Білл — герой галактики - Сторінка 11

І він пригадав.

— Брудота Браун спікся! — закричав Білл. — Тембо згорів! Першого класу Спліна випатраної Вони всі мертві!

Він сховався під ковдру і моторошно застогнав.

— Так героєві не годиться,— мовив лікар, витягуючи його знову і підтикаючи ковдру йому під пахвами. — Ти — герой, солдат, людина, чиї мужність, винахідливість, чесність, відданість, бойовий дух і зірке око врятували корабель. Усі екрани прорвано, силовий відсік розбито, гармаші мертві, управління втрачено і ворожий дредноут наводить свої гармати, щоб добити нас, коли це з'являєшся ти, немов ангел помсти, поранений, напівмертвий, і останнім зусиллям волі робиш постріл, який лунає на весь флот, завдаєш удару, який розтрощив ворога і врятував наш корабель, велику стару леді нашого флоту "Фанні Хілл",— він подав Біллеві аркуш паперу. — Звісно, я цитую офіційне повідомлення, особисто ж гадаю, що то був просто щасливий випадок.

— Ви заздрите,— чмихнув Білл, уже закоханий у свій новий образ.

— Не роби з мене фрейдистаї — вигукнув лікар, але потім — схлипнув: — Я завжди хотів бути героєм, але тільки лікую руки й ноги героїв. Зараз я зніму цю пов'язку.

Він відстебнув дроти, що підтримували Біллову руку, і став розмотувати бинт. Піхотинці обступили їх, спостерігаючи.

— Як моя рука, лікарю? — раптом стурбовано спитав Білл.

— Засмажилася, немов відбивна. Я мусив відтяти її.

— А що ж тоді це? — зойкнув нажаханий Білл.

— Інша рука, яку я пришив. Їх багато залишилося після битви. Корабель втратив 42 відсотки екіпажу, і я вже нарізався, напилявся і напришивався, мушу тобі зізнатися.

Упав останній виток бинта, і і піхотинці ахнули від захвату.

— Слухай, яка чудова могутня рука!

— Зроби нею що-небудь.

— А який гарний шов на плечі — на диво акуратні стібкиї

— Скільки м'язів: розвинені й довгі, не те що на іншій — маленькі й короткі.

— Довша й темніша — який чудовий колір шкіри!

— Це рука Тембо! — завив Білл. — Заберіть її! Він сахнувся від неї, але рука рушила за ним. Його знову посадили на подушках.

— Ти щасливчик, Білле. Отримав таку гарну руку. До того ж, руку твого товариша.

— Ми знаємо — він хотів, щоб вона належала тобі.

— У тебе тепер є те, що завжди нагадуватиме тобі про нього. Це й справді була непогана рука. Білл зігнув її і поворушив пальцями, усе ще підозріливе давлячись на неї. Здавалося, все було гаразд. Він випростав її, схопив одного солдата за лікоть і стис. Білл відчув, як затріщали його кістки — бідолаха зойкнув і засіпався. Білл пильніше глянув на руку і раптом вигукнув:

— Ти, дурний костоправе! Гозячий лікарю! Це ж права рука!

— Ну, права — то й що?

— Але ж ти відрізав мені ліву руку! Тепер у мене дві праві руки...

— Послухай, лівих рук не вистачало. Я не чудотворець. Я зробив усе що міг, а ти ще скаржишся. Радій, що не пришив тобі ногу. А може, краще було пришити тобі...

— Це гарна рука, Білле,— мовив солдат, який потирав свій щойно потиснений лікоть. — Ти щасливчик. Тепер ти можеш віддавати честь будь-якої рукою, ніхто, окрім тебе, не здатен на таке.

— Твоя правда,— покірно сказав Білл. — Я й не подумав про це. Дійсно, я дуже щасливий.

