Білий пароплав - Сторінка 3

Як же, сім, восьмий уже. Іди лишень сюди,— покликав він онука.

Дід понишпорив у кишенях, знайшов сховану п'ятірку. Давно вона, мабуть, була в нього, злежалась уже.

— Держи, вухатий.— Продавець лукаво підморгнув хлопчикові і дав йому портфель.— Тепер учись. А не здолаєш грамоти, зостанешся з дідом навіки в горах.

— Здолає! Він у мене тямущий,— обізвався Момун,-перелічуючи здачу.

Потім глянув на онука, що незручно тримав новенького портфеля, притиснув його до себе.

— От і гаразд. Підеш восени до школи,— неголосно сказав він. Тверда, важка долоня дідова м'яко лягла хлопчикові на голову.

І той відчув, як раптом дуже здавило горло, і гостро відчув худе тіло дідове, звичний запах його одягу. Сухнм сіном і потом роботящої людини пахло од нього. Вірний, надійний, рідний, може, єдиний на цілому світі чоловік, який усією душею любив хлопчика, був такий-от простий, дивакуватий старий, якого розумовичі прозвали Проворним Мо-муном... Ну й що ж? Який не є, а добре, що все-таки є свій дід.

Хлопчик і сам не сподівався, що радість його буде така велика. Досі він не думав про школу. Досі він тільки бачив дітей, що йшли до школи,— там, по той бік гір в іссик-куль-ських селах, куди вони з дідом їздили на поминки знатних бугинських стариків. А з цієї хвилини хлопчик не розлучався з портфелем. Радіючи й хвалячись, він зразу ж оббіг усіх мешканців кордону. Спершу показав бабі,— ось, мовляв, дід купив! —потім тітці Бекей — вона теж зраділа, побачивши портфель, і похвалила самого хлопчика.

Рідко коли тітка Бекей буває в доброму настрої. Частіше, хмура й роздратована, вона не помічає свого небожа, їй не до нього. В неї своє лихо. Баба каже: якби в неї були діти, вона зовсім іншою жінкою була б. І Орозкул, чоловік її, був би теж іншою людиною. Тоді й дід Момун був би іншою людиною, а не такий, який він є. Хоч у нього було дві дочки — тітка Бекей та ще мати хлопчикова, молодша донька,— а все одно погано, погано, коли немає своїх дітей; ще гірше, коли в дітей немає дітей. Так каже баба. Зрозумій її...

Після тітки Бекей хлопчик забіг показати портфель молодій Гульджамал та її доньці. А звідти подався на сінокіс до Сейдахмата. Знову біг мимо рудого каменя "Верблюда", й знову не було часу поплескати його по горбу, мимо "Сідла", мимо "Вовка" й "Танка", а далі все берегом, стежкою, поміж кущами обліпихи, потім довгим прокосом на луці він добіг до Сейдахмата.

Сейдахмат сьогодні був тут сам. Дід давно вже викосив свою ділянку, а разом і ділянку Орозкулову. І сіно вже вивезли вони — баба з тіткою Бекей згрібали, Момун накладав, а він допомагав дідові, підносив сіно до воза. Наклали біля корівника два стоги. Дід їх-так добре вивершив, що ніякі дощі не промочать. Гладенькі, мов гребенем обчесані стоги. Щороку так. Орозкул сіна не косить, усе на тестя звалює,— начальник, як не є. "Захочу,— каже,— миттю повиганяю вас з роботи". То він на діда й Сейдахмата. І то під п'яну руку. Діда він не прожене. Хто тоді працюватиме? Спробуй без діда! В лісі роботи багато, особливо восени. Дід каже: "Ліс не отара овець, не розбредеться. Але догляду за ним не менше. Бо коли пожежа трапиться або з гір повінь хлине —дерево не одскочить, не зійде з місця, загине, де стоїть. Та на те лісник, щоб дерево не гинуло". А Сейдахмата Орозкул не прожене, бо Сейдахмат сумирний. Ні в що не втручається, не суперечить. Та хоч він хлопець покірний і здоровий, але ж лінивий, поспати любить. Тому й прибився в лісництво. Дід каже: "Такі хлопці в радгоспі машини ганяють, тракторами орють". А в Сейдахмата на вгороді картопля лободою позаростала. Довелося Гульджамал з дитинкою на руках город полоти.

