Бранець своєї землі - Сторінка 9

Де ж його легше рубати? Чому вона не піддається? Чому держиться, мов кремінь?

Літак, очевидячки, летів зовсім низько, бо гул подужчав. Руперт рубав падсилу, але вибратися не міг.

— Давай! — підганяв Водоп'янов, а потім по-росій-ськи: — Якщо ти не вийдеш, вони полетять...

Гул наблизився, літак був не над самою головою, але десь поряд; Руперт рубав, та намарно.

•— Не можу,— змолився він.— Це нічого не дасть.

— Можеш,— вигукнув Олексій по-російськи, чуючи, як завмирає гул.— Заради всіх святих, рубай! Це наша єдина надія. Ти мусиш пробитися!

"Що він там лепече?" — майнуло у Руперта в голові.

Одначе вдарив з останніх сил і повалився в сніг. У стінці зяяла дірка. Тепер було легко: він звівся й почав обрубувати лід. Виник чималий тунель.

— Візьми ліхтар...

Руперту забивало дух, його почало нудити, але він ухопив ліхтар і попхався назовні. Після багатьох днів снігової неволі був вельми здивований безмежним простором і казковою голубизною ночі й криги. Повітря прозоре, мов скло. Світ здавався таким великим і порожнім, що він навіть забув про літак.

Та холод, що сковував легені, примусив його отямитись. Де ж той літак? Він повернувся в той бік, звідки долинав гул. Так, десь зовсім близько. І, лише піднявши голову, Руперт помітив, що зараз день, а не ніч. Небо ледь-ледь сі-ріло на півдні.

Він побачив літак. Вогні мерехтіли, й тихо гули мотори.

— Вертайтесь! — гукнув.

Але літак віддалявся. Ройс шалено вимахував ліхтарем, та його не помітили. Спотикаючись, пробіг кілька кроків. Літак віддалявся на південь, до сірої смуги, і, хоч був невисоко, дедалі ставав меншим.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Ройс не на жарт перелякався, коли зрозумів, що вони могли загинути; навіть воля до життя поступово зраджувала їх, і обоє покірливо ждали кінця...

Вихід назовні врятував його. Не чисте повітря, а безмежний світ — холодна ніч і біле безгоміння, про яке вони й думати перестали.

— Годі нам жити так,— заявив він —Водоп'янову, хоч його й досі нудило.

Та Олексій був пригнічений тим, що їх не помітив літак. Два дні вони напружено дослухалися, чи не гуде, але все намарне.

— Він шукав нас,— промовив Водоп'янов.

— Ви так гадаєте? Але що з того? Він все одно не взяв би нас. Хіба ж на такій кризі сядеш...

Та це була неправда. Бо ж сам він дивувався, як вітер вилизав кригу і якою гладенькою вона стала. Та не сказав про це Водоп'янову, а той не міг бачити.

Вони затято сперечалися про літак і, хоч Руперт ще не оклигав, та знову відчув, що Олексій хоче принести себе в жертву. Бо бідолаха почував себе тягарем і чомусь вірив, що без нього Руперт неодмінно врятувався б.

— Зрозумійте ж,— вигукнув Руперт.— Якщо я не витягну вас звідси, то навіщо мені було спускатися сюди?

Водоп'янов не признавався в своїх намірах, проте Ройс здогадувався про все. Невдача з літаком ще дужче посилила відчай росіянина.

Тим часом Ройс заходився впорядковувати їхнє житло: промив подряпини на руках і вичистив сніговий лаз. Вихід з нього розширив і повернув на підвітряний бік, щоб не заносило снігом. Робота швидко стомлювала, та він не зважав. Залатав дірку, котру пробив у фюзеляжі, а трохи вище зробив невеличку й прикрив її обривком парашута. Розподіливши день на зміни, частину їх провадив на дворі, навіть у негоду. Та його непокоїв Водоп'янов; аби від-волікти товариша од гірких роздумів, Руперт знову взявся за російську мову й почав готувати прилади на той час, коли з'являться зорі і можна буде встановити їхнє місцезнаходження. Крім того, ладнав сани і розтирав ноги Олексієві, прибирав, наносив снігу тощо. Роботи вистачало — щоденні турботи займали весь час і страшенно знесилювали.

