Борис Годунов - Сторінка 2
- Олександр Пушкін -
І нині ще — як я,
Знесилений дрімотою тяжкою,
Не сотворю молитву довгу на ніч, —
Мій сон старий не тихий, не безгрішний, —
Я бачу то бенкети гомінкі,
То ратний стан, то сутички воєнні,
Безумнії потіхи юних літ!
Григорій
Як весело у молодості жив ти!
Ти воював під вежами Казані,
Ти рать Литви при Шуйськім одбивав,
Ти бачив двір і розкіш Іоанна!
Щасливий ти! а я з дитячих літ
По келіях броджу, чернець убогий!
Чому й мені не тішитись в боях,
Чи не гулять на царському бенкеті?
Устиг би я, мов ти, на спаді літ
Від суєти, від світу схоронитись
І назавжди чернецтва дать обіт,
У затишну обитель зачинитись.
Пимен
Не нарікай, що рано грішний світ
Покинув ти, що мало ще спокуси
Послав тобі Всевишній. Вір мені:
Нас віддалік чарують слава, розкіш
І любощі оманливі жінок.
Я довго жив і мав доволі втіхи;
Та з тих часів лиш відаю блаженство,
Як в монастир господь мене привів.
Ти, сину мій, згадай царів великих.
Хто вищий їх? Єдиний бог. Хто сміє
Супроти них? Ніхто. І що ж бо? Часто
Їм золотий вінець важким робився:
Вони його міняли на клобук.
Цар Іоанн шукав собі спокою
Серед трудів, немов чернець якийсь.
Його палац, любимців гордих повний,
Монастиря нового вигляд мав:
Опричники в таф'ях і власяницях
Слухняними з'являлися ченцями,
А грізний цар ігуменом смиренним.
Я бачив тут — у келії цій самій
(В ній жив тоді Кирило многострадний,
Муж праведний. Тоді вже і мене
Сподобив бог всю зрозуміть нікчемність
Мирських суєт), тут бачив я царя,
Що натомивсь від катувань і гніву.
Сидів між нас тоді в задумі Грозний,
Ми перед ним стояли непорушні,
І тихо він розмову з нами вів.
Він говорив ігумену і братству:
"Отці мої, жаданий прийде час,
Предстану тут я, прагнучи рятунку.
Ти, Никодим, ти, Сергій, ти, Кирил,
Ви всі — обіт прийміте мій духовний:
Прийду до вас, злочинець окаянний,
І схиму тут пречисту я прийму,
До ніг твоїх, святителю, припавши".
Так говорив державний государ,
І солодко його лилася мова,
І плакав він. А ми в сльозах молились,
Щоб низпослав господь любов і мир
Його душі намученій, бентежній.
А син його Феодор? На престолі
Він все зітхав за мирним житієм
Мовчальника. Свої чертоги царські
Він обернув на келію чернечу;
Ніколи там тяжкі державні думи
Його душі святої не мутили.
Бог полюбив смиренного царя,
І Русь при нім у славі безтурботній
Утішилась — а в час його кончини
Нечуване у світі сталось чудо:
Біля одра, лише цареві зримий,
З'явився муж, лицем безмежно світлий,
І розмовлять почав із ним Феодор
І називать великим патріархом.
І враз тоді всі пройнялися страхом,
Видіння те небесне зрозумівши,
Зане тоді владики не було
Перед царем в хоромині священній.
А тільки він преставився, палати
Наповнились святим благоуханням,
І лик його як сонце просіяв —
Не бачить нам такого вже царя.
О час страшний, о невимовне горе!
Прогнівали ми бога, согрішили:
Владикою собі цареубивця
Ми нарекли.
Григорій
Давно, панотче мій,
Хотів тебе про смерть я розпитати
Димитрія царевича; в ту пору,
Говорять, був ти в Угличі.
Пимен
Ох, правда!
Привів господь побачить люте діло,
Кривавий гріх. Тоді я в дальній Углич
Був висланий якраз на послух певний.
Вночі прийшов. Уранці при обідні
Враз чую дзвін, ударили на ґвалт,
Крик, шум. Біжать у двір цариці.
Я Спішу туди ж — а там уже все місто.
Дивлюсь: лежить зарізаний царевич;
У безтямі цариця-мати з ним,
І нянька теж у розпачі ридає,
А тут народ, озвірившись, волочить
Зрадливицю — оту безбожну мамку...
Враз поміж них, блідий од злості, лютий
З'являється Іуда Битяговський.