І з початком сінокосу Сейдахмат забарився. Позавчора дід вилаяв його. "Минулої зимн,— каже,— не тебе мені шкода стало, а худобу. Тому й поділився сіном. Якщо знову важиш на моє дідівське сіно, то зразу скажи, я за тебе викошу". Пройняло, зранку сьогодні махав Сейдахмат косою.

Почувши за спиною швидку ходу, Сейдахмат обернувся, втерся рукавом сорочки.

— Ти чого? Кличуть мене, чи що?

— Ні. В мене портфель. Ось. Дід купив. Я до школи піду.

— Заради цього й прибіг? — Сейдахмат реготнув.— Дід Момун такий,— покрутив він пальцем біля скроні,— і ти туди ж! Ану, який портфель? — Він поклацав замочком, покрутив портфель у руках і вернув, насмішкувато похитуючи головою.— Чекай,— похопився він,— а до якої ж ти школи підеш? Де вона, твоя школа?

— Як до якої? До фермівської.

— Це в Джелесай ходити? — здивувався Сейдахмат.—г Та туди ж через гору кілометрів п'ять, не менше.

— Дід сказав, на коні мене возитиме.

— Щодня туди-сюди? Таке придумає дід... Якраз йому самому до школи ходити. Посидить з тобою на парті, закінчаться уроки — і додому! — Сейдахмат аж падав зо сміху. Дуже йому смішно стало, коли уявив собі, як дід Момун сидить з онуком за шкільною партою.

Хлопчик спантеличено мовчав.

'— Та це я так, для сміху! — пояснив Сейдахмат.

Він неболяче дав хлопчикові щиглика по носі, насунув йому на очі козирок дідового кашкета. Момун не носив форменого кашкета лісного відомства, соромився. ("Що я, начальник якийсь? Я свою киргизьку шапку ні на яку іншу не поміняю"). І влітку на Момуні був допотопний повстяний капелюх, давно зношений ак-ковпак — білий ковпак, облямований чорним облізлим по краях сатином, а взимку — теж допотопний — овечий тебетей. Зелений формений кашкет лісного робітника він давав носити онукові.

Хлопчикові не сподобалося, що Сейдахмат так глузливо сприйняв новину. Він хмуро підсунув козирок на лоб і, коли Сейдахмат ще раз хотів дати йому щигля по носі, одхитнув голову й огризнувся:

— Не приставай!

— Ох ти, сердитий який! — усміхнувся Сейдахмат.— Та ти не ображайся. Портфель у тебе чудовий! — І поплескав його по плечу.— А тепер котись. Мені ще косити й косити...

Поплювавши в долоні, Сейдахмат знову взявся за косу.

А хлопчик біг додому знову тією ж стежкою і знову біг повз ті ж самі камені. Не було коли поки що бавитися з каменями. Портфель річ серйозна.

Хлопчик любив розмовляти сам із собою. Але цього разу він сказав не собі — портфелеві: "Ти не вір йому, дід у мене зовсім не такий. Він зовсім не хитрий, і тому з нього сміються. Тому що він зовсім не хитрий. Він нас з тобою возитиме до школи.Ти ще не знаєш, де школа? Не так-то й далеко. Я тобі покажу. Ми подивимося на неї в бінокль з Караульної гори. І ще я тобі покажу мій білий пароплав. Тільки спершу ми забіжимо в повітку. Там у мене сховано бінокль. Мені б треба пасти теля, а я щоразу бігаю дивитися на білий пароплав. Теля в нас уже велике — як потягне, не вдержиш його,— а от узяло собі в звичку висмоктувати молоко в корови. А корова — його мати, і їй не шкода молока. Розумієш? Матері ніколи нічого не шкодують. Це Гульджамал так говорить, у неї своя дівчинка... Незабаром корову доїтимуть, а тоді ми поженемо теля пастись. І тоді ми поліземо на Караульну гору й побачимо з гори білий пароплав. Я з біноклем теж так розмовляю. Тепер нас буде троє — я, ти і бінокль..."

