Будденброки - Сторінка 38

Сподіваюся, ви ж не думаєте, тату, що мені у вас не подобається… То була б чорна невдячність, і мене гадалося б за неї просто відшмагати! Але ж ви знаєте, як буває в житті…

Та найдужче дратував її щораз помітніший релігійний дух, який запанував у просторому батьківському домі, бо консул чим дужче занепадав на здоров'ї, тим робився побожніший, та й дружина його, старіючись, теж починала знаходити втіху у вірі. В Будденброків віддавна був звичай молитися гуртом, перед тим як сідати до столу; тепер же від якогось часу стало законом, що двічі на день, вранці і ввечері, вся родина разом із слугами збиралася в малій їдальні і слухала, як господар дому читав розділ з біблії. Крім того, до них з кожним роком частіше навідувалися різні проповідники й місіонери, бо цей шанований патриціанський дім на Менгштраее, – де, між іншим, чудово годували, – у світі лютеранського й реформатського духівництва, серед вітчизняних і закордонних місіонерів віддавна мав славу гостинного притулку, і до нього з усіх кінців Німеччини по дорозі заїздили нестрижені добродії в чорних сутанах, щоб пожити там який день, певні, що на них чекають побожні розмови, сита їжа і щедра лепта на святі потреби. Міські проповідники також почувалися в Будденброків як у себе вдома…

Том був надто розумний і тактовний, щоб дозволити собі бодай посмішку, але Тоні глузувала з святих отців у живі очі, навіть більше: вона ніби заповзялася при кожній нагаді виставляти їх на тлум.

Часом, коли на матір нападала мігрень, мадам Грюнліх перебирала на себе господарство в домі і визначала, що варити на обід. Одного дня, коли в них гостював заїжджий проповідник, що дивував усіх своїм апетитом, вона підступно звеліла приготувати суп із салом, традиційну страву їхнього міста – навар із сала й квашеної городини, куди вкидали потім цілий обід; шинку, картоплю, мариновані сливи, печені груші, цвітну капусту, горох, боби, буряк тощо, та ще й додавали овочевого соку; ніхто в світі не міг їсти того суну, якщо не був призвичаєний до нього змалку.

– Ну як? Подобається вам, пане пастор? – допитувалась Тоні. – Ні? О господи, хто б подумав? – І, скорчивши хитрющу міну, вона легенько провела кінчиком язика по верхній губі, як завжди, коли обмірковувала або робила вже якусь капость.

Товстун покірно відклав ложку і простодушно сказав:

– Я почекаю другої страви.

– Так, ще буде невеличкий десерт, – квапливо мовила пані Елізабет, бо після того супу годі було й думати про якусь "другу страву".

Розчарований пастор мусив задовольнитися кількома грінками та яблучним повидлом і встав з-за столу голодний. Тоні нишком хихотіла, а Том, звівши догори одну брову, насилу стримувався, щоб не засміятися.

Іншого разу Тоні розмовляла внизу з кухаркою Стіною про хатні справи, коли саме вернувся з міста пастор Матіас із Канштата, що вже кілька днів гостював у їхньому домі, і подзвонив біля дверей. Стіна, по-сільському перевальцем, пішла відчиняти, і пастор, що хотів пошанувати кухарку добрим словом і водночас випробувати її віру, ласкаво спитав:

– Чи плекаєш ти в серці своєму любов до всеблагого пана нашого?

Може, він думав чимось винагородити її, якщо вона виявить ревну відданість спасителеві.

Стіна вражено витріщила на нього очі й почервоніла.

– Атож, пане пастор, – непевно відповіла вона. – А про котрого ви пана кажете? Про старого чи про молодого?

Мадам Грюнліх не забула розповісти про це вголос за столом, і навіть мати зайшлася своїм уривчастим крегерівським сміхом.

Консул, звичайно, спохмурнів і сердито втупився в тарілку.

– Непорозуміння… – збентежено промурмотів пастор Матіас.

Розділ одинадцятий

Те, про що буде мова далі, сталося наприкінці літа тисяча вісімсот п'ятдесят п'ятого року після обіду в неділю. Будденброки сиділи в кімнаті з краєвидами і чекали на консула, який ще одягався внизу. Вони домовилися з Кістенмакерами піти разом на прогулянку до парку біля міської брами – всі, крім Клари й Клотільди, що недільними вечорами ходили до однієї приятельки плести шкарпетки для негренят. У парку вони мали намір випити кави, а тоді, якщо Дозволить погода, ще, може, й покататися човном по річці.

– З татом здуріти можна! – сказала Тоні: вона полюбляла круте слівце. – Чи він може хоч раз колись вчасно зібратися? Сидить за своїм столом, і з місця його не зрушиш… То йому треба те скінчити, то інше… О господи, може, дійсно всі ті справи такі нагальні, я не хочу нічого казати… Хоч не вірю, що ми збанкрутуємо, як він покладе перо на чверть години раніше. А вже й так спізнившись хвилин на десять, він знов щось пригадує, кидається назад, перескакуючи по два східці, хоч знає, що від напруження в нього приливає кров і колотиться серце… І так щоразу, як ми йдемо в гості або вибираємось на прогулянку! Вічно йому ніколи! Невже не можна вчасно закінчити роботу і йти поволі? Що за легковажність! Бувши вами, я б, мамо, поговорила з ним як слід…

Тоні, в модній сукні з мінливого шовку, сиділа на канапі поряд з матір'ю. Пані Елізабет убрана була в довгу сукню з сірого пружкуватого шовку, оздоблену чорним мереживом. Атласні стрічки чепчика, пошитого з цупкого тюлю та мережив, були зав'язані бантом коло підборіддя і спадали на груди. Її гладенько зачесані коси не втратили свого рудуватого кольору. В руках, білих; з синюватими жилками, вона тримала торбинку. В кріслі коло неї примостився Том і, відкинувшись на спинку, курив цигарку, а коло вікна одна навпроти одної сиділи Клара і Тільда. Дивлячись на Клотільду, аж не вірилось, що можна переводити щодня стільки смачної, доброї їжі, і все надаремне. Вона ставала дедалі худіша, і чорна сукня, що взагалі не мала ніякої форми, нітрохи цього не приховувала. Обличчя в неї було довге, сіре й покірне, коси рівні, попелясті, а ніс великий, пористий, донизу потовщений…

– Ви вважаєте, що сьогодні не буде дощу? – запитала Клара.