Коли випадав погожий день і на півдні трохи сіріло, виходив на кригу й шукав загублені мішки з їжею й спорядженням. І хоч марно було щось шукати в цій вилизаній вітром пустелі, Руперт надибав гумовий човен, котрий ще зберіг трохи повітря і, вкутаний снігом та парашутом, нагадував велику білу кулю.

— Оце так знахідка! — сказав він Олексієві, тягнучи човен досередини.— Він знадобиться нам, коли рушимо звідси.

— Ви що, збираєтесь відпливати? — спитав Олексій.

— Ні, але в дорозі всяке може трапитись,— пояснив той.— Він витримає двох ще й трохи припасів.

Олексій розреготався.

— Мене ж захитує.

До нього повертався добрий настрій, і тепер, коли після довгої ночі наступав знову день, його все дужче цікавило, що відбувається навкруги. Він закидав питаннями Руперта: чи ясно там, чи збільшились тороси, чи вигладилася крига? Олексій добре знав Арктику, і Руперт вирішив говорити правду: так, навкруги безліч рівних місцин. Води не видно, бо їх, мабуть, прибило до північного берега Гренландії, якщо не до самого полюса.

— Тільки-но випаде гарна днина, я обов'язково витягну вас на лід,— пообіцяв він.

Та погода все гіршала. Задув вітер і почав шматувати фюзеляж. Знову потяглися нудні у бездіяльності дні, а їх притулок гримів, підскакував і тремтів; проте Руперт щодня виходив назовні. Вітер засипав йому снігом очі, не давав ступити й кроку, а він ішов, тримаючись за фюаеляж, весь скулившись та прикриваючи від холоду лице; іноді йому навіть здавалося, що смерть була б ліпша за це холодне пекло. У нескінченному катуванні темряви й страждань він уявляв себе пам'ятником своєму минулому, своїм фальшивим теоріям про те, що кожен сам собі господар і мусить покладатися лише на себе.

— Колись у мене були тверді переконання,— казав він Водоп'янову, клацаючи зубами од холоду і все ж таки здираючи з себе одяг. Потім хутенько влазив у мішок та запинався до підборіддя, дожидаючи, поки його тіло зігріється.— У мене була чудова теорія, що коли покладаєшся на себе, то тобі й сам чорт не страшний.— І далі признався Водоп'янову, що помилявся,— Дурний же я був,— мовив розгнівано, одкидаючи геть свій облудний принцип.— Авжеж,— ще раз підкреслив,— коли повернусь,— все перевірю наново. Людина не може бути одна, бо тоді вона схожа на тварину...

Він не сподівався, що росіянин усе це зрозуміє, але той здивував його своїм "ну-ну* і раптом виголосив цілу тираду:

— Ви правду кажете, Руперте. Всі теорії тут розбиваються об кригу. Що тут найголовніше? Як вижити. А решта все — пусте. Тьхуі Хто обрав би для себе таку долю? Кому потрібна самотність? Гибіти без будь-якої користі?..

Руперт так змерз, що нічого й не одмовив, тільки зауважив, що його, мабуть, уже й пекло не зігріє.

Кілька тижнів жили вони так-сяк, аж поки не надумали готуватися в дорогу. За півтора-два місяці можна буде спробувати пробитися на південь, і вони ретельно обговорювали всі деталі ризикованого маршруту.

Вони довго й затято сперечалися, де перебувають і куди потраплять, якщо рушать на південь.

Якось, вийшовши опівдні, Руперт запримітив квадратну червону діру над горизонтом. То було ще не сонце, а лиш його відблиск у хмарах, схожий на багряне вікно. Пойнятий радістю, Ройс чомусь повірив, що вони виживуть. Червона цятка цілющого світла була для нього надією, і від подумав, що нічого прекраснішого досі не бачив. Цілу годину стояв на хвості літака, який перетворився на високу кучугуру, і милувався примарним сонцем, що ніби повільно пливло, то виринаючи, то потопаючи.

