Будденброки - Сторінка 118

Можна сказати, що хтось добрий чи поганий учитель, але як можна бути старшим учителем, я ніяк не збагну. От якби поговорити на цю тему з Господом Богом або з паном Мароцке. Ото б зчинилося! Вони б образилися, покарали б мене за зухвальство, а вся моя вира, що я кращої думки про їхній фах, ніж вони самі… Та годі, що про тих носорогів балакати! Хай їм грець.

Вони походжали подвір'ям, і Ганно задоволено слухав Кая, який всіма способами намагався розважити товариша, щоб той забув про зауваження.

– Бачиш хвіртку? Вона відчинена, а за нею вулиця. Що, якби ми з тобою вийшли і трохи прогулялися тротуаром? До кінця перерви ще шість хвилин, і ми встигли б вернутися. Але в тім-то й річ, що не можна. Розумієш? Хвіртка відчинена, немає грат, жодної перешкоди немає, тільки поріг. А все-таки нам ні на секунду не можна його переступити, навіть думати про таке не можна… Ну що ж, підкоримось! Або візьмімо інший приклад. Хіба ми можемо сказати, що тепер десь пів на дванадцяту? Ні, тепер урок географії: ось як ми повинні міряти час! А тепер я питаю: хіба це життя? Все навпаки… О боже, коли цей заклад випустить нас із своїх ніжних обіймів!

– Так, а потім що? Ні, Каю, тоді виникне питанням що далі? Тут принаймні про таке не треба думати. Відколи помер мій батько, пан Кістенмакер і пастор Прінгсгайм щодня питають мене, ким я хочу бути. А я не знаю. Не вмію відповісти. Я ніким не можу бути. Всього боюся…

– Ну що ти! Навіщо впадати в таку безнадію! У тебе є музика…

– Що з моєї музики, Каю? Нічого з неї не буде. Що я, їздитиму й даватиму концерти? По-перше, мені не дозволили б, а по-друге, з мене ніколи не вийде майстра. Я майже ні до чого не здатний, хіба що трохи імпровізувати, коли залишаюся сам. До того ж такі подорожі… Вони теж лякають мене… В тебе зовсім інша справа. Ти маєш більше відваги. Ось ти смієшся з них усіх і можеш щось їм протиставити. Ти хочеш писати, хочеш розповісти людям щось гарне й цікаве: а це вже щось означає. І напевне здобудеш славу, ти все зможеш. Від чого це залежить? Бо ти веселіший. Часом на уроці ми перезираємось, як оце сьогодні, коли пан Мантельзак записав зауваження Петерсенові, єдиному з усіх, хто читав з книжки! Ми обидва думаємо те саме, але тобі смішно й легко. А я так не можу. Надто все це мене мучить. Я хотів би заснути і ні про що більше не думати. Хотів би вмерти, Каю!.. Ні, з мене нічого не вийде. Я не вмію бажати. Не бажаю навіть слави. Боюся її, ніби в ній прихована якась несправедливість!

Повір мені, що з мене нічого не може вийти. Пастор Прінгсгайм готує мене до конфірмації і оце недавно після розмови зі мною сказав комусь, що на мене треба махнути рукою, бо я походжу із звироднілої сім'ї…

– Так і сказав? – з напруженою цікавістю запитав Кай…

– Авжеж, він мав на увазі мого дядька Христіана, що сидить у психіатричній лікарні в Гамбурзі. І він, звичайно, має слушність. Хай на мене всі махнуть рукою, я їм буду такий вдячний за це!.. Я маю стільки прикростей, все мені йде так важко! Скажімо, коли я вріжу собі пальця, подряпаюся… в іншого все загоїлося б за кілька днів, а в мене робиться рана, ятриться, болить, довго не минає… Останнього разу пан Брехт сказав, що зуби в мене дуже погані, майже всі гнилі, попсовані. А скільки їх уже вирвано! І це тепер. А чим я жуватиму в тридцять, у сорок років? Ні, мені вже нема на що сподіватися…

– Гм, – муркнув Кай і піддав ходи. – Краще розкажи мені про свою музику. Бо я хочу написати щось чудесне, справді чудесне… Може, почну зараз, на уроці малювання. Ти гратимеш сьогодні пополудні?

