З'явилися такі люди з роду Рогатої матері-олениці, які зробили своїм ремеством добич рогів марала і продаж їх за гроші. ("Е-е, сину мій, а там, де гроші, слову доброму немає місця, красі немає місця").

Гибла пора настала для маралів в іссик-кульських лісах. Не було їм пощади. Втікали марали в неприступні скелі, але й там їх знаходили. Напускали на них зграї гончаків, щоб вигонили маралів на стрільців у засідках, били без промаху. Косяками винищували маралів, вибивали їх цілими стадами. Об заклад билися, хто добуде такі роги, на яких одростків більше.

І не стало маралів. Спустошились гори. Не почуєш марала ні опівночі, ні на світанку. Не побачиш ні в лісі, ні на галявині, як він пасеться, як скаче, закинувши на спину роги, як перемахує через провалля, наче птах перелітає. Народилися люди, які за все своє життя ні разу не бачили марала. Тільки казки про них чули та бачили роги на могилах.

А що сталося з Рогатою матір'ю-оленицею?

Образилась вона, дуже образилась на людей. Кажуть, коли маралам зовсім не стало життя від куль та гончаків, коли зосталося маралів стільки, що й на пальцях не важко перелічити, вийшла Рогата мати-олениця на найвищу гірську вершину, попрощалася з Іссик-Кулем і повела решту дітей своїх за великий перевал, в інший край, в інші гори.

Отаке буває на землі. От і казка вся. Хочеш вір, хочеш не вір.

А коли Рогата мати-олениця йшла геть, сказала вона, що ніколи не вернеться...

5

Знову стояла осінь у горах. Знову після гамірливого літа все настроювалося на осінню тишу. Повлягалася навкруги курява скотогону, погасли вогнища. Отари й табуни пішли на зимівлю. Люди пішли. Спустіли гори.

Уже самотою літали орли, скупо ронячи клекіт. Глухіше шуміла^в.ода в річці: звикла за літо річка до річища, притерлась, обміліла. Трава перестала рости, прив'ядала на корені. Листя потомилося триматись на гілках і де-не-де починало опадати.

А на найвищі вершини ночами вже лягає молодий сріблистий сніг. На ранок темні гребені гірських пасом ставали сиві, мов загривки чорно-бурих лисиць.

Прочахав, холоднішав вітер в ущелинах. Та поки що дні стояли світлі, сухі.

Ліси по той бік річки, напроти кордону, хутко поринали в осінь. Од самої ріки і вгору, до межі Чорного бору, бездимною пожежею йшов по крутому дрібноліссю осінній пал.