Божий світильник - Сторінка 4

Побачивши, як вона обняла Еліс, Еллері зрозумів: саме таку жінку товстун і міг вибрати собі до пари. Бліда, зморщена, худа, мов скіпка, вона відверто боялася зробити щось не так і, обіймаючи Еліс, через її плече дивилася з покірністю побитого собаки на свого чоловіка.

– То ви тітонька Міллі? – ніяково запитала Еліс, звільняючись від обіймів. – Даруйте, якщо я… Для мене все таке нове…

– Ти, мабуть, стомилася, моя люба? – жваво защебетала місіс Міллі, на що Еліс відповіла їй вдячною усмішкою. – Я розумію. Зрештою, ми для тебе чужі люди… О! – раптом вигукнула жінка й замовкла, її бляклі очі зупинилися на портреті в руках дівчини. – О! – знову вигукнула вона. – Я бачу, ви вже там були.

– Так, були, – підтвердив товстун, і його дружина зблідла ще дужче. – А тепер, Еліс, може, ви дозволите, щоб Міллі відвела вас нагору й допомогла влаштуватись?

– Залюбки, – усміхнулась Еліс і подивилася на материн портрет. – Ви, мабуть, вважаєте мене зовсім божевільною, адже я пустилася в таку дорогу лише… – Вона замовкла й підійшла до каміна. Там на потемнілій широкій поличці було безліч дрібничок минулих часів. Еліс поставила серед них портрет вдягненої за вікторіанською модою вродливої жінки й сказала: – Ось гак! Тепер мені буде спокійніше.

– Джентльмени, джентльмени! – озвався містер Райнак. – Не церемоньтесь, будь ласка! Ніку, до роботи! Валізи міс Мейх'ю в машині.

Юний велет, що стояв, спершись на стіну, й уважно вивчав обличчя Еліс Мейх'ю, похмуро кивнув головою і вийшов.

– Хто це? – спитала, зашарівшись, Еліс.

– Нік Кейт. – Товстун скинув пальто, підійшов до каміна й простяг до вогню брезклі руки. – Мій похмурий протеже. Він вам сподобається, люба моя, якщо зумієте пробити його міцний захисний панцир. Я, здається, вже казав – він виконує всілякі роботи по господарству. Але ви на це не зважайте. Ми живемо в демократичній країні.

– Я певна, він людина добра. Даруйте мені, тітонько Міллі, але якщо ваша ласка…

З'явився юнак; важко ступаючи з валізами в руках, він пішов сходами нагору. Ту ж мить місіс Райнак, мов на команду, знову защебетала, взяла Еліс за руку й повела її вслід за Кейтом нагору.

– Як медик, – закудкудакав товстун, беручи в них верхній одяг і розвішуючи його в стінній шафі, – я приписую вам… ось це, джентльмени! – Він підійшов до буфета й дістав карафку з бренді. – З холоду дуже корисно! – Лікар на диво спритно наповнив склянку, випив, і на його схожому на цибулину носі при світлі від каміна чіткіше проступили дрібні капіляри. – У-ух! Одна з небагатьох утіх у житті. Чудово зігріває. А тепер ви, певно, хочете трохи дати собі лад.

– У вашому будинку, містере Райнак, щось дуже хилить на сон, – по собачому труснув головою Еллері. – Ми з Торном будемо вдячні, якщо зможемо прийняти не дуже гарячу ванну.

– Вона буде аж ніяк не гаряча! – затрясся товстун від німого сміху. – Ви бачили, навколо глухий ліс. У нас немає не тільки електрики, газу та телефону, але й водогону. Воду беремо з колодязя. Просто живемо, еге? Це краще, ніж розкошувати з вигодами сучасної цивілізації. Наші предки, може, й частіше помирали від інфекційних хвороб, але б'юсь об заклад, що імунітет проти нежиті вони мали стійкіший… Та годі балачок! Вставайте! Ходімо зі мною!