Так він повертався додому. Йому дуже сподобалося розмовляти з портфелем. Він мав намір і далі провадити цю розмову, хотів розповісти про себе, чого ще не знав портфель. Але йому перешкодили. Збоку почувся кінський тупіт. Із-за дерев виїхав вершник на сірому коні. То був Орозкул. Він теж повертався додому. Сірий кінь Алабаш, на якому він нікому, крім себе, не дозволяв їздити, був під виїзним сідлом з мідними острогами, з нагрудним ременем, з брязкотливими срібними підвісками.

Капелюх Орозкула збився на потилицю, відкривши червоний, низько зарослий лоб. На спеці його розбирала дрімота. Він спав на ходу. Вельветовий кітель, не дуже вміло, пошитий на зразок тих, що носило районне начальство, був розстебнутий зверху донизу. Біла сорочка на животі вибилася з-під пояса. Він був ситий і п'яний. Зовсім ще недавно сидів у гостях, пив кумис, їв м'ясо донесхочу.

Прийшовши у гори на літні випаси, околишні чабани й табунники частенько запрошували Орозкула до себе. Були в нього давні друзі-приятелі. Але запрошували і з вигодою. Орозкул — потрібна людина. Особливо для тих, хто будує будинок, а сам сидить у горах: отару не покинеш, ие підеш кудись, а будівельні матеріали де знайдеш? І насамперед ліс? А догодиш Орозкулові — дивись, із заповідного лісу дві-три деревини на вибір і вивезеш. А ні, поневірятимешся з отарою по горах, і будинок твій цілий вік будуватиметься...

Дрімаючи в сідлі, обважнілий і поважний Орозкул їхав, недбало спираючись носками хромових чобіт на стремена.

Він мало не впав з коня від несподіванки, коли хлопчик побіг йому назустріч, розмахуючи портфелем:

— Дядю Орозкуле, в мене портфель! Я піду в школу. Ось у мене портфель!

— А бодай тебе! — злякано натягаючи повіддя, вилаявся Орозкул.

Він глянув на хлопчика червоними спросоння, набряклими п'яними очима:

— Ти чого, звідки?

— Я додому. В мене портфель, я показував його Сей-дахматові,— занепалим голосом сказав хлопчик.

— Гаразд, бався,— буркнув Орозкул і, непевно похитуючись у сідлі, поїхав далі.

Яке йому було діло до того дурного портфеля, до того покинутого батьком і матір'ю хлопчиська, небожа дружини, коли його самого так скривдила доля, коли бог не дав йому сина власного, своєї крові, в той час як іншим дарує дітей щедро, без ліку?..

Орозкул засопів і схлипнув. Жаль і злість душили його. Жаль було йому, що життя мине без сліду, і розпалювалась у ньому злість до безплідної дружини. Це вона, проклята, ось уже скільки років ходить порожня...

"Ну, я ж тобі..." — в думці пригрозив Орозкул, стискуючи м'ясисті кулаки, і здавлено застогнав, щоб не заплакати вголос. Він знав уже, що приїде і битиме її. Так траплялося щоразу, коли Орозкул напивався; цей здоровий, як бугай, чоловік чмеленів од горя й злості.

Хлопчик ішов стежкою слідом за ним. Він здивувався, коли раптом попереду Орозкул зник. А той, звернувши до річки, зліз з коня, кинув повіддя й пішов через високу траву навпростець. Він ішов, хитаючись і згинаючись. Він ішов, стискаючи руками обличчя, втягши голову в плечі. На березі Орозкул присів навпочіпки. Пригорщами хапав воду з річки й хлюпав собі в обличчя.

"Мабуть, у нього голова розболілася од спеки",— подумав хлопчик, коли побачив, що робить Орозкул.