Білл — герой галактики - Сторінка 10

— Негайно вимкни! Я хочу почути про битву...

— Це старий запис,— чмихнув Тембо. — Краще використати кілька миттєвостей, які залишилися тобі в цьому житті, для пошуку спасіння. Це не адмірал, це — плівка. Я чув її вже п'ять разів: її програють, щоб підняти бойовий дух, коли певні, що буде битва з важкими втратами. І взагалі, він ніколи не був адміралом, це — уривок із давньої телевізійної передачі.

— Ой, ой! — закричав Білл і стрибнув уперед. Запобіжник, на який він дивився, затріщав яскравими розрядами, і тої ж миті поясок на ньому обвуглився, ставши із червоного чорним. — Ох! — простогнав він, а потім: — Ох! Ох! 0х1 — обпікши долоні об іще гарячий запобіжник, упустивши його собі на ногу і, врешті, скинувши у запобіжниковий люк.

Коли він повернувся, Тембо вже вставив новий запобіжник у порожній затискувач.

— То був мій запобіжник — ти не повинен... — в очах у Білла бриніли сльози.

— Вибач. Але згідно статуту, я маю допомагати, якщо вільний.

— Що ж, принаймні ми вступили в бій,— мовив Білл, знову ставши на пост і погладжуючи забиту ногу.

— Ще не вступили: занадто прохолодно. Просто перегорів запобіжник, таке іноді трапляється, коли вони зношуються.

— ...зіуртовані армади з героїчними екіпажами...

— А може, ми вже в бою,— не здавався Білл.

— ...грім атомних гармат і яскраве полум'я стрімких торпед...

— Так, мабуть, уже вступили. Здається, тепліше, відчуваєш, Білле? Давай роздягнемося — якщо почнеться справжня битва, у нас не буде часу.

— Ану, по місцях,— ревнув першого класу Сплін, підскочивши, немов газель, до ряду запобіжників: на ньому були лише брудні шкарпетки і татуїровані відзнаки, його звання.

Раптом щось десь затріщало і Білл відчув, як заворушилося коріння його коротко обстриженого волосся.

— Що це? — зойкнув він.

— Вторинний розряд з цього пакета запобіжників,— показав Тембо. — Усе,пов'язане з цим розрядом, засекречено, але я чув, що так буває, коли один з екранів піддається радіаційній атаці: мірою перевантаження він змінює кольори спектра від зеленого до синього, потім до ультрафіолетового, поки врешті стає чорним — і екран проривається.

— Звучить не дуже приємно.

— Я ж казав тобі, що то тільки чутки. Матеріали засекречено...

— ОСЬ ВОНО!!!

Тріскучий удар розколов вологе повітря запобіжникового відсіку, і пакет запобіжників запалав, задимів, обвуглився. Один з них тріснув навпіл, сипонувши в різні боки скалками, немов шрапнеллю. Запобіжникові стрибали, хапали запобіжники, міняли їх спітнілими руками, ледве видимі один одному в пасмах диму. Запобіжники було поставлено на місця, й на мить запала тиша, яку порушували тільки пискливі сигнали з екрана зв'язку.

— Сучий сині — пробурмотів першого класу Сплін, відпихнувши з дороги запобіжник, і рвонувся до екрана. Його мундир висів на гачку поруч, і він вліз в нього, перш ніж ударити по перемикачу. Сплін саме застібав останній ґудзик, коли екран просвітлів. Він віддав честь — отже на зв'язку, певно, офіцер. Білл не бачив екрана, тож не міг твердити напевне, але голос мав той безпідборідно-зубатий тон, який у нього став асоціюватися з офіцерами.

— Ви забарилися з відповіддю, першого класу Сплін... Можливо, другого класу Сплін буде меткішим?

— Зжальтеся, сер... Я літня людина,— він упав навколішки, благаючи, але завдяки цьому зник з поля зору екрана.