Ганно помовчав. В очах його блиснула якась сумна, бентежна жага.

– Мабуть, гратиму, – сказав він, – хоч не повинен би. Мені треба було б тільки розучувати етюди й сонати, і на цьому край. Але я, мабуть, імпровізуватиму, не можу втриматись, хоч потім мені стає ще гірше.

– Гірше?

Ганно не відповів.

– Я знаю, про що ти граєш, – сказав Кай.

Обидва замовкли. Вони якраз переживали критичний вік, Кай спаленів і опустив очі, але голову тримав рівно. Ганно, блідий, смертельно поважний, дивився затуманеними очима кудись убік.

Та ось пан Шлеміль подзвонив, і вони пішли нагору. Почався урок географії, на якому вони мали писати контрольну, дуже важливу контрольну про область Гессен-Нассау. Зайшов рудобородий чоловік у брунатній куртці. Обличчя в нього було бліде, а на руках з пористою шкірою не росло жодної волосинки. То був Бистрий Глузд, доктор Мюзам. У нього часом бувала кровотеча з легень, і він про все на світі говорив іронічно, вважав себе не тільки за дуже хворого, але й не меншою мірою дотепного. Вдома в нього був цілий музей Гейне – колекція паперів і речей, що колись належали тому зухвалому, хворому поетові.

Він показав на карті кордони Гессен-Нассау, меланхолійно і водночас глузливо всміхнувся і попросив шановних добродіїв зробити йому ласку: взяти зошити і написати про все варте уваги в цій області. Здавалося, що він хоче висміяти і учнів, і ту область, а одначе то була важлива контрольна робота, і всі її боялися…

Ганно Будденброк нічого не знав про Гессен-Нассау, майже нічого. Він хотів зазирнути в зошит Адольфа Тотенгаупта, але Генріх Гейне, якому його ядуча й страдницька іронія не заважала пильно стежити за кожним рухом учнів, відразу помітив це і сказав:

– Пане Будденброку, мені кортить забрати у вас зошита, але боюся, що тим самим я зроблю вам велику ласку. Отже, пишіть далі.

Те зауваження таїло в собі подвійний дотеп: по-перше, доктор Мюзам назвав Ганно "паном Будденброком", а по-друге, доточив оту "ласку". Ганно довго сидів над зошитом, нарешті віддав його вчителеві майже чистим і разом з Каєм вийшов з класу.

Всі сьогоднішні небезпеки минулися. Щасливі ті, хто перебув їх цілим, чиє сумління не обтяжувало зауваження в журналі. Тепер вони могли собі спокійно відпочивати на уроці малювання в пана Дрегемюллера…

Зала для малювання була простора й світла, На полицях під стінами стояли гіпсові копії античних статуй, а в великій шафі повно було різних дерев'яних фігур та іграшкових меблів, які також правили за моделі. Пан Дрегемюллер був огрядний чоловік з круглою стриженою бородою і дешевою каштановою перукою, що зрадливо відставала ззаду на потилиці. Власне, перук було дві: одна з коротшим волоссям, а друга з довшим: коли пан Дрегемюллер підстригав собі бороду, то надягав коротшу… Були в нього й інші химери. Замість "олівець" він казав "грифель". Від нього завжди тхнуло спиртом та олійною фарбою, і дехто запевняв, що він п'є гас. Найкращими в житті для нього були години, коли він заступав когось і вів урок з іншого предмета. Тоді він виголошував цілі лекції про політику Бісмарка. Свою мову пан Дрегемюллер підсилював дивним жестом: проводив спіралі й дуги від плеча до носа і з ненавистю й страхом лаяв соціал-демократію…

– Ми мусимо триматися разом! – звертався він до слабших учнів, хапаючи їх за руки. – На нас чигає соціал-демократія!