"Ось лиходій!" — розтявсь навколо крик,
І вмить його не стало. Тут народ
Вслід кинувся трьом втікачам-убивцям;
У сховищі схопили лиходіїв
І привели їх перед труп дитячий,
І чудо — враз мертвець затрепетав.
"Покайтеся!" — їм закричав народ;
І з жаху тут під топором злочинці
Покаялись — і нарекли Бориса.
Григорій
Яких був літ царевич убієнний?
Пимен
Та літ семи; було б йому вже нині
(Тому пройшло вже десять літ... ні, більше:
Дванадцять літ) — він був би твій ровесник
І царював; та бог судив інакше...
Я повістю цією закінчу
Літопис свій; з тії пори я мало
В діла мирські вдававсь. Григорій, брате,
Ти розум свій письменством просвітив,
Тобі свій труд передаю. В той час,
Як звільнишся від подвигів духовних,
Розповідай, без мудрувань лукавих,
Все те, чому в житті ти свідком будеш:
Війну і мир, владик земних управу,
Угодників святії чудеса,
Пророцтва всі і знамення небесні —
Мені ж пора, пора вже відпочить
І погасить лампаду... Кличе дзвін
До утрені... благослови, господь,
Своїх рабів... Григорію, дай костур.
(Виходить)
Григорій
Борисе, всі тремтять перед тобою,
Ніхто тобі не сміє й нагадати
Про долю злу нещасної дитини, —
Проте в цей час у келії похмурій
Страшний донос чернець на тебе пише,
І не втечеш ти від суда людського,
Як не втечеш від божого суда.
ПАЛАТИ ПАТРІАРХА
Патріарх, ігумен Чудового монастиря.
Патріарх
І він утік, отче ігумен?
Ігумен
Утік, святий владико. От уже тому третій день.
Патріарх
Шибеник, окаянний! Та якого він роду?
Ігумен
З роду Отреп’євих, галицьких боярських дітей. Замолоду постригся невідомо де, жив у Суздалі, к Єфимівському монастирі, пішов звідти, тинявся по різних обителях, нарешті прийшов до моєї чудовської братії, а я, бачачи, що він ще молодий і нерозумний, віддав його під нагляд отця Пимена, старця тихого та смиренного; і був він вельми грамотний: читав наші літописи, складав канони святим; та, мабуть, грамота далася йому не від господа бога...
Патріарх
Оті вже мені грамотії! таке вигадав! буду царем на Москві! Ах він, сосуд диявольський! Однак нема чого цареві й доповідати про це; навіщо турбувати отця-государя? Досить буде сказати про втечу дякові Смирнову, або дякові Єфим'єву; отака єресь! буду царем на Москві!.. Піймати, піймати врагоугодника, та й заслати в Соловецький на вічне покаяння. Адже це єресь, отче ігумен.
Ігумен
Єресь, святий владико, суща єресь.
ЦАРСЬКІ ПАЛАТИ
Два стольники
Перший
Де государ?
Другий
В своїй опочивальні
Замкнувся він з якимось чаклуном
Перший
Так, от його улюблена розмова:
Чарівники, чаклунки, ворожбити.
Ворожить все, мов наречена красна.
Хотів би знать, про що ворожить він?
Другий
Ось він іде. Спитаєш, може, сам?
Перший
Похмурий він!
(Виходять)
Цар
(входить)
Здобув я вищу владу;
Вже шостий рік я царствую спокійно.
Та щастя все нема. Чи не так само
Ми змолоду, закохані, жадаєм
Любові втіх, та лиш задовольним
Сердечну хіть хвилинним обладанням,
Згасаючи, нудьгуємо, байдужі?..
Дарма мені віщують чаклуни
І довгі дні, і владу безтурботну —
Не тішать більш ні влада, ні життя;
Небесний грім і горе почуваю.
Нещасний я. Гадав я свій народ
В добробуті, у славі заспокоїть,
Щедротами любов його здобуть —
Та кинув я даремне сподівання,
Бо власть жива для черні ненависна.
Вони любить уміють тільки мертвих.
Безумні ми, як оплески людські
Чи лютий зойк тривожить серце наше!
На землю бог нам голод насилав,
Народ завив, конаючи у муках;
Я відчинив їм житниці, я злото
Розсипав їм, знайшов для них роботу —
Вони ж мене в нестямі проклинали!
Страшний пожар домівки знищив їх,
Поставив я для них нові будинки.
Вони ж мені пожаром дорікали!
От черні суд: знайди ж її любов.
