Біллі Бад, формарсовий матрос - Сторінка 11

Нараз він здригнувся, пробуджуючись із заціпеніння, й знову вибухнув несамовитим криком:

— І вбив його ангел небесний! Але й самому йому не уникнути шибениці!

Почувши ці вигуки, безглузді для людини, необізнаної з попередніми подіями, лікар похолов. Тим часом капітан начебто опам'ятався і спокійнішим голосом коротко розповів, як сталося нещастя.

— Треба, однак, поспішати,— закінчив він.— Поможіть мені його перенести (він ніяк не зважувався вимовити слово "труп") он туди,— і показав на рубку якраз проти каюти, де замкнули формарсового.

Це прохання знову насторожило лікаря: капітан явно намагався уникнути розголосу — дивне, незрозуміле бажання. Та підлеглому не лишалося нічого іншого, як скоритися.

— А тепер залиште мене,— голос капітана Вера звучав уже рівно, може, лиш трохи різкіше, ніж завжди.— Ідіть. Зараз я скличу військовий трибунал. Повідомте офіцерів про те, що сталося, а також сера Мортона (тобто капітана морської піхоти), але попередьте їх, щоб тримали язик за зубами.

Лікар вийшов з каюти, охоплений тривогою й неясними підозрами. Невже капітан збожеволів? А може, то була лише перша бурхлива реакція на таку дивовижну, просто-таки виняткову подію? Вдаватися до військового трибуналу здавалось йому щонайменше нерозумним. На місці капітана він вчинив би, як велів звичай: насамперед ув'язнив би формарсового, відклавши розгляд такої незвичайної справи до того часу, поки корабель приєднається до ескадри, а потім передав би ту справу адміралові. Як не в'язалися із вдачею капітана його неймовірне збудження, нестямні вигуки! І все ж навіть коли й справді в нього потьмарився розум, довести це було б нелегко. Що ж тепер робити? Для підлеглого офіцера, певно, нема нічого гіршого, ніж підозрювати свого капітана не стільки в явному божевіллі, скільки в шаленстві. Якщо він заперечуватиме проти його наказу, це буде розцінено як зухвальство. Якщо ж відмовить йому в послуху, накличе на себе звинувачення в бунті. Отож лікар скорився капітанові Веру й незабаром повідомив офіцерів та начальника морської піхоти про вбивство, ні словом не прохопившись про капітанову поведінку. Ті вислухали його з витріщеними очима, здивовані й занепокоєні; вони, видно, теж вважали, що цю незвичайну справу треба віддати на розгляд адміралові.

Якби хто-небудь поклав собі чітко розмежувати у спектрі червоний і оранжевий кольори, його напевно спіткала б невдача. Ці два цілком відмінні кольори зовсім непомітно переходять один в один. Те саме можна сказати про здорову людську психіку й божевілля. Ми розрізняємо їх у чистому вигляді. Та чим ознаки невиразніші, тим менше знайдеться охочих провести різку межу, хоч деякі експерти завжди візьмуться зробити це за відповідну винагороду. Та й на що тільки не погодяться деякі люди, досить їм показати дуката! Інакше кажучи, іноді майже неможливо визначити, з ким ми маємо діло — людиною при здоровому розумі чи безумцем.

Згідно з припущеннями лікаря, капітан Вер міг стати жертвою шаленства, але чи так воно сталося насправді, має підказати читачеві наша подальша розповідь.

Розділ вісімнадцятий

Як на те, вищеописана трагедія сталась у дуже лиху пору, відразу після придушення бунтів, коли ще не можна було ручитися за безпеку морських офіцерів і кожен англійський капітан мусив поєднувати в собі дві майже несумісні якості: розсудливість і суворість. До того ж і сама справа була досить дражлива.

За грою обставин, що призвели до нещасливого випадку на борту "Звитяжного", жертва в особі Бада і злочинець в особі Клеггерта формально помінялися місцями, й саме з такого боку вимагав розглядати справу військовий кодекс.

З юридичного погляду жертвою був саме той, хто намагався погубити безневинну людину, а дії останньої, як факт доконаний, морський закон оголошував найгіршим з усіх військових злочинів. Проте в даному разі правосуддя оберталося своїм зворотним боком, і чим це ставало очевидніше, тим тяжча відповідальність лягала на плечі лояльного командира, змушеного розв'язувати справу на такій примітивній юридичній основі.

Тож не дивно, що капітан "Звитяжного" не хотів одразу рубати з плеча. На його думку, в такій ситуації слід було нічого не розголошувати, аж доки він сам не розбереться геть в усьому й не ухвалить якогось рішення, більше того: доки не вгілить його в життя. Мав він рацію чи ні — важко сказати. Певно лиш одне: згодом у приватних розмовах десь у кают-компанії чи в рубці декотрі офіцери засуджували його. Цей факт капітанові друзі, а серед них найзавзятіше Джек Дентон, приписували заздрості до Сяйного Вера. А втім, як то кажуть, не буває диму без вогню. Намагання приховати таку поважну справу, щоб до якогось часу чутки про неї не розходилися далі місця події, в даному разі — кормової каюти — чимось нагадували методи, до яких частенько вдавалися при палацових переворотах у столиці. Справа була такого гатунку, що капітан "Звитяжного" охоче утримався б від енергійніших дій, хіба що ув'язнив би формарсового й держав під пильним наглядом, поки корабель приєднається до ескадри й він віддасть справу на суд адміралові.

Але справжній морський офіцер де в чому подібний дф ченця. Вірність військовій присязі для нього те саме, що для останнього — обітниця монастирського послуху.

