Білий пароплав - Сторінка 6

А дід, замість того щоб одкоша дати, все прощає дядькові Орозкулові і навіть працює за нього в лісі, по господарству. Та що там працює! Коли дядько Орозкул приїжджає п'яний, то, замість того щоб плюнути в його безсовісні очі, дід підбігає до нього, зсаджує з коня, одводить у хату, вкладає на ліжко, кожухом укриває, щоб не промерз, щоб голова в нього не боліла, а коня розсідлує, чистить і закладає йому корму. І все через те, що тітка Бекей неродяща. А чому так, тату? Було б краще: хочеш — роди, не хочеш — не треба. Діда шкода, коли дядько Орозкул б'є тітку Бекей. Краще б він уже бив самого діда. Так він мучиться, коли кричить тітка Бекей. А що він може вдіяти? Хоче кинутись обороняти дочку, так баба йому забороняє: "Не лізь,— каже,— самі розберуться. Чого тобі, старому? Дружина не твоя, ну й сиди".— "Так дочка ж вона моя!" А баба: "А що б ти робив, якби жив не поруч, домівка біля домівки, а десь далеко? Щоразу скакав би верхи розбороняти їх? І хто б після цього твою дочку за жінку держав!"

Баба, про яку говорю,— це не та, що була. Ти її, татку, напевне, й не впізнаєш. Це інша баба. Рідна бабуня вмерла, як я був маленький. А тоді прийшла ця баба. У нас часто буває погода — не розбереш її,— то ясно, то хмарно, то дощ, то град. От і баба така — не розбереш її. То добра, то зла, то зовсім ніяка. Коли злиться — заїсть. Ми з дідом мовчимо. Вона каже, що чужого скільки не годуй, скільки не напувай, а добра од нього не чекай. Так я ж, татку, не чужий тут. Я завжди жив з дідом. То вона чужа, вона потім прийшла до нас. І стала називати мене чужим.

Зимою в нас снігу навалює мені по шийку. Ох і кучугури намітає! Якщо до лісу, то тільки на сірому коні Ала-баші й проїдеш, він грудьми пробиває кучугури. І вітри дуже сильні, на ногах не встоїш. Коли на озері хвилі ходять, коли пароплав твій аж падає, хилячись з боку на бік,— знай, що наш вітер Сан-Таш хитає озеро. Дід розповідав, що дуже-дуже давно ворожі війська йшли, щоб загарбати цю землю. І отоді з нашого Сан-Ташу такий вітер подув, що вороги не всиділи в сідлах. Позлазили з коней, але й пішки йти не могли. Вітер шмагав їм обличчя до крові. Тоді вони одвернулися од вітру, а вітер гнав їх у спини, не давав зупинитися і вигнав їх з Іссик-Кулю всіх до одного. От як було. А ми от живемо на цьому вітрі! Од нас він починається. Всю зиму ліс по той бік річки скрипить, гуде, стогне на вітрі. Страшно навіть.

Зимою в лісі діла не так багато. Взимку безлюдно в нас зовсім, не те що літом, коли приходять чабани з отарами. Дуже люблю я, коли літом на великій луці зупиняються на ніч з отарами або табунами. Правда, вранці вони йдуть далі в гори, але все одно добре з ними. їхні дітлахи й жінки приїжджають на вантажних машинах. На грузовиках юрти везуть і всякі речі. Коли влаштуються трохи, ми з дідом ідемо привітатися. Вітаємося з усіма за руку. І я теж. Дід каже, що молодший завжди повинен перший подавати руку людям. Хто не подає руки, той не поважає людей. А потім дід каже, що із сімох людей один може виявитись пророком. То дуже добра й розумна людина. І той, хто привітається а таким за руку, стане щасливим на все життя. А я кажу: якщо так, то чому той пророк не скаже, що він пророк, ми б тоді всі привіталися з ним за руку. Дід сміється: в тім-то й річ, каже він, що пророк сам не анає, що він пророк,— він проста людина. Тільки розбійник знає про себе, що він розбійник. Не зовсім мені це зрозуміло, але я завжди вітаюся а людьми, хоч мені буває трохи соромно.