В сім'ї моїй гадав я мати радість,
Дочку гадав я ущасливить шлюбом —
Як буря, смерть забрала жениха...
І тут чутки лукаво називають
Причиною вдівства дочки мене,
Лише мене, нещасного вітця!..
Хто б не помер, я всіх убивця тайний:
Прискорив я Феодора кончину,
Я отруїв свою сестру царицю,
Монахиню смиренну... все, все я!
Ох! чую я: ніщо не може нас
Серед скорбот житейських заспокоїть,
Ніщо, ніщо... хіба єдина совість.
Так, праведна, вона восторжествує
Над злобою, над темною брехнею.
Та лиш на ній хоч плямина одна,
Одна лише як-небудь завелася,
Тоді — біда! Мов з язви морової
Душа згорить, заллє отрута серце,
Як молоток у вухах б'є докір,
І тоскно так, і голова в тумані,
І хлопчики скривавлені в очах...
І втік би десь, та нікуди... жахливо!
Нещасний той, хто совість заплямив.
КОРЧМА НА ЛИТОВСЬКІМ КОРДОНІ
Мисаїл та Варлаам, бродяги-ченці; Григорій Отреп'єв, мирянином; хазяйка.
Хазяйка
Чим же мені вас пригощати, старці чесні?
Варлаам
Чим бог пошле, хазяєчко. Чи нема вина?
Хазяйка
Як не бути, панотці мої! зараз винесу.
(Виходить)
Mисаїл
Що ж ти зажурився, товаришу? От і кордон Литовський, до якого так хотілося тобі добратися.
Григорій
Поки не буду в Литві, доти не буду спокійний.
Варлаам
Що тобі Литва так полюбилася? От ми, отець Мисаїл та я, грішний, як утекли з монастиря, так ні про що вже и не думаємо. Чи Русь, чи Литва — однакові дива: нам все одно, було б лиш вино... та ось і воно!..
Mисаїл
Ловко сказано, отче Варлаам.
Хазяйка
(входить)
От вам, панотці мої. Пийте на здоров'я
Mисаїл
Спасибі, рідна, хай бог тебе благословить.
(Ченці п'ють, Варлаам заводить пісню: "Як у городі було у Казані...")
Варлаам
(до Григорія)
Чом же ти не підтягуєш, та й не потягуєш?
Григорій
Не хочу.
Mисаїл
Вольному воля...
Варлаам
А п'яному рай, отче Мисаїл! Випиймо ж чарочку за шинкарочку...
Проте, отче Мисаїл, коли я п'ю, то тверезих не люблю; інша річ п'янство, а інша чванство; хочеш жити, як ми, милості просимо, — ні — то забирайся геть подалі: скоморох попові не товариш.
Григорій
Пий та сам собі розумій, отче Варлаам!.. Бачиш, і я часом ловко говорити вмію.
Варлаам
А що мені собі самому розуміти?
Mисаїл
Облиш його, отче Варлаам.
Варлаам
Та що він за постник? Сам же до нас набився в товариші, невідомо хто, невідомо відкіля, — та ще й чваниться; може, кобилу нюхав...
(П'є і співає: "Молодий чернець постригся")
Григорій
(до хазяйки)
Куди веде ця дорога?
Хазяйка
У Литву, мій рідненький, на Луйові гори.
Григорій
А чи далеко до Луйових гір?
Хазяйка
Недалеко, до вечора можна б туди поспіти, коли б не аастави царські та не вартові пристави.
Григорій
Як, застави! що це значить?
Хазяйка
Хтось утік з Москви, а велено всіх затримувати та оглядати.
Григорій
(до себе)
Ось тобі, бабо, й святого Юрія.
Варлаам
Ей, товаришу! та ти до хазяйки присусідився. Знать не треба тобі горілки-оковиці, а треба молодиці, діло, брате, діло! у кожного свій звичай; а у нас із отцем Мисаїлом турботонька одна: п'ємо до дна, випили, перевернули і в денце стуконули.
Mисаїл
Ловко сказано, отче Варлаам...
Григорій
Та кого ж їм треба? Хто втік із Москви?
Хазяйка
А господь його відає, чи злодій, чи розбійник — тільки тут і добрим людям нині проходу немає — а що з того буде? нічого; дідька лисого впіймають: наче в Литву немає іншого шляху, крім стовпової дороги! От хоч відсіля зверни ліворуч, та через бір іди стежкою до каплиці, що на Чеканському ручаю, а там прямо через болото на Хлопине, а звідтіля на Захарове, а тут уже кожне хлоп'я доведе до Луйових rip.