— Встань, ідіоте! Ви відремонтували запобіжники після останнього перевантаження?

— Ми замінюємо, сер, не ремонтуємо...

— Мене не цікавить твоя технічна абракадабра, свинюко! Відповідай прямо!

— Усе в порядку, сер. Діємо без затримок. Жодних скарг, ваша милість.

— Чому ви не в формі?

— Я у формі, сер,— проскиглив Сплін, наближаючись до екрана, так щоб не було видно його голий зад і тремтячі нижні кінцівки.

— Не сміти брехати мені! У вас на чолі піт. Вам не дозволяється пітніти у формі. Хіба ви бачите на мені піт? До того ж на мені кашкет — і під правильним кутом. На цей раз вибачаю тебе, бо маю золоте серце. Вільно.

— Брудний мотлох! — вилаявся Сплін, зриваючи мундир зі свого тіла, що задихалося. Температура перевищила 120* і зростала далі.—Піт! У них на містку кондиціоноване повітря, а куди ж вони,по-вашому,дівають тепло? Сюди! У-у-уі!

Два пакети перегоріли водночас, три запобіжники вибухнули, мов бомби. У ту саму мить підлога відчутно здригнулася в них під ногами.

— Оце-то вибух! — вигукнув Тембо. — Якщо він такий сильний, що відчувається крізь силове поле, то може розплескати цей корабель, мов корж. Ось іще! — він кинувся до пакета, вибив запобіжник і вставив новий.

Почалося справжнісіньке пекло. Запобіжники вибухали, як авіабомби, стріляючи уламками керамічної смерті, що із свистом проносилася в повітрі. Сяйнула блискавка — закоротило контакти на металеву підлогу; пролунав жахливий зойк, на щастя короткий: стріла блискавки простромила тіло запобіжникового. Масний дим клубочився і стелився шарами, заважаючи бачити. Вілл звільнив уламки перегорілого запобіжника із потемнілого затискувача і стрибнув до стелажа. Він ухопив сорокакілограмовий запобіжник зболеними руками і тільки обернувся до контактів, як всесвіт вибухнув-Здавалось, ураз закоротило усі запобіжники, і удар блискавки електричного розряду пронизав відсік з кінця в кінець. В її сліпучому світлі, протягом одної нескінченної миті Білл побачив, як полум'я лизнуло ряди запобіжникових, розкидавши їх і спалюючи, немов порошинки на вогнищі. Тембо зсудомився і упав: шмат обпаленої плоті; пролітаючин уламок заліза розпанахав першого класу Спліна від шиї до паху в єдину огидну рану.

— Гляньте на цю діру в Сплінові,— вигукнув Брудота й зойкнув — куля вогню прокотилася по ньому і за долю секунди обернула на почорніле шмаття.

Волею долі, чисто випадково, коли шугонуло полум'я, Білл тримав перед собою масивний запобіжник. Полум'я обпалило його ліву руку, яка була із зовнішнього боку запобіжника, але тіло захистив товстий циліндр. Вибухова хвиля збила його з ніг, шпурнула до стелажів із запасними запобіжниками, прокотила по підлозі, поки смертоносний язик полум'я метлявся над його головою. Полум'я згасло так само раптово, як і з'явилося, залишивши по собі лише дим, жар, сморід паленої плоті, руйнування і смерть, смерть, смерть. Білл поповз до люка: окрім нього, нічого не рухалося в почорнілому й пожолобленому запобіжниковому відсілі.

Приміщення під ним було так само розпечене, легеням тут так само бракувало живлючо^о повітря, як і там, звідки він щойно вихопився. Білл повз далі, майже не усвідомлюючи, що коліна в нього — суцільна рана, що одна рука скривавлена. Друга висіла безживно: покручена, почорніла й потрощена,— тільки благословенний глибокий шок не давав йому відчути нестерпний біль.