Вона мала звичку ставити питання, не підвищуючи голосу і пильно, суворо дивлячись у вічі тому, до кого зверталася. Єдиною прикрасою на її брунатній сукенці був білий накрохмалений комірець і такі самі манжети. Вона сиділа рівно, склавши руки на колінах. Слуги нікого в цілому домі так не боялись, як її. Останнім часом вона замість батька читала вранці і ввечері біблію, бо в консула почала боліти від того голова.

– Ти береш свою палеринку, Тоні? – знову запитала Клара. – Вона в тебе змокне, як піде дощ. А шкода, палеринка нова, по-моєму, вам краще було б відкласти свою прогулянку…

– Ні, – заперечив Том. – Кістенмакери ж прийдуть. Нічого не буде… Надто швидко падає барометр!.. Зніметься вітер, лине дощ… але ненадовго. Тато ще не готовий, то й добре. Ми можемо спокійно перечекати негоду.

Пані Елізабет злякано підняла руку.

– Ти гадаєш, що надходить буря, Томе? Ох, ти ж бо знаєш, як я її боюся.

– Ні, – відповів Том. – Я вранці розмовляв на пристані з капітаном Клотом. Він, ніколи не помиляється. Буде раптова злива, навіть без великого вітру.

Другий тиждень вересня приніс запізнілу спеку. Віяв південно-східний вітер, і місто знемагало від спеки дужче, як у липні. Над дахами здіймалося дивне, темно-синє небо, над обрієм блякле, наче в пустелі; а після заходу сонця будинки та бруківка на вузеньких вулицях випромінювали задушливе тепло, мов груба. Але сьогодні вітер зненацька подув із заходу, і водночас почав швидко падати барометр. Більша частина неба була й досі блакитна, але його поволі затягали сизі хмари, купчасті, пухкі, мов подушки.

Том додав:

– Мені здається, що дощ і не завадив би. Ми хтозна-як потомилися б, якби довелось іти в таку задуху. Це якась неприродна спека. В По такої ніколи не було…

Тієї миті до кімнати зайшла Іда Юнгман, ведучи за руку малу Еріку. Дитина, одягнена в щойно випрасувану ситцеву сукенку, пахла крохмалем та милом і мала дуже кумедний вигляд. Рожевий колір обличчя і очі вона успадкувала від пана Грюнліха, але верхню губу мала Тонину.

Шановна Іда була вже геть сива, майже біла, хоч недавно переступила за сорок. Це це вже в неї була родинна риса: той дядько, що помер від гикавки, встиг посивіти в тридцять років. Зате її маленькі карі очі дивилися так само віддано, жваво й пильно. Іда вже двадцять років жила в Будденброків і пишалася тим, що стала незамінна в домі. Вона наглядала за кухнею і коморою, за білизною і порцеляною, робила важливіші закупки, читала книжечки маленькій Еріці, шила сукенки її лялькам, допомагала їй готувати уроки, а опівдні, прихопивши пакуночок бутербродів, забирала її зі школи і вела гуляти на Млиновий вал. Не було такої дами в місті, що не казала б пані Елізабет або її дочці: "Яку ж ви маєте золоту мамзель, голубко! Боже, це ж справжній скарб! Двадцять років у домі… І вона й у шістдесят, навіть старшою буде ще моторна! Ці худорляві люди… А які віддані очі! Я заздрю вам, люба моя!"

Проте Іда Юнгман і сама знала собі ціну, знала, хто вона, і коли на Млиновому валу якась звичайна нянька з дитиною сідала до неї на лавку й хотіла почати розмову, як рівна з рівною, мамзель Юнгман казала: "Еріко, серденько, тут дме", – і йшла звідти геть.

Тоні обняла доньку й поцілувала в рожеву щічку, а пані Елізабет, що занепокоєно стежила за дедалі темнішим небом, неуважно всміхаючись, простягла малій руку долонею вгору. Пальцями лівої руки вона нервово тарабанила по канапі, а світлі очі її весь час тривожно зверталися до вікна.

Еріку посадили коло бабусі, а Іда примостилася на краєчку крісла і взялася до плетива. Так вони мовчки сиділи кілька хвилин і чекали на консула. Повітря було задушливе. За вікнами зникла остання латка блакиті, і над містом нависло низьке, важке темно-сіре небо, що віщувало бурю. Барви кімнати, відтінки на краєвидах і шпалерах, жовтизна меблів і завіс потьмарилися, шовк на Тониній сукні перестав мінитися, а очі людей ніби згасли. І вітер, західний вітер, який щойно шумів у деревах коло Марийської церкви і гнав темними вулицями невеличкі вихори куряви, зненацька вщух. На хвилю запала мертва тиша.

І враз почалася та мить… Сталося щось нечуване, страшне. Задуха ніби подвоїлася, тиск атмосфери за якусь секунду так навально збільшився, що всім забило дух, серце здавило, мозок сповнився ляком… Надворі пролетіла ластівка, так низько над бруківкою, що аж черкнула її крильми.