Знесилений дрімотою тяжкою,
Не сотворю молитву довгу на ніч, —
Мій сон старий не тихий, не безгрішний, —
Я бачу то бенкети гомінкі,
То ратний стан, то сутички воєнні,
Безумнії потіхи юних літ!
Григорій
Як весело у молодості жив ти!
Ти воював під вежами Казані,
Ти рать Литви при Шуйськім одбивав,
Ти бачив двір і розкіш Іоанна!
Щасливий ти! а я з дитячих літ
По келіях броджу, чернець убогий!
Чому й мені не тішитись в боях,
Чи не гулять на царському бенкеті?
Устиг би я, мов ти, на спаді літ
Від суєти, від світу схоронитись
І назавжди чернецтва дать обіт,
У затишну обитель зачинитись.
Пимен
Не нарікай, що рано грішний світ
Покинув ти, що мало ще спокуси
Послав тобі Всевишній. Вір мені:
Нас віддалік чарують слава, розкіш
І любощі оманливі жінок.
Я довго жив і мав доволі втіхи;
Та з тих часів лиш відаю блаженство,
Як в монастир господь мене привів.
Ти, сину мій, згадай царів великих.
Хто вищий їх? Єдиний бог. Хто сміє
Супроти них? Ніхто. І що ж бо? Часто
Їм золотий вінець важким робився:
Вони його міняли на клобук.
Цар Іоанн шукав собі спокою
Серед трудів, немов чернець якийсь.
Його палац, любимців гордих повний,
Монастиря нового вигляд мав:
Опричники в таф'ях і власяницях
Слухняними з'являлися ченцями,
А грізний цар ігуменом смиренним.
Я бачив тут — у келії цій самій
(В ній жив тоді Кирило многострадний,
Муж праведний. Тоді вже і мене
Сподобив бог всю зрозуміть нікчемність
Мирських суєт), тут бачив я царя,
Що натомивсь від катувань і гніву.
Сидів між нас тоді в задумі Грозний,
Ми перед ним стояли непорушні,
І тихо він розмову з нами вів.
Він говорив ігумену і братству:
"Отці мої, жаданий прийде час,
Предстану тут я, прагнучи рятунку.
Ти, Никодим, ти, Сергій, ти, Кирил,
Ви всі — обіт прийміте мій духовний:
Прийду до вас, злочинець окаянний,
І схиму тут пречисту я прийму,
До ніг твоїх, святителю, припавши".
Так говорив державний государ,
І солодко його лилася мова,
І плакав він. А ми в сльозах молились,
Щоб низпослав господь любов і мир
Його душі намученій, бентежній.
А син його Феодор? На престолі
Він все зітхав за мирним житієм
Мовчальника. Свої чертоги царські
Він обернув на келію чернечу;
Ніколи там тяжкі державні думи
Його душі святої не мутили.
Бог полюбив смиренного царя,
І Русь при нім у славі безтурботній
Утішилась — а в час його кончини
Нечуване у світі сталось чудо:
Біля одра, лише цареві зримий,
З'явився муж, лицем безмежно світлий,
І розмовлять почав із ним Феодор
І називать великим патріархом.
І враз тоді всі пройнялися страхом,
Видіння те небесне зрозумівши,
Зане тоді владики не було
Перед царем в хоромині священній.
А тільки він преставився, палати
Наповнились святим благоуханням,
І лик його як сонце просіяв —
Не бачить нам такого вже царя.
О час страшний, о невимовне горе!
Прогнівали ми бога, согрішили:
Владикою собі цареубивця
Ми нарекли.
Григорій
Давно, панотче мій,
Хотів тебе про смерть я розпитати
Димитрія царевича; в ту пору,
Говорять, був ти в Угличі.
Пимен
Ох, правда!
Привів господь побачить люте діло,
Кривавий гріх. Тоді я в дальній Углич
Був висланий якраз на послух певний.
Вночі прийшов. Уранці при обідні
Враз чую дзвін, ударили на ґвалт,
Крик, шум. Біжать у двір цариці.
Я Спішу туди ж — а там уже все місто.
Дивлюсь: лежить зарізаний царевич;
У безтямі цариця-мати з ним,
І нянька теж у розпачі ридає,
А тут народ, озвірившись, волочить
Зрадливицю — оту безбожну мамку...
Враз поміж них, блідий од злості, лютий
З'являється Іуда Битяговський.