А коли ми на луку приходимо з дідом, тоді я не соромлюсь.

"Ласкаво просимо на літовиська батьків і прадідів! Чи в добрі у вас худоба й душі, чи в добрі дітвора?" — це дід так питає. А я тільки вітаюся за руку. Діда всі знають, і він усіх знає. Йому добре. У нього свої розмови, він розпитує приїжджих і сам розповідає, як ми живемо. А я з

хлопцями не знаю, про що говорити. Але потім ми починаємо грати в жмурки, у війну — і так розіграємося, що не хочеться йти додому. От якби завжди було літо, якби завжди бавитися з хлопцями на луці!

Поки Ми гуляємо, спалахують вогнища. Ти гадаєш, татку, од вогнищ стає зовсім видно на луці? Зовсім ні! Тільки біля вогню ясно, а за кругом світла ще темніше, ніж було. А ми граємо у війну, в тій темряві ховаємось і наступаємо; і здається, що ти в самому кіно. Якщо ти командир, всі тебе слухаються. Добре, мабуть, командирові бути командиром...

А тоді місяць сходить над горами. При місяці гратися ще краще, але дід забирає мене. Ми йдемо додому через луку, через чагарники. Вівці тихо лежать. Коні пасуться кругом. Ми йдемо й чуємо — хтось пісню заспівує. Чабан молодий, а може, й старий. Дід зупиняє мене: "Слухай. Таких пісень не завжди почуєш". Ми стоїмо, слухаємо. Дід зітхає. Киває пісні головою.

Дід каже, що давно колись в одного хана був другий хан у полоні. От той хан і каже ханові-полоненику: "Якщо хочеш — будеш жити в мене за раба, або я виконаю твоє найзаповітніше бажання, а тоді уб'ю те.бе". Той подумав і відповів: "Жити за раба не хочу. Краще вбий мене, але перед тим поклич з моєї батьківщини першого стрічного пастуха".— "Нащо він тобі?" — "Хочу послухати перед смертю, як він співає". Дід каже: за рідну пісню люди життя віддають. Які ж вони, оті люди, якби побачити їх. Мабуть, живуть по великих містах?

— А слухати гарно, еге ж?—шепоче дід.— Які пісні співали, боже ти мій!..

Не знаю чому, мені стає так шкода мого діда, і я так люблю його, що хочеться плакати...

Рано-вранці на луці вже нікого немає. Погнали овець і коней далі, в гори, на всё літо. Слідом за ними приходять др^угі чабани з отарами й табунами, з інших колгоспів. Удень не затримуються, проходять мимо. А на ніч зупиняються на луці. І ми йдемо з дідом вітатися з людьми. Дуже він любить вітатися з людьми, і я од нього навчився. Може, колись привітаюся на луці із справжнім пророком...

А взимку дядько Орозкул і тітка Бекей їдуть у місто, до лікаря. Кажуть, що лікар може допомогти, ліки такі дати, щоб дитинка народилася. Але баба завжди каже, що найліпше поїхати на святе місце. Це десь там, за горами, де бавовна росте на полях. Так от, є там на рівному місці, на такому рівному, де, здавалося б, і гір не повинно бути, є там така гора свята — Сулейманова гора. І якщо зарізати чорну вівцю біля її підніжжя, й помолитися богу, і, сходячи на гору, на кожному кроці бити поклони, й молитися богові та попросити його гарненько, він може змилуватися й дати дитинку. Тітка Бекей дуже хоче поїхати туди, на Сулеймано-ву гору. А дядько Орозкул не дуже. Далеко. "Грошей,— каже,— багато треба. Туди ж тільки літаком через гори попасти можна. А до літака скільки їхати, і теж гроші..."

Коли вони їдуть до міста, ми— залишаємося на кордоні зовсім самі. Ми і сусіди наші — дядько Сейдахмат, його дружина Гульджамал і їхня маленька дівчинка. От і всі ми.