Капітан Вер відчував: якщо не вжити рішучих заходів, перш ніж чутка про вчинок формарсового розійдеться по гарматних палубах, на кораблі може знову розгорітися тліюча іскра Норського бунту, отож перед лицем цієї небезпеки всі інші міркування відступили на другий план. Однак для капітана, цього непідкупного стража військової дисципліни, влада не була якимось фетишем. Він не мав ані найменшої охоти брати гріх на свою душу, надто коли його вільно було перекласти на старшого за себе чи поділити з моряками однакового з ним рангу, навіть із підлеглими. Отож він радий був, що зможе, не порушуючи статуту, передати справу дисциплінарному судові власних офіцерів, а сам як остання інстанція залишить за собою право впливати на нього своєю владою капітана чи в якийсь інший спосіб — залежно від обставин.

Військовий трибунал було скликано в складі, що його, як уже згадувалося, визначив сам капітан: перший помічник, капітан морської піхоти й штурман.

Залучивши до суду над моряком разом з морськими офіцерами офіцера морської піхоти, капітан, можливо,-відійшов од повсюдно заведеного на флоті звичаю. Та саме на цього солдата він покладав найбільші надії, вважаючи, що в того стане розуму й кмітливості, щоб дати собі раду, вперше в житті зіткнувшись із такою складною справою. Правда, і тут в душі капітана ворушився сумнів: надто вже добродушну вдачу мав цей флегматичний гурман з уже досить помітним , черевцем. Хоч подібні індивіди бувають сміливими вояками, але не завжди вони зважаться засудити когось на страту всупереч власному,, сумлінню. Що ж до першого помічника та штурмана, то для капітана , Вера не було таємницею, шо ці чесні й звичні до ризику люди по-справжньому розумілися хіба що на мореплавстві та військовій справі.

Суд зібрався в тій самій капітанській каюті, де сталося нещастя. , Вона займала весь простір під кормовою палубою. Позад неї, обабіч, розмістилися дві інші каюти — одна правила за карцер, друга за тру-парню. Між ними — ще менше приміщення, що сягало бортів корабля. У стелі того приміщення виднівся маленький люк, а в бічних стінках — два відсувних ілюмінатори, які неважко було переобладнати на бійниці для стрільби з близької відстані.

Після закінчення всіх приготувань — вони забрали кілька хвилин, не більше — Біллі Бада покликали на суд. Капітан Бер мусив якийсь час виступати на правах свідка, а проте, що характерно, і в цій ролі він не забував підкреслити своє звання одним, здавалося б, незначним штрихом — обрав собі місце з навітряного боку каюти, заздалегідь подбавши про те, щоб суд розмістився в протилежному кінці. Він коротко розповів, як сталося лихо, не поминувши нічого істотного з Клеггерто-вого звинувачення й описавши, яке враження воно справило на того, хто сидів тепер на лаві підсудних. Вислухавши ці свідчення, троє офіцерів з неприхованим подивом глянули на Біллі Бада, з особою якого в їхній уяві рішуче не пов'язувалися ні інкриміновані Клеггертом змовницькі наміри, ні його немислимий вчинок. Нарешті перший помічник капітана запитав, обертаючись до арештанта:

— Ну, що ти на це скажеш? Підтверджуєш свідчення капітана Вера?

Цього разу Біллі не заїкався. Він заявив:

— Капітан Вер сказав правду. Він виклав усе як на духу, чого не скажеш про пана профоса. Я ніколи не зраджував короля, бо їм його хліб.

— Вірю тобі, мій хлопче! — обізєався свідок, і голос його затремтів від стримуваного досі хвилювання.

— Нехай вас бог благословить, сер! — пробелькотів Біллі. Здавалося, ще мить — і нерви його не витримають. Однак, почувши нове запитання, юнак зусиллям волі змусив себе відповісти на нього, хоч голос^ йому все ще перехоплювало від зворушення.

— Ні, між нами не було ніякої ворожнечі. Я ніколи не мав на профоса зла й шкодую, що він загинув. Я не хотів заподіяти йому смерть. Якби мені пощастило що-небудь сказати, я б його не вдарив. Але мені нараз відібрало мову, коли профос підло, в очі, оббрехав-мене перед капітаном, а я конче мав дати йому відкоша, і тоді заговорив мій кулак! Боже милосердний, змилуйся наді мною!

Коли перед хвилиною Біллі рішуче відмежувався від змови, а-сам свідок трагедії вигукнув у відповідь: "Вірю, тобі, мій хлопче!", члена трибуналу були цим неабияк здивовані, однак тепер щирий порив благородного юнака розвіяв усі їхні сумніви щодо нього.

По тому Біллі запитали, чи не має він якихось відомостей або підозри, що серед корабельної команди назріває невдоволення (йшлося, звичайно, про бунт, але цього одіозного слова воліли не вживати).

Відповіді довелося ждати довгенько. Суд, зрозуміло, приписав мовчання формарсового дефектові мови, через який він і раніше затримувався з відповіддю. Насправді ж головна причина була в іншому: запитання живо нагадало юнакові розмову на нефі з вахтовим із бізань-щогли. Слід сказати, що Біллі мав уроджену відразу до будь-якого, навіть найневиннішого ябедництва, отож, вірний своєму немудрому кодексові честі, він не доповів про згадану розмову відразу після того, як вона відбулася, знехтувавши обов'язком вірнопідданного військового моряка, а це могло не тільки зашкодити Білловій репутації, а й натягти на нього найтяжчу кару.