Бранець своєї землі - Сторінка 11

Зима там довга, любий, і дуже важка. Ось почитай про Нансена й Пірі, то зрозумієш.

Вона ніколи не читала про них, але оскільки Роланд любив читати, пішла наступного дня до книжкової крамниці й купила два томи Нансена та кілька старих книг Пірі. І перш, ніж дати їх синові, взялася читати сама.

її вразило, що Нансен так скидався на Руперта: ті самі серйозні блакитні очі, вилицювате худе лице й напрочуд світле волосся. Навіть забувала, про кого йде мова,— про Фрітьофа Нансена чи Руперта Ройса? У неї не вистачило духу все прочитати, але тепер була певна, що коли Руперт викинувся з парашутом на лід, то неодмінно виживе. Те, що міг подолати Нансен, під силу й Рупертові, з його впертістю, терпінням і настирливістю.

Вона сиділа перед каміном у цьому старому вогкому будинку, і думки мляво снувалися в голові. Свекруха лише сумно хитала головою.

— Ти не турбуйся про гроші, Джо,— озвалася вона.— Тебе це мучить, так, моя люба?

— Які там гроші! — відказала Джо.— Про них я ще не встигла подумати.

їй не хотілося говорити того, про що думала. Та й думати не слід. Ось як! І все ж вона раптом відчула всю непоправність утрати. Це був не той раптовий удар, що про нього говорила Меріен Крейфорд, адже все розгорталося так повільно, так непомітно і непевно. Він не повернеться. Але як це все змінити? Досі вона не хотіла втрачати надію, тепер знала, що годі сподіватися. Бо надто страшно ждати чогось.

— Піду подивлюсь, що робить Роланд,— сказала вона,— Я певна, що цей хлопчисько досі читає в постелі.— Й нечутно пішла чорним ходом нагору^ аби застукати його.

Була вже одинадцята, й на сходах добре похолодало. Газове опалення коштувало стільки, що Джо вимикала ці радіатори. Але навіщо так заощаджувати? Вона здвигнула плечима. Чому всі життєві дрібниці здаються їй тепер, коли немає Руперта, такими важливими? Існування ж її таке даремне й непотрібне. Вранці вона ледве примушувала себе встати та братися за роботу. Навіть між нею й Тесе ніби щось стало. Як не дивно, але замість того, щрб зблизитися з дітьми, вона дужче од них віддалялась. Ось чому їй потрібен був він!

"Я надто багато думаю про нього",— переконувала себе Джо і намагалася одішати сум. Та не вистачало волі. Ні, доля надто жорстока щодо неї! Джо сіла на сходинку й заплакала. "Я просто божеволію",— вилаяла вона себе, утерла сльози й підвелася.

Думка про порожнечу життя все дужче гнітила її. Всі дванадцять років Джо тільки й жила цим шлюбом. А що ж іще? Анджеліна всього п'ять років у них, з тих пір, як народилася Тесе. До того вона сама гляділа Роланда і вела господарство. Проте й зараз могла займатися тільки цим. Чого ж їй нарікати? Навіщо шукати чогось у майбутньому? Хіба вона може думати про новий шлюб?

Ця думка була для неї жахливою й болісною, бо Джо почувала себе зрадницею. Вона жадала одного — щоб Руперт повернувся, і тоді одразу все етапе на місце. Життя без нього для неї неможливе. От і все.

Роланд таки читав.

— Я ж заборонила тобі,— прошепотіла Джо, щоб не збудити малуг яка спала в тій же кімнаті, бо так любила брата, що не могла й заснути без нього. Тесе згорнулася у ліжечку калачиком; Джо розпрямила їй ніжки, одчинила вікно і відчула, як холодний струмінь кольнув їй серце.— Зараз же мені лягай.

Хлопчик віддав книгу. То був батьків старий підручник — читанка з історії грецьких війн, де повно було примітивних, але піднесених казочок про героїв античного світу.