Увечері, коли все перероблено, дід розповідає мені казки. Я знаю, за нашою домівкою темна-темна, морозна-морозна ніч. Вітер ходить злющий. Найбільші гори і ті в такі ночі лякаються, туляться гуртом до нашої домівки ближче, до світла у вікнах. І від цього мені страшно й радісно. Коли б я був велетнем, надів би велетенського кожуха і вийшов би з дому. Я б їм сказав, горам: "Не бійтеся, гори! Я тут. Нехай вітер, нехай темно, нехай хурделиця, я нічого не боюся, і ви не бійтеся. Стійте на місцях, не збивайтеся в купу". Потім.я пішов би по кучугурах, переступив би через річки — і в ліс. Деревам же дуже страшно вночі в лісі. Вони самі, і ніхто до них словом не обізветься. Мерзнуть голі дерева на холоднечі, нікуди їм приткнутися. А я б ходив по лісу і кожне дерево поплескав би по стовбурі, щоб йому не так страшно було. Напевне, ті дерева, що весною не зеленіють,— то ті, що задубіли від страху. Ми потім рубаємо той сушняк на дрова.

Про все це я думаю, коли дід розповідає мені казки. Він довго розповідає. Всякі є — смішні є, особливо про хлоп-чика-мізинчика на ймення Чипалак, якого проковтнув вовк-ненажера на'свою біду. Ні, спершу його з'їв верблюд. Заснув Чипалак під листком, а верблюд ходив кругом,— хап — і з'їв його разом з листком! Тому й кажуть: верблюд не знає, що він ковтає. Став Чипалак кричати, ка допомогу кликати. Довелося старим зарізати верблюда, щоб визволити свого Чипалака. А з вовком була пригода ще гірша. Теж проковтнув він Чипалака через дурість свою. А потім плакав гіркими слізьми. Наткнувся вовк на Чипалака. "Що за кузька під ногами плутається? Злизну я тебе в одну мить". А Чипалак каже: "Не чіпай мене, вовче, а то зроблю тебе собакою".— "Ха-ха,— регоче вовк,— хто це бачив коли, щоб вовк став собакою! За твоє зухвальство я тебе з'їм". І проковтнув його. Проковтнув і забув про це. Але від цього дня не стало йому життя вовчого. Тільки вовк починає підкрадатися до овець, а Чипалак кричить у нього в череві: "Агей, пастухи-и, не спіть! Це я, сірий вовк, підкрадаюся, Щоб вівцю потягти!" Вовк не знає, що й робити. Кусає себе за боки, качається по землі. А Чипалак не вгамовується: "Агей, пастухи, біжіть сюди, бийте мене, лупцюйте!" Пастухи з ґирлиґами на вовка, вовк — од них. Біжать пастухи, дивуються. Здурів вовчисько, сам біжить і сам кричить: "Доганяйте!" А вовк-вовчисько тим часом дає драла. Та від цього йому не легше. Куди не поткнеться, скрізь його підводить Чипалак. Скрізь його женуть, скрізь з нього сміються. Охляв вовк од голоду, шкура та кістки зосталися. Зубами клацає, скавулить: "Що ж це за кара така на мене? Чого це я сам на себе кличу біду? Очманів на старість, розуму одбіг". А Чипалак шепоче йому на вухо: "Біжи до Ташмата, у нього вівці жирні! Біжи до Бай-мата, в нього собаки глухі. Біжи до Ермата, в нього пастухи сплять". А вовк сидить і скиглить: "Нікуди я не піду, краще піду до когось за собаку наймусь..."

Правда ж, татку, смішна казка? Є в діда й інші казки, сумні, страшні, журливі. Але найулюбленіша моя казка про Рогату матір-оленицю. Дід каже, що кожен, хто живе на Іссик-Кулі, повинен знати цю казку. А не знати — гріх. Може, ти її знаєш, татку? Дід каже, що все це правда. Що так було колись. Що всі ми — діти Рогатої матері-олениці. І я, і ти, і всі інші...

Отак ми живемо взимку. Довго тягнеться зима. Якби не дідові казки, дуже б мені скучно було зимою.

А весною в нас добре.