Він спробував віддати честь своєю ліво-правою рукою — лікоть черконув йому по грудях, а кінчики пальців торкнулися брови. Усі піхотинці виструнчилися і теж віддали честь. Прочинилися двері, і з'явилася голова офіцера.

— Вільно, хлопці. Візит старого неофіційний.

— Сюди йде капітан Зекіяльї

— Я ніколи не бачив старого... — піхотинці загомоніли, немов птахи, були знервовані, як дівчата перед дефлорацією. Увійшло ще трійко офіцерів, врешті гувернер завів десятирічного недоумка у капітанському мундирі слюнявчику.

— Дластуйте, хлопці.. — мовив капітан.

— Капітан хоче висловити вам свою повагу,— чітко переклав лейтенант.

— То це той дядько у лізку? — А особливо висловлює свою особисту повагу героєві дня.

— Хотів сказати сце сцось, та забув...

— Далі він хоче повідомити відважного бійця, який врятував наш корабель, що його підвищено в званні до запобіжникового першого класу — це автоматично продовжує його контракт на сім років. Далі, одразу після виходу з госпіталю, його буде переправлено на імператорську планету Геліор для вручення геройської нагороди Пурпурового Дротика і Зірки Вугільного Мішка з власних рук імператора.

— ...хоцю пісі...

— А тепер командні обов'язки потребують його присутності на капітанському містку, і він якнайтепліше прощається з вами.

— Здається, старий трохи замолодий для своєї посади, правда? — спитав Білл.

— Та ні, є ще молодші,— лікар перебирав голки, шукаючи найтупішу. — Слід пам'ятати, що всі капітани мають походити із шляхетних родин, а навіть численного шляхетства занадто мало для галактичної імперії. Ми беремо те, що можемо.

Він знайшов криву голку і вставив її в шприц.

— Бог з ним, що він юний. Але погодьтесь, що він трохи тупуватий для такої посади?

— Притримай язика, йолопе! Нашій імперії кілька тисяч років, а діти шляхетних родів спаровуються тільки між собою. Гени стикаються, у нащадків акумулюються рецесивні дефекти, і як наслідок, наше керівне шляхетство — це придурки, яким місце в божевільні. Наш старий цілком міг би витримати випробування на розумові здібності за нашими новими нормами! Бачив би ти капітана останнього корабля, на якому я служив...

Він злостиво встромив голку в Біллову руку. Білл скрикнув, а потім, коли голку висмикнули, похмуро стежив, як по руці тече кров.

Двері зачинилися, і Білл залишився сам, вдивляючись у білу стіну і міркуючи про своє майбутнє. Він став запобіжниковим першого класу, і це було приємно. Але обов'язкове продовження контракту на сім років було вже не таке приємне. Він зажурився. Йому хотілося поговорити з кимось із старих друзів, але він згадав, що всі вони загинули, і зажурився ще дужче. Хотілося втішити себе, але як? Зрештою додумався, що може сам собі потиснути руки. Від цього йому стало трохи легше.

Він ліг на спину і потискав собі руки, аж поки заснув.

КНИГА ДРУГА

КУПАННЯ В БАСЕЙНІ АТОМНОГО РЕАКТОРА

Розділ І

Вони сиділи перед величезним ілюмінатором — товстим шаром броньованого скла в носі космічного катера, що, знижуючись, пронизував спіралі хмар. Білл зручно відкинувся у протиперевантажному кріслі, з хвилюванням роздивляючись краєвид. У тісному салоні катера було двадцять три місця, але лише на трьох із них, включаючи Біллове, зараз сиділи. Поруч із ним (він намагався не дивитись в той бік занадто часто) сидів канонір першого класу, у якого був такий вигляд, наче ним вистрілили з однієї з його гармат. Замість обличчя в нього була пластикова маска з єдиним налитим кров'ю оком. Він нагадував пересувний контейнер, оскільки чотири відірвані кінцівки йому було замінено на блискучі важелі, сяючі поршні, електронні перемикачі й кільця дроту. Розрізнювальні знаки йому приварили до сталевої конструкції на місці плеча. Третій пасажир — кремезний сержант-піхотинець — заснув одразу після пересадки з міжзоряного транспорта.