— А світло можна не вимикати? — спитав він.

— Можна, але спи,— наказала Джо.

Його блакитні очі незрушно дивилися па неї.

— Що з тобою, любий? — спитала .мати,, сідаючи на ліжко.

— Нічого... Але що ми робитимем, коли татусь не повернеться?

— Не знаю. їй-право, не знаю.

— Мені доведеться йти працювати?

— Чому б це раптом? Звичайно, ні.

— Діккенсу ж довелось працювати, коли його батька кинули до в'язниці,— суворо мовив хлопчик, згадуючи прочитане.

"Господи!" — подумала Джо. Мало того, що Руперт дістав таке чудернацьке виховання, ще, чого доброго, й син піде за ним. Він живе у минулому столітті, хоч оддали його в модерну школу. (Хлопчик відвідував приватну "академію" біля Хемпстед-Хіта). Та, попри всі претензії й нововведення, Джо не любила її. Вона вважала, що слід було віддати його кудись інде.

— Зараз інші часи... Тепер діти не працюють.

— Знаю. Але ж ми мусимо щось робити...

Джо не відповіла. Чи розуміє він те, що говорить? Ці його очі, такі задумливі й чесні, здавалося, все розуміють. Але чому ж він так спокійно до всього ставиться — адже любить батька! Вона дивилась на сина, і їй здалось, що в тому його погляді майнула здогадка про те, що сталося з Рупертом. Хоч би вже швидше заплющив очі!

— Не знаю, любий,— продовжила Джо.— Не знаю, що нам робити.

Вона припала до нього з величезною ніжністю, збагнувши, що тільки він може розділити її горе; одкинувши пасмо з розумного лобика, розгладила йому брови — звичка, що залишилася з тих пір, як він був ще немовлям.

— Я навіть думати боюся про це,— вирвалось раптом у неї.— Ніколи не звикнусь з думкою, що ми маємо жити без нього!

— Він більше не повернеться? — запитав Роланд.

— Ні,— скрушно похитала вона головою, немовби тим самим прирікаючи Руперта на смерть.— Ні, любий. Він не повернеться.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Просування кригою на південний схід вже через тиждень стало для Руперта надлюдською мукою, а за два тижні їхнє життя перетворилося на жорстоке й тупе звіряче існування. Щодня Руперт тільки те й робив, що тягнув, ледве переставляючи незграбні лижви, а Водоп'янов допомагав йому жердиною. Вони призвичаїлись до цього, і, коли лід був більш-менш рівний, все йшло гаразд, а як на шляху виникали багаторічні брили з заметами й гостряками, довго шукали об'їзд або хоч щілину поміж ними. Коли ж нічого знайти не вдавалося, то видиралися на вершину; спочатку — вгору, а потім обережно, дюйм за дюймом спускалися вниз. Та їм здебільша не щастило, і, посковзнувшись, Ройс падав разом із саньми з семиметрової висоти в кучугуру; сани якимось дивом лишалися цілі, а Водоп'янов разом із койкою вилітав геть, і біль краяв його тіло тисячами ножів.

Спершу погода була гарна, та враз зіпсувалася, і, коли знялась хуртовина, Ройс провалився в розколину й мало не зламав собі праву ногу. Він ледве видряпався та впав на лід. Суцільна снігова пелена закривала його од Водоп'янова.

— Все гаразд? — вигукнув той.

— Начебто,—млявим голосом-відповів Ройс. Нога була ціла, та коліно пекло вогнем. "Якщо зламаєш ногу,— подумав він, витягаючи росіянина на санки,— або вивихнеш її, то одразу ж пускай собі кулю в лоб".

Така була драматична перспектива, одначе він сприймав усе, як належить. Буття набувало все грубіших форм, не даючи можливості для втечі од себе. Беззахисний перед фатальною неминучістю, він більше нічого не лякався і навіть подумки одверто дивився правді у вічі.