— От ми й спробуємо визначитись по ньому,— обережно натякнув він Водоп'янову, бо вже давно втратили лік дням. Та широту встановити можна, навіть не знаючи часу,— за висотою сонця або Полярної зірки.

День у день заграва все більшала, і ось вигулькнуло сонце: спершу тоненький окраєць над ясною лінією горизонту, а потім розпечена куля, котра майнула червоним обідком і знову пірнула, а за кілька діб над водянисто-зеленою рівниною спалахнув золотавий день — спершу на одну годину, потім на дві, а згодом прийшов жаданий час, коли Ройс перестав звертати увагу на сонце і лиш вряди-годи спинявся помилуватися ним.

Тепер потрібно було витягнути на повітря Водоп'янова. Той звівся на ліктях і захоплено сказав:

— День, дідько його бери! До чого ж нам пощастило,— зауважив.— Схоже на те, що ми опинилися південніш, аніж гадали. Надто вже високо стоїть сонце. Уявіть собі, що ми поблизу моря Уендела! І дрейфуємо далеко на схід од Гренландії. А коли так, то нема рації простувати на південь — бо там океан.

— Треба неодмінно визначитися,— одповів Руперт.— Не можна рушати, поки не знаємо, куди йти — до земгїі чи до води. Найменша похибка була б трагічною.

* * *

Це турбувало їх дедалі більше, й вони просиділи над картами цілих два дні, поки Руперт не взявся прискіпливо відновлювати все, що з ним було, аби хоч визначити дату— без цього неможливо провадити астрономічні розрахунки.

Знову налетів шторм, і сонце сховалося за хмари, та коли вигулькнуло, Руперт вийшов на холод і вітер, тримаючи в руках секстант, і став дожидатися, поки сонце стане в зеніті. Він уже визначив напрям півночі — так, як це можна було визначити в безпосередньому сусідстві з магнітним полюсом; коли ж сонце перестало йти вгору, записав азімут і взявся вираховувати поправку до значень секстанта й справжню висоту. Потім знайшов у таблиці нахил для сьогоднішнього дня — дату вони визначили наздогад — і записав на листку. Нахил і широта були плюсовими. Отож він склав їх і визначив широту. Вийшло 95° 14'. Тобто їх прибило майже до Північного полюса — так далеко від землі, що порятунку не було.

Водоп'янов не схотів вірити.

— Ви помилилися. Сонце не може бути так високо на даній широті. Дев'яносто п'ять градусів? Ні! Ми десь південніше.

Руперт сперечався, але без певності, бо й сам не бажав, щоб вони опинилися так далеко.

Вони зробили розрахунки на наступний день, але 83° 90' були такі ж нереальні, бо означали, що перебувають десь посередині Гренландії, або ж на теплій воді північної Атлантики.

— Може, ми пройшли морем Лінкольна до протоки Робсона! — вигукнув Руперт.— Якщо так, то добре...

Водоп'янов знову не погодився.

— Крига рухається в іншому напрямку. Коли б ми знаходились близько від землі, то навкруги громадилися б тороси. А в протоці Робсона потрапили б на чисту воду. Адже там ніколи не буває криги.

"Звідки він усе це знає?" — дивувався Руперт. Так добре вивчив умови Гренландії! Вони не розпитували один одного, що кожен робив у цих широтах. Руперт гнав од себе недобрі думки. Йому не хотілося знати, чим займався Водоп'янов та його екіпаж, похований у снігу поряд з літаком.

Він зробив нові обрахунки наступного дня, і знову вийшло те саме: 83° плюс-мінус кілька мінут.

— Вісімдесят три градуси дві мінути,— заявив Водоп'янов.— Тепер вірно.

— Так, але де ми? На сході чи на заході?

— Біля Аляски або десь над Атлантикою,— мовив Олексій.

— Якби внати, що робили навігатори в старі часи,— журно сказав Ройс,— то я б хоч приблизно вирахував довготу; мені цілком вистачило б вашого годинника.— Він довго мовчав, відновлюючи все те, що вивчив на флоті.