Божий світильник - Сторінка 6
- Еллері Квін -Літня хвора жінка, що живе у світі марних надій. Вона така сама старомодна, яким був і покійний Сільвестр. Вони, бачте, двійнята. Та й жити їй уже не довго. Лишається моя дорогоцінна Міллі та наш похмурий юний Друг Кейт. Міллі? Безглуздя! Останні двадцять років вона не спроможна про щось думати – добре чи погане – взагалі. Нік? Так, він людина чужа. Тут можна за щось зачепитися. Ви підозрюєте Ніка, Торне? – В лікаревому голосі чулась іронія.
Нік Кейт звівся на ноги, сердито подивився просто в кругле, мов місяць, набрякле обличчя товстуна й процідив:
– Ти, бридка свиня!..
Здавалося, він був геть п'яний.
Райнак так само всміхався, одначе його маленькі очиці дивилися тепер насторожено.
– Ну, ну, Ніку! – примирливо проказав він глухим голосом.
Далі все сталося дуже швидко. Кейт нахилився, схопив важку кришталеву карафку з бренді й замахнувсь на лікаря. Торн крикнув і машинально ступив крок уперед, але трохи спізнився. Райнак, мов товстий змій, сіпнувся назад, і удар не досяг мети. Кейт утратив рівновагу, карафка, вислизнувши з його пальців, ударилась об камін і розлетілася на скалки. Вони розсипались по всьому каміну, попали у вогонь, і рештки бренді на них засичали, згораючи голубим полум'ям.
– Цій карафці було майже сто п'ятдесят років, – невдоволено мовив Райнак.
Кейт відвернувся від них і стояв нерухомо. Плечі його здригалися. Еллері вдавано зітхнув. Він бачив кімнату, мов уві сні, а те, що сталося, нагадувало йому сцену з вистави. Може, ці двоє і справді грають! Чи не підготували вони все це заздалегідь? Але якщо так, то навіщо? Якої в біса мети вони сподіваються досягти, вдаючи, ніби, сперечаючись, дійшли до бійки? Єдиний наслідок – даремно розбита гарна карафка. В цій сцені не було ніякого сенсу.
– Піду, мабуть, спати, поки з каміна не з'явився чорт, – порушив мовчанку Еллері й підвівся. – Дякую вам, джентльмени, за чудовий вечір. Ви йдете, Торне?
Еллері повільно пішов вичовганими мідними сходами нагору. За ним з таким самим стомленим виглядом рушив адвокат. У холодному коридорі вони мовчки розійшлися кожен до своєї кімнати. Внизу стояла напружена тиша. Уже повісивши штани на бильце ліжка в ногах, Еллері згадав, що кілька годин тому Торн пошепки пообіцяв уночі прийти до нього й докладно пояснити суть справи. Квін узув пантофлі, накинув халат і почовгав коридором до Торнової кімнати. Але адвокат уже гучно хропів у ліжку. Еллері повернувся до своєї кімнати й роздягся. Він знав, що вранці повинен мати свіжу голову. Пияк з нього був кепський, і тепер у голові йому шуміло. Еллері заліз під ковдру і за мить спав глибоким сном.
Розплющивши очі після важкого, тривожного сну, Еллері одразу відчув: щось негаразд. Кілька хвилин він сприймав лише головний біль та якийсь дивний присмак на язиці, одначе все не міг збагнути, де він. Потім, побачивши вицвілу шпалеру на стіні, бліді сонячні плями на потертому голубому килимі та свої штани на бильці ліжка в ногах, усе пригадав. Тремтячи від холоду, він випростав з-під ковдри руку й подивився на годинник, якого забув зняти перед сном. У холодній кімнаті все лишалося таке саме, як звечора. Двері були зачинені. В очі йому бадьоро зазирало бліде сонце. Не помітивши нічого підозрілого, Еллері знову зручно вмостився під ковдрою.