Йому була властива якась гарячкова метушливість. Вік сідав біля котрогось учня, поширюючи навколо себе спиртовий дух, стукав його перснем по лобі й сипав такими словами, як: "перспектива!", "глибока тінь!", "грифель!", "соціал-демократія!", "триматися разом!" – і переходив до когось іншого…

Кай на уроці малювання почав писати свій твір, а Ганно подумки виконував одну увертюру. Потім урок скінчився, вони зібрали книжки і спустилися вниз. Тепер вони могли вільно вийти за браму, ніщо їм не стояло на заваді.

Ганно і Каєві. було по дорозі аж до самої червоної вілли. Далі малий граф Мельн уже йшов сам: додому йому було ще далеченько. А він не мав навіть пальта.

Замість ранкової мряки тепер падав мокрий лапатий сніг, що обертався в грязюку. Вони попрощалися коло хвіртки. Коли Ганно вже пройшов половину стежки до дверей, Кай вернувся і обняв його за шию.

– Не впадай у відчай… І краще не грай! – сказав він тихо, і його струнка, обшарпана постать зникла в сніговиці.

Ганно залишив книжки в коридорі на таці у ведмедя і зайшов привітатися з матір'ю. Герда сиділа в шезлонзі й читала книжку в жовтих палітурках. Поки син наближався по килиму, вона дивилася на нього своїми карими, близько посадженими очима, а коли він спинився перед нею, взяла його за голову й поцілувала в чоло.

Він вернувся до своєї кімнати, де панна Клементина приготувала йому легкий підобідок, умився і попоїв. А коли скінчив, витяг з шухляди пачку тоненьких міцних російських цигарок і – не вперше вже – закурив. Тоді сів біля фісгармонії і зіграв дуже важку, складну фугу Баха. Нарешті заклав руки за голову і глянув у вікно на сніг, що, кружляючи в повітрі, нечутно падав на землю. Більше там не було на що дивитися. Тепер його вікно виходило не в гарний садочок з плюскітливим фонтаном. Усе затуляла сіра стіна сусідньої вілли.

О четвертій подано обід. За столом сиділо троє: Герда Будденброк, Ганно Будденброк і панна Клементина. Потім Ганно приготував у салоні ноти і почекав біля рояля на матір. Вони зіграли сонату Бетховена, опус 24. Під час адажіо скрипка співала, мов ангел; але Герда невдоволено опустила її, похмуро глянула на неї і заявила, що вона не настроєна. Більше Гер да не захотіла грати і пішла нагору відпочити.

Ганно лишився в салоні. Він підійшов до засклених дверей, що вели на невеличку веранду, і кілька хвилин дивився на мокрий садок. Та нараз відступив від дверей, хапливим рухом засунув кремову завісу, від чого кімната сповнилася жовтавим присмерком, і схвильовано підійшов до рояля. Там він, ще трохи постояв, непорушно вдивляючись в одне місце, і перед очима в нього все почало тьмянішати, затуманюватись, розпливатися… Тоді сів і заходився імпровізувати.

То був простенький мотив, уривок ще не народженої мелодії, фігура на півтора такта; і коли вона вперше з несподіваною силою прозвучала під його пальцями на басовому тоні в один голос, ніби труби органу одноголосно і владно провістили початок і першооснову того, що мало наступити, ще ніяк не можна було передбачити, який буде цілий задум. Та коли він удруге повторив її на дисканті, забарвленому сріблястим тембром, виявилося, що фігура має єдине розв'язання, складається з тужного, болісного переходу з однієї тональності в іншу – коротенький, простий мотив, але поданий і виконаний він був так філігранно, врочисто й рішуче, що набув дивної, таємничої значущості.