— Чортівня якась! Погляньте-но! — вихопилося в Білла після того, як їхній корабель вихопився з хмар і внизу під ними засяяла золота сфера Геліора, імператорської планети, столиці того, хто правив десятьма тисячами сонець.

— Яке альбедо,— буркнув канонір звідкись ізсередини свого пластикового обличчя. — Очам боляче.

— А чого ж ти ще хотів? Чисте золото — можеш уявити — планета вкрита золотими плитами?

— Ні, цього я не можу уявити. І я не вірю в це. Де настачити стільки грошей? Але я уявляю собі покриття з анодованого алюмінію. Таке, як оце.

Тепер, придивившись пильніше, Білл побачив, що поверхня дійсно не сяяла, як золото, і на нього знову навалилася гнітючість. Ні! Він змусив себе піднестися духом. Можна забрати золото, але славу не забереш! Геліор усе ще залишався імперським центром, невсипущим, усевидящим оком у самому серці галактики. Про все, що траплялося на будь-якій планеті чи на будь-якому космічному кораблі, сповіщалося сюди, тут усе сортувалося, кодувалося, підшивалося, анотувалося, губилося, знаходилося, вирішувалося. З Геліора надходили накази, що правили людьми, які стримували натиск чужинців. Геліор — планета, змінена людиною,— моря, гори, континенти на ній було вкрито шаром металу кілька миль завтовшки, поверхи й поверхи, з населенням, цілком відданим ІДЕЇ. Правлінню. Сяючий верхній рівень було всіяно цятками космічних апаратів різних розмірів, а в темному небі жевріли інші — ті, що прибували й відлітали. Ближче й ближче напливала поверхня, потім — раптовий вибух світла, й ілюмінатор потемнів.

— Ми розбилися! — заволав Білл. — Оце вляпалися...

— Заткни свою пельку. Просто порвалася плівка. Оскільки на кораблі немає нікого з начальства, вони не завдали собі клопоту склеїти її.

— Плівка..?

— А що ж іще? Невже у тебе в голові такий вітер, що ти гадаєш, ніби вони будуватимуть катери з великими вікнами в носовій частині, саме там, де тертя найбільше і пропалює дірки в ньому? Фільм. Програвання. Окрім того, ми знаємо, що зараз тут ніч.

Під час посадки пілот ледве не розчавив їх перевантаженням (він також знав, що в цьому рейсі на борту немає начальства), і, поки вони вправляли собі хребці й терли очі, щоб повернувся зір, люк розчахнувся.

Було не лише темно, але й дощило. Помічник начальника пасажирської служби другого класу зазирнув у каюту і обдарував їх професійно приязною посмішкою.

— Вітаю вас на Геліорі — імператорській планеті тисячі втіх... — його обличчя враз звично скривилося.— Гей, нечупари, тут що, немає офіцерів?

Давайте, вимітайтеся звідси. Геть, ми повинні дотримуватися, графіка.

Вони не звертали на нього увагу, поки він підмітав салон, а заходилися розбуркувати сержанта, який усе ще хропів, немов зламаний вентилятор — його сон не могла потурбувати отака дрібниця, як п'ятнадцятикратне перевантаження. Хропіння перетворилося на горлове клекотання, яке урвав зойк пасажирського помічника,— його вдарили ногою в пах. Усе ще бурмочучи, сержант приєднався до них і допоміг поставити брязкітливі металеві ноги каноніра на мокру поверхню трапа. Вони стримали обурення, бачачи, як їхні полотняні сумки викинули з багажного відсіку у глибоку калюжу. Під кінець, пасажирський помічник підло помстився, вимкнувши силове поле, що стримувало дощ, і вони миттю змокли і змерзли на крижаному вітрі.