— Доведеться спинитися,— закричав він, перекриваючи бурхання вітру.

— То й добре,— долинув до нього удавано бадьорий голос.

Йому швидко вдалося поставити намет, бо вибрав затишне, але небезпечне місце під козирком замету. Хотілося пити й, розтопивши на примусі сніг та ковтнувши теплої води, Ройс вкинув у неї концентрат. Коли з'їли мовчки, не відчувши ніякого смаку, він розгорнув свій мішок, витрусив сніг і заповз досередини. Так проспав до самого ранку, жодного разу не поворухнувшись та ні про що не думаючи й не турбуючись.

* * *

— Як же це, Руперте,— спитав одного разу Водоп'янов, щоб розігнати нудьгу в наметі, де вони пролежали цілих два дні, ховаючись од негоди,— коли ви не християнин і не комуніст, то хто ж тоді?

Воші ждали, поки втомошхться нарешті біла розбурхана стихія^ і тисячу разів обговорювали можливість порятунку та звідки слід його чекати. На що вони сподівались, коли становище було безвихідне? Та й чи сподівалися взагалі? Хіба ж можуть дати надію самі розмови? Воші дивились иа все без болю й гіркоти, бо обоє розуміли, що коли увірветься терпець і настане край їх витривалості, то переступлять і його, а перед ними з'явиться нова межа, яку теж подолають. Нога дуже боліла, хоч Руперт приховував це од товариша; того знову морозило^ і він крився од Ройса. Та обоє пильно стежили один за одним і, сперечаючись про життя і смерть, знаходили надію аж ніяк не в релігії чи філософії.

— Я не знаю напевно, хто я,— одказав Руперт,— точніше, ким я був. Але коли виберемося звідси, то буду зовсім іншим. Такі випробування змінюють людей.

— Це так. Я теж буду інший,— засміявся Олексій.— Проте християнином не ставу... У вас на батьківщині досі вважають Христа богом? Ви віруючий, Руперте?

— Не знаю,— не задумуючись, відповів той.— Я не дістав справжнього релігійного виховання. Батько ставився до цього байдуже, а мати дозволяла мені чинити, як заманеться,— отож в Англії я відвідував протестантську церкву, а у Франції — католицьку. Одного разу — ме"ні було тоді років одинадцять або дванадцять — я вирішив прийняти іудейство, бо десь вичитав, що це єдина істинна віра. А через кілька тижнів з'ясував, що в світі безліч богів, значно давніших і людяніших, ніж бгова.

— Що було вчора релігією, сьогодні стало забобоном,— укинув Водоп'янов.

— М-можливо,— сонно промимрив Руперт, якого знову здивувало філософствування Олексія. Лежачи в мішку, він споглядав, як виростає замет, і думав про те, що доведеться вилазити та ставити намета в іншому місці.— Хоч я думаю, що християнство — все ще релігія, а не забобон. Правда, мені завжди здавалося аморальним, що винуватого можна простити і навіть виправдати саме тим, що Христа розіп'яли... Але чи християнин я? Мабуть, що так...

— Ще дужче розгулялася,— перебив Водоп'янов, бо погода для них важила більше, ніж духовні незгоди.

* * *

Вони знову рушили раннього досвітку у повному сяйві блідого місяця. Оточений яскравим німбом, він плив у жовто-зелених відблисках хмар, які утворювали велетенський хрест, що простягався на півнеба. Вітер ущух, сани легенько ковзали по затверділому снігу, та досить було потрапити в тороси, як знову починалося пекло, і, подолавши всього-на-всього милю, Руперт знеможено падав, виснажений сніговими пастками й крижаними гостряками.

Для Водоп'янова це була надлюдська мука: сани відскакували, смикались, перекидались на горбах, і тіло його метлялося на койці, немов таран, підвішений на далщюгах; він більше не міг спиратися на лікоть і падав лацтухом, заціпенівши од холоду й болю, що роздирав його, коли бачна, як надривається Ройс.