"Ось лиходій!" — розтявсь навколо крик,
І вмить його не стало. Тут народ
Вслід кинувся трьом втікачам-убивцям;
У сховищі схопили лиходіїв
І привели їх перед труп дитячий,
І чудо — враз мертвець затрепетав.
"Покайтеся!" — їм закричав народ;
І з жаху тут під топором злочинці
Покаялись — і нарекли Бориса.
Григорій
Яких був літ царевич убієнний?
Пимен
Та літ семи; було б йому вже нині
(Тому пройшло вже десять літ... ні, більше:
Дванадцять літ) — він був би твій ровесник
І царював; та бог судив інакше...
Я повістю цією закінчу
Літопис свій; з тії пори я мало
В діла мирські вдававсь. Григорій, брате,
Ти розум свій письменством просвітив,
Тобі свій труд передаю. В той час,
Як звільнишся від подвигів духовних,
Розповідай, без мудрувань лукавих,
Все те, чому в житті ти свідком будеш:
Війну і мир, владик земних управу,
Угодників святії чудеса,
Пророцтва всі і знамення небесні —
Мені ж пора, пора вже відпочить
І погасить лампаду... Кличе дзвін
До утрені... благослови, господь,
Своїх рабів... Григорію, дай костур.
(Виходить)
Григорій
Борисе, всі тремтять перед тобою,
Ніхто тобі не сміє й нагадати
Про долю злу нещасної дитини, —
Проте в цей час у келії похмурій
Страшний донос чернець на тебе пише,
І не втечеш ти від суда людського,
Як не втечеш від божого суда.
ПАЛАТИ ПАТРІАРХА
Патріарх, ігумен Чудового монастиря.
Патріарх
І він утік, отче ігумен?
Ігумен
Утік, святий владико. От уже тому третій день.
Патріарх
Шибеник, окаянний! Та якого він роду?
Ігумен
З роду Отреп’євих, галицьких боярських дітей. Замолоду постригся невідомо де, жив у Суздалі, к Єфимівському монастирі, пішов звідти, тинявся по різних обителях, нарешті прийшов до моєї чудовської братії, а я, бачачи, що він ще молодий і нерозумний, віддав його під нагляд отця Пимена, старця тихого та смиренного; і був він вельми грамотний: читав наші літописи, складав канони святим; та, мабуть, грамота далася йому не від господа бога...
Патріарх
Оті вже мені грамотії! таке вигадав! буду царем на Москві! Ах він, сосуд диявольський! Однак нема чого цареві й доповідати про це; навіщо турбувати отця-государя? Досить буде сказати про втечу дякові Смирнову, або дякові Єфим'єву; отака єресь! буду царем на Москві!.. Піймати, піймати врагоугодника, та й заслати в Соловецький на вічне покаяння. Адже це єресь, отче ігумен.
Ігумен
Єресь, святий владико, суща єресь.
ЦАРСЬКІ ПАЛАТИ
Два стольники
Перший
Де государ?
Другий
В своїй опочивальні
Замкнувся він з якимось чаклуном
Перший
Так, от його улюблена розмова:
Чарівники, чаклунки, ворожбити.
Ворожить все, мов наречена красна.
Хотів би знать, про що ворожить він?
Другий
Ось він іде. Спитаєш, може, сам?
Перший
Похмурий він!
(Виходять)
Цар
(входить)
Здобув я вищу владу;
Вже шостий рік я царствую спокійно.
Та щастя все нема. Чи не так само
Ми змолоду, закохані, жадаєм
Любові втіх, та лиш задовольним
Сердечну хіть хвилинним обладанням,
Згасаючи, нудьгуємо, байдужі?..
Дарма мені віщують чаклуни
І довгі дні, і владу безтурботну —
Не тішать більш ні влада, ні життя;
Небесний грім і горе почуваю.
Нещасний я. Гадав я свій народ
В добробуті, у славі заспокоїть,
Щедротами любов його здобуть —
Та кинув я даремне сподівання,
Бо власть жива для черні ненависна.
Вони любить уміють тільки мертвих.
Безумні ми, як оплески людські
Чи лютий зойк тривожить серце наше!
На землю бог нам голод насилав,
Народ завив, конаючи у муках;
Я відчинив їм житниці, я злото
Розсипав їм, знайшов для них роботу —
Вони ж мене в нестямі проклинали!
Страшний пожар домівки знищив їх,
Поставив я для них нові будинки.
Вони ж мені пожаром дорікали!
От черні суд: знайди ж її любов.
В сім'ї моїй гадав я мати радість,
Дочку гадав я ущасливить шлюбом —
Як буря, смерть забрала жениха...