У прохолодному коридорі нагорі Еллері відразу покращало. Райнак, тримаючи в руках сірники та свічки, йшов попереду. Торнові він показав кімнату, що виходила вікнами на фасад сусіднього будинку, Еллері – одну з бічних. У кутку кімнати стояв великий камін, у ньому палало яскраве полум'я; старомодний умивальник був наповнений крижаною на вигляд водою.

– Гадаю, вам тут буде зручно, – промовив, розтягуючи слова, товстун. – Ми чекали лише Торна й мою племінницю, але ще для одного чоловіка місце знайти завжди можна. Торн казав, здається, що ви його колега?

– Двічі, – відказав Еллері. – Якщо ви не проти…

– Анітрохи. – Райнак з усмішкою дивився на Еллері, не поспішаючи залишити його самого.

Еллері стенув плечима, скинув піджак і почав умиватись. Вода справді виявилася крижаною, пальці щипало, немов їх кусали миші чи маленькі рибинки.

– Ну ось, тепер краще, – сказав Еллері, енергійно розтираючись рушником. – Чому внизу мене так зморило?

– Певно, від різкої зміни холоду на тепло, – все ще стоячи в дверях, висловив припущення господар.

Еллері знову стенув плечима, підкреслено байдуже відкрив саквояж, дістав і відклав убік револьвер, що лежав зверху просто на білизні.

– Ви завжди носите з собою зброю, містере Квін? – поцікавився Райнак.

– Завжди. – Еллері поклав револьвер до задньої кишені.

– Чудово! – Товстун почухав підборіддя. – Чудово! А тепер я, містере Квін, піду подивлюсь, як улаштувався містер Торн. Упертий він чоловік. Останній тиждень міг би обідати з нами чим бог послав, але ж ні, волів сидіти сам, замкнувшись у тому барлозі.

– Цікаво, а чому? – запитав Еллері, пильно подивившись на господаря.

– Коли будете готові, спускайтесь униз, – ухилився од відповіді Райнак. – Міллі приготувала розкішний обід, і якщо ви такі самі голодні, як і я, то він вам сподобається.

Не перестаючи всміхатись, товстун пішов.

Еллері хвилю постояв, прислухаючись. Товстун затримався на мить у кінці коридора, потім рушив сходами вниз. Тоді Еллері швидко ступив до дверей. Ще входячи до кімнати, він звернув увагу, що з дверей вийнято замок. Зроблено це було недавно, на підлозі ще валялися свіжі скіпки. Насупившись, Еллері підставив під дверну ручку стілець і почав обшукувати кімнату. Спершу помацав рукою під матрацом, далі заглянув під велике дерев'яне ліжко, повідчиняв шафи й повисував шухляди, подивився, чи немає чогось під потертим килимом, і через десять хвилин, незадоволений собою, підійшов до вікна. Його очам відкрилася така безрадісна картина, що він аж поморщився. До самого будинку під свинцевим небом підступали чорні, обгорілі дерева. Чорний дім був із протилежного боку, й бачити його Еллері не міг. Десь за білою пеленою заходило сонце. На мить воно виглянуло з-за важкої хмари. Від його рожевого світла в очах у Еллері затанцювали кольорові кулі. Потім нова важка хмара закрила сонце, і воно зникло за обрієм. У кімнаті почало швидко темніти.

Еллері роздумував: "Вийнято замок… Хтось дуже поспішав. Звичайно, про мій приїзд тут наперед не знали. Отже, хтось побачив мене з вікна, коли машина зупинилась перед будинком. Ота стара жінка? Хотів би я знати, де вона зараз. У всякому разі, для досвідченої людини вийняти замок – справа кількох хвилин… Цікаво, в кімнаті Торна двері теж подовбані? А в кімнаті Еліс Мейх'ю?"

* * *

Коли Еллері зійшов униз, Торн із Райнаком уже сиділи перед каміном.

– Нічого, нічого, – говорив товстун. – Дайте дівчині оговтатись після того струсу, якого вона сьогодні зазнала. Я звелів місіс Райнак обережно підготувати Сару… А, Квіне, приєднуйтесь до нас, як тільки спуститься Еліс, сядемо до столу.