Раптом знадвору долинув високий, зляканий Торнів голос. Еллері зіскочив з ліжка й одним стрибком опинився босий біля вікна. Торна він не побачив. З цього боку до самого будинку підступали мертві дерева. Еллері поспіхом узув черевики, накинув на піжаму халат, вихопив із задньої кишені штанів револьвера й, тримаючи його напоготові, подався коридором до сходів.
– Що сталося? – почув він і, обернувшись, побачив у дверях сусідньої кімнати велику Райнакову голову.
– Не знаю, я почув Торнів крик, – кинув Еллері.
Збігши сходами вниз, він розчинив надвірні двері й завмер із широко розкритим від подиву ротом.
Одягнений Торн стояв за десять кроків від будинку й тупо дивився на щось із виразом такого жаху, якого Еллері на обличчі людини не бачив зроду. Поруч з адвокатом, вирячивши перелякані очі, з відвислою, як у придурка, щелепою стояв напівроздягнений Ніколас Кейт.
Райнак грубо відштовхнув Еллері й крикнув:
– Що сталося? В чому річ?
У теплих пантофлях і надягненому поверх нічної сорочки пальті з ґнотового хутра товстун був схожий на огрядного ведмедя.
Борлак у Торна нервово ходив угору-вниз. Земля, дерева, все довкола було вкрите надзвичайно чистою білою ковдрою. Падав м'який лапатий сніг. Між деревами лежали високі кучугури.
– Не ворушіться! – зупинив адвокат Еллері й товстуна, коли ті з'явились у дверях. – Бога ради, не ворушіться! Стійте на місці.
Еллері, стиснувши револьвер, спробував обминути Райнака, але це було однаково, що зрушити з місця кам'яну брилу. Торн, залишаючи за собою в снігу дві борозни й заточуючись, підійшов до ґанку.
– Подивіться на мене! – гукнув він. – Подивіться на мене! Я не здаюся вам божевільним?
– Візьміть себе в руки, Торне! – гримнув на нього Еллері. – Що з вами? Я не бачу нічого незвичайного.
– Ніку! – крикнув Райнак. – Ти теж із глузду з'їхав?
Хлопець затулив долонями своє засмагле обличчя, потім опустив руки, підвів голову й повільно відповів:
– Все може бути. Мабуть, ми всі з глузду з'їхали. Подивіться самі!
Райнак ступив крок уперед, і Еллері, обминувши його, підійшов по м'якому снігу до Торна. Адвокат стояв і весь тремтів. Услід за Еллері перевальцем підійшов господар. Потім усі троє рушили глибоким снігом до Кейта, приготувавшись побачити щось незвичайне.
Але готуватись не було потреби. Як і кожен би на їхньому місці, вони побачили перед собою засніжений рівний прямокутник. Еллері відчув, як чуб у нього стає дибом. А в голові майнула думка, що це, певно, лише кульмінаційний момент у розвитку загадкових подій напередодні. Світ наче перевернувся догори дном. Здавалося, в ньому вже не лишилося нічого розумного.
Райнак хапнув ротом повітря і стояв, кліпаючи, мов велетенська сова. На другому поверсі в Білому домі грюкнуло вікно. Ніхто з них навіть не підвів голови. З вікна своєї кімнати, що виходило на проїзд, дивилася приголомшена Еліс Мейх'ю. Вона коротко зойкнула й відразу замовкла.
Був будинок, з якого вони щойно вийшли і який Райнак охрестив Білим домом, були широко розчинені надвірні двері, у вікні на другому поверсі була Еліс Мейх'ю. Міцна, потемніла від давнини споруда – камінь, дерево, штукатурка. Все, що й має бути. До будинку можна було доторкнутися рукою. Був проїзд. Був гараж.
Але там, де стояв Чорний дім з його міцними кам'яними стінами, заскленими вікнами, димарями й дерев'яними оздобами, з його брудом і смородом, той самий Чорний дім, по кімнатах якого Еллері ходив лише напередодні, в якому помер Сільвестр Мейх'ю, який усі вони бачили, якого торкалися… Там, де ще вчора стояв Чорний дім, не було нічого.
Не було стін. Не було даху. Не було руїн. Не було будівельного сміття. Не було нічого.