Він повз, через поріг, по коридору. Повітря тут було чистіше і набагато прохолодніше, він сів і вдихнув його блаженну свіжість. Цей відсік був йому знайомий і водночас незнайомий. Він обвів його очима, намагаючись збагнути чому. Довгий і вузький, з опуклою стіною, з якої виступали казенні частини велетенських гармат. Звичайно ж, це головна батарея, гармати, які фотографував чінгсрівський шпигун Трудяга Бігер. Зараз вона змінилася, стеля провисла й пом'ялася, немов іззовні по ній молотили величезною довбешкою. Перед найближчою гарматою у кріслі наводчика скоцюрбився чоловік.

— Що сталося? — спитав Білл, підповзаючи до чоловіка і беручи його за плече. На превеликий подив, канонір важив усього кілька кілограмів і звалився з крісла: легкий, немов лушпиння, із зморщеним пергаментним обличчям; здавалося, жодної краплі вологи не залишилося в його тілі.

— Дегідраторів промені,— промимрив Білл. — Я гадав, що вони існують тільки в кіно.

Крісло каноніра було м'яке і виглядало набагато зручнішим від пожолобленої металевої палуби. Білл сів на щойно звільнене місце й уп'явся незрячими очима в екран перед собою. Там рухалися маленькі цятки світла.

Просто над екраном великими літерами було написано: "Зелені вогні — наші кораблі, червоні — ворог. Забути це — злочинне порушення військового статуту".

— Я не забуду,— пробурмотів Білл і став сповзати з крісла. Щоб утриматись, він ухопився за велику рукоять, що стирчала перед ним, і одразу на екрані зарухалося світне коло з перехрестям всередині. Це його зацікавило. Він навів його на один із зелених вогників, але пригадав про порушення статуту;

трохи зсунув рукоять, і коло перемістилося до червоної цятки, яка опинилася якраз у перехресті. На рукояті була червона кнопка, і він натис її, бо вона виглядала так, що не натиснути було неможливо. Гармата перед ним бухнула... дуже тихо, і червоний вогник згас. Не дуже цікаво; він випустив рукоять.

— Та ти справжній боєць! — пролунав голос, і Білл із зусиллям обернувся. Позаду стояв чоловік у золотих позументах.

— Я бачив! — вигукнув він. — До свого смертного дня не забуду про це. Боєць! Яка мужність! Безстрашність! Вперед на ворога, ніщо нас не втримає, не здавати корабель...

— Що ти верзеш? — втомлено спитав Білл.

— Герой! — мовив офіцер, плескаючи Білла по спині, від чого його пройняв гострий біль. Це стало останньою краплею. Білл знепритомнів.

Розділ VIII

— Будь солдатом-молодцем і випий свій обід-Лагідний голос пробився до свідомості Білла, урвавши бридкий сон. Білл радий був, прокинутися. Зробивши зусилля, він спромігся розплющити очі. Покліпавши, він навів різкість і побачив перед собою чашку на таці, яку тримала біла рука, з'єднана з білою уніформою і великим жіночим бюстом. З глибоким звіриним гарчанням Білл відкинув тацю і рвонувся до одягу. Йому це не вдалося, бо його ліва рука була сповита і звисала на дротах, тож він тільки крутився в ліжку, немов пришпилений жук, і кричав хрипким голосом. Нянечка зойкнула й утекла.

— Радий бачити, що вам уже краще,— мовив лікар, натренованим рухом б'ючи Білла і паралізуючи його вільну руку вправним прийомом дзюдо. — Я наллю вам ще обіду, і ви негайно вип'єте його, а потім я впущу ваших товаришів, які чекають за дверима — хочуть побачитися з вами.

Рука потроху віджила, і обхопивши чашку пальцями, Білл відсьорбнув.

— Які товариші? Яке побачення? Що тут коїться? — підозріливе спитав він.

Двері розчинилися й увійшли солдати. Білл удивлявся в їхні обличчя, шукаючи друзів, але це були колишні зварювальники або зовсім незнайомі хлопці.