– Містер Райнак щойно вибачався за місіс Сару Фелл – тітку міс Еліс, сестру Сільвестра Мейх'ю, – пояснив Торн. – Здається, вона перехвилювалася перед зустріччю з племінницею.

– Ще б пак, – кинув Еллері, прилаштовуючи ноги на найближче поліно.

– Справа в тому, – промовив товстун, – що бідолашна моя зведена сестра не зовсім психічно здорова. Спадкова шизофренія. Знаєте, не те щоб вона була дуже неврівноважена, але до неї потрібно звикнути. Для Еліс бачити її…

– Шизофренія? – перепитав Еллері. – Нещаслива родина. У вашого зведеного брата була манія переслідування, а яка манія у місіс Фелл?

– Досить зрозуміла. Вона все ще вважає, що її дочка жива. Насправді ж бідолашна Олівія загинула в автомобільній катастрофі три роки тому. Це боляче вразило Сарині материнські почуття. Тепер вона чекає зустрічі з братовою дочкою, і ця зустріч може виявитися гнітючим видовищем. Ніколи не можна передбачити, як поведеться хвора людина в незвичних обставинах.

– На мою думку, – неквапно зауважив Еллері, – це саме можна сказати про будь-яку людину, незалежно від того, хвора вона чи ні.

Райнак стримано всміхнувся. Торн, нахилившись до вогню, спитав:

– А отой хлопець, Кейт?

Товстун, не поспішаючи, поставив склянку.

– Вип'єте, Квіне?

– Ні, дякую.

– А отой хлопець, Кейт? – повторив своє запитання Торн.

– Хто, Нік? А що Нік, Торне?

Адвокат стенув плечима й промовчав.

– Чи це мені тільки здається, чи в повітрі й справді якась ворожість? – запитав Райнак, знов узявши склянку.

– Райнаку! – різко кинув адвокат.

– За Кейта не хвилюйтеся, Торне. Ми дамо йому спокій. Він сердитий на весь білий світ, і це свідчить про його здоровий глузд. Але на мене він у цьому не схожий – у нього немає емоційної енергії піднятися над власною мудрістю. Мабуть, він здасться вам нетовариським… О, а ось і ви, люба моя! Чудово, чудово!

На Еліс була простенька, без прикрас сукня. Щоки в дівчини посвіжіли, навіть порум'яніли, якось по-новому заблищали очі. Вперше побачивши її без капелюшка й пальта, Еллері подумав, що вона зовсім змінилася. Так буває завжди, коли жінка з'являється перед вами, скинувши верхній одяг і вправно підфарбувавшись за зачиненими дверима. Допомога іншої жінки, очевидно, теж не була для Еліс зайвою. Під очима в неї ще виднілися кола, але усмішка стала веселішою.

– Спасибі, дядечку Герберте! – подякувала вона трохи охриплим голосом. – Я, мабуть, таки застудилась.

– Віскі, гарячий лимонад, трошки поїжте і в ліжко! – весело порадив дядько.

– Сказати правду, я зголодніла.

– В такому разі їжте, поки наїстеся! Ви, певно, вже зрозуміли, що я лікар неабиякий. А тепер прошу всіх до столу!

– Так, так, – похопилася місіс Райнак. – Сари й Ніколаса не чекатимемо!

Очі в Еліс трохи погасли. Вона зітхнула, подала товстунові руку, і всі рушили до їдальні.

Їли мовчки. Райнак налягав на страви, не залишаючи поза увагою й багатого вибору напоїв. Прислуги в цій сім'ї, судячи з усього, не тримали, тому місіс Райнак, пов'язавши фартух, ледве встигала подавати на стіл та прибирати порожній посуд і до своєї тарілки майже не сідала. Еліс помалу втратила рум'янець, на її обличчі знову проступив напружений вираз; час від часу вона застуджено кашляла. Посеред столу стояла гасова лампа, і Еллері здавалося, ніби кожен шматочок їжі відгонить гасом. До того ж місіс Райнак подала смаженину з баранини, а саме баранини він не любив.