Було рівне, вкрите пухнастим сніговим килимом порожне місце.
Вночі Чорний дім зник.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
"Постать Еліс я бачу", – відзначив у думці Еллері Квін і знову глянув перед себе.
Він не протер очі лише тому, що це було б смішно, до того ж ні зір, ні решта чуттів у нього ще ніколи не були такі гострі, як цієї хвилини.
Еллері стояв на снігу й уже довго, дуже довго дивився на те місце, де ще вчора стояв триповерховий кам'яний будинок, зведений сімдесят п'ять років тому.
– Немає, – почув він кволий голос Еліс із вікна нагорі. – Будинку. немає…
– Виходить, з глузду я не з'їхав, – зробив висновок Торн, підходячи до них.
Еллері подивився на довгий слід від адвокатових ніг на снігу, а тоді перевів погляд на власну тінь. "Вага людини все ще має значення, подумав він. І матеріальні предмети все ще відкидають тінь". Дивно, але це відкриття дало йому певну полегкість.
– Будинок справді зник! – проказав Торн надтріснутим голосом.
– Зник, – глухо повторив Еллері. – Таки зник, Терне.
Це було все, що він міг сказати.
Райнак вигнув гладку шию і, трясучи, мов індик, подвійним підборіддям, вигукнув:
– Неймовірно! Це неймовірно!
– Неймовірно! – прошепотів Торн.
– Ненауково. Цього не може бути. Я розумна людина. Розумна! І мій розум нічим не затуманений. Такого, чорт забирай, просто не може бути…
– … як сказав той, хто вперше побачив жирафу, – зітхнув Еллері.
Торн безтямно заходив сюди-туди. У вікні нагорі стояла приголомшена Еліс.
Кейт вилаявсь і, випроставши перед себе руки, як це роблять сліпі, кинувся через завалений снігом проїзд до невидимого будинку.
– Стійте! – гукнув йому Еллері. – Постривайте!
– Чого вам треба? – сердито запитав юний велет, зупинившись.
Еллері сховав до кишені револьвер, повільно підійшов по снігу до хлопця й став поруч із ним.
– Я ще й сам не знаю. Тут щось не те. Щось негаразд – або зі світом, або з нами. Це не той світ, який ми знаємо. Це… переміщення неживих предметів. Ви припускаєте, що Сонячна система геть збожеволіла й зійшла з орбіти в неосяжних глибинах космосу? Здається, я кажу нісенітницю.
– Вам краще знати, – озвався Кейт. – А я не хочу через якесь безглуздя тікати світ за очі. Бог свідок, на цьому місці стояв міцний триповерховий будинок, і я нікому не повірю, що тепер його там немає. Не повірю навіть власним очам. Ми… загіпнотизовані. Це все наробив кабан! Він здатний на що завгодно. Ми загіпнотизовані! Ви загіпнотизували нас, Райнаку!
– Що? – перепитав лікар, не відводячи погляду від порожнього місця.
– Кажу вам, будинок тут! – люто закричав Кейт.
Еллері зітхнув і, ставши навколішки, замерзлими руками почав розгрібати м'який білий сніг. Під снігом він побачив вологу жорству.
– Це проїзд, правда ж? – запитав він, не підводячи голови.
– Проїзд, – буркнув у відповідь Кейт, – а може, дорога в пекло. Ми знаємо те саме, що й ви. Звичайно, проїзд. Хіба ви самі не бачите? Он же гараж. Що ж це, як не проїзд?
– Не розумію, – спохмурнів, зводячись на ноги Еллері. – Нічого не розумію. Почну все спочатку. Може… може, справа в земному тяжінні? Може, ми з хвилини на хвилину злетимо в космос?..
– Боже мій! – простогнав Торн.
– Єдине, в чому я певен, – це те, що вночі сталося щось надзвичайне.
– А я кажу, це гіпноз, – правив своєї Кейт. – Звичайнісінький гіпноз.
– Дивно! – подав голос товстун. – Який усе ж таки недосконалий світ! Зник будинок.