І тут чутки лукаво називають
Причиною вдівства дочки мене,
Лише мене, нещасного вітця!..
Хто б не помер, я всіх убивця тайний:
Прискорив я Феодора кончину,
Я отруїв свою сестру царицю,
Монахиню смиренну... все, все я!
Ох! чую я: ніщо не може нас
Серед скорбот житейських заспокоїть,
Ніщо, ніщо... хіба єдина совість.
Так, праведна, вона восторжествує
Над злобою, над темною брехнею.
Та лиш на ній хоч плямина одна,
Одна лише як-небудь завелася,
Тоді — біда! Мов з язви морової
Душа згорить, заллє отрута серце,
Як молоток у вухах б'є докір,
І тоскно так, і голова в тумані,
І хлопчики скривавлені в очах...
І втік би десь, та нікуди... жахливо!
Нещасний той, хто совість заплямив.
КОРЧМА НА ЛИТОВСЬКІМ КОРДОНІ
Мисаїл та Варлаам, бродяги-ченці; Григорій Отреп'єв, мирянином; хазяйка.
Хазяйка
Чим же мені вас пригощати, старці чесні?
Варлаам
Чим бог пошле, хазяєчко. Чи нема вина?
Хазяйка
Як не бути, панотці мої! зараз винесу.
(Виходить)
Mисаїл
Що ж ти зажурився, товаришу? От і кордон Литовський, до якого так хотілося тобі добратися.
Григорій
Поки не буду в Литві, доти не буду спокійний.
Варлаам
Що тобі Литва так полюбилася? От ми, отець Мисаїл та я, грішний, як утекли з монастиря, так ні про що вже и не думаємо. Чи Русь, чи Литва — однакові дива: нам все одно, було б лиш вино... та ось і воно!..
Mисаїл
Ловко сказано, отче Варлаам.
Хазяйка
(входить)
От вам, панотці мої. Пийте на здоров'я
Mисаїл
Спасибі, рідна, хай бог тебе благословить.
(Ченці п'ють, Варлаам заводить пісню: "Як у городі було у Казані...")
Варлаам
(до Григорія)
Чом же ти не підтягуєш, та й не потягуєш?
Григорій
Не хочу.
Mисаїл
Вольному воля...
Варлаам
А п'яному рай, отче Мисаїл! Випиймо ж чарочку за шинкарочку...
Проте, отче Мисаїл, коли я п'ю, то тверезих не люблю; інша річ п'янство, а інша чванство; хочеш жити, як ми, милості просимо, — ні — то забирайся геть подалі: скоморох попові не товариш.
Григорій
Пий та сам собі розумій, отче Варлаам!.. Бачиш, і я часом ловко говорити вмію.
Варлаам
А що мені собі самому розуміти?
Mисаїл
Облиш його, отче Варлаам.
Варлаам
Та що він за постник? Сам же до нас набився в товариші, невідомо хто, невідомо відкіля, — та ще й чваниться; може, кобилу нюхав...
(П'є і співає: "Молодий чернець постригся")
Григорій
(до хазяйки)
Куди веде ця дорога?
Хазяйка
У Литву, мій рідненький, на Луйові гори.
Григорій
А чи далеко до Луйових гір?
Хазяйка
Недалеко, до вечора можна б туди поспіти, коли б не аастави царські та не вартові пристави.
Григорій
Як, застави! що це значить?
Хазяйка
Хтось утік з Москви, а велено всіх затримувати та оглядати.
Григорій
(до себе)
Ось тобі, бабо, й святого Юрія.
Варлаам
Ей, товаришу! та ти до хазяйки присусідився. Знать не треба тобі горілки-оковиці, а треба молодиці, діло, брате, діло! у кожного свій звичай; а у нас із отцем Мисаїлом турботонька одна: п'ємо до дна, випили, перевернули і в денце стуконули.
Mисаїл
Ловко сказано, отче Варлаам...
Григорій
Та кого ж їм треба? Хто втік із Москви?
Хазяйка
А господь його відає, чи злодій, чи розбійник — тільки тут і добрим людям нині проходу немає — а що з того буде? нічого; дідька лисого впіймають: наче в Литву немає іншого шляху, крім стовпової дороги! От хоч відсіля зверни ліворуч, та через бір іди стежкою до каплиці, що на Чеканському ручаю, а там прямо через болото на Хлопине, а звідтіля на Захарове, а тут уже кожне хлоп'я доведе до Луйових rip.