Будденброки - Сторінка 53

Зате сам він приділяв своєму гостеві дуже багато уваги. Хоч консул мав безліч різних обов'язків, і ділових, і громадських, він знаходив час поводити пана Перманедера по місту, показати йому всі середньовічні пам'ятки – церкви, брами, криниці, ринок, ратушу, Дім корабельників. Він розважав його, як тільки міг, ба навіть познайомив на біржі з своїми найближчими приятелями… А коли мати при нагоді подякувала йому за таку самовідданість, він сухо зауважив:

– Та чого тільки не доводиться робити, мамо…

На це пані Елізабет не відповіла, навіть не всміхнулася, лише відвела вбік свої ясні очі й запитала про щось зовсім інше…

Сама вона ставилась до пана Перманедера з однаковою, щирою приязню, що навряд чи можна було сказати про її дочку. Торговець хмелем побував уже на двох "четвергах", – бо хоч він третього чи четвертого дня після свого приїзду і згадав мимохідь, що залагодив свою справу з тутешньою броварнею, відтоді минуло вже півтора тижня, – і на кожному з тих вечорів, як тільки пан Перманедер починав щось казати чи вимахувати руками, пані Грюнліх швидко, злякано кидала оком на своїх родичів: на дядька Юстуса, на кузин або на Томаса, червоніла, на довгий час замовкала чи навіть виходила з кімнати…

Зелені завіси у спальні пані Грюнліх на третьому поверсі легенько ворушилися від теплого подиху ясної червневої ночі; обоє вікон були відчинені. На нічному столику коло ліжка з запоною, в склянці, налитій до половини водою, а зверху оливою, горіло кілька гнотиків, рівним тьмяним світлом осяваючи велику кімнату з простими кріслами, покритими сірим лляним полотном. Пані Грюнліх лежала в постелі. Її гарненька голівка тонула в м'якій подушці з широкою мереживною прошвою, а руки були складеш поверх, стьобаної ковдри. Проте очі, надто задумані, щоб склепитися в сні, стежили за невтомними помахами крилець якогось метелика, що нечутно кружляв навколо освітленої склянки… Над ліжком, поміж двох давніх гравюр з краєвидами середньовічного міста, висів у рамках напис: "Покладайся на бога…" Та хіба це може бути втіхою, як отак лежиш опівночі з розплющеними очима і нема з ким порадитись, треба самій вирішувати, самій зважуватись на остаточне "так" чи "ні", від якого залежатиме все її подальше життя, її доля…

Було дуже тихо. Тільки цокав годинник на стіні і час від часу в сусідній кімнаті, відділеній від Тоні самими лише завісами, покашлювала мамзель Юнгман. Там ще ясно світилося. Вірна пруссачка сиділа і церувала малій Еріці панчохи. Дівчинка спала, глибоко й рівно дихаючи, – в пансіоні Зеземі Вайхброт були канікули, і вона жила на Менгштрасе.

Пані Грюнліх зітхнула, трохи підвелася й підперла голову рукою.

– Ідо! – приглушеним голосом покликала вона. – Ти ще й досі сидиш і церуєш?

– Авжеж, Тоні, серденько моє, – почулось у відповідь. – Сни, голубко, тобі завтра рано вставати, не виспишся.

– Та гаразд, Ідо… То ти збудиш мене о шостій?

– Добре буде й о пів на сьому, серденько. Карету замовлено на восьму. Засинай знову, щоб була свіжа й гарна…

– Ох, та я ще зовсім не спала!

– Ой-ой-ой, Тоні, це вже зовсім кепсько! Хочеш бути втомленою і сонною у Швартау? Ковтни сім раз води, повернись на правий бік і рахуй до тисячі…

– Ох, Ідо, прошу тебе, ходи на хвильку сюди! Я не можу заснути, в мене від думок уже голова лускає… Ось поглянь, у мене, мабуть, гарячка… Та й живіт знову… А може, це від недокрів'я? Жили на скронях набрякли й так пульсують, що аж боляче… Але це ще нічого не означає, такі повні жили можуть бути й при недокрів'ї…

Загуркотів стілець, і між завісами з'явилася міцна, кістлява постать Іди Юнгман у простій, немодній, брунатній сукні.

– Ой-ой-ой, невже гарячка, Тоні? Дай-но я помацаю, серденько… Зараз ми зробимо компресик…

Сягнистим, майже чоловічим кроком вона підійшла до шафки, дістала хусточку, вмочила в миску з водою, вернулася до ліжка, приклала її Тоні до чола і ще й кілька разів пригладила обома руками.

– Дякую, Ідо, зразу полегшало… Ох, посидь трохи коло мене, моя люба, старенька Ідо. Ось тут, на ліжку. Розумієш, мені з думки не сходить завтрашній день… Що його робити? Вже аж голова крутиться…

Іда сіла на край ліжка, знову взяла в руки голку й натягнену на дерев'яний грибок панчоху, схилила сиву, гладенько зачесану толову і, пильнуючи невтомними блискучими очима стібків, мовила:

– Думаєш, завтра він освідчиться?

– Напевне, Ідо! Можна не сумніватися. Такої нагоди він не пропустить. Як було з Кларою? Теж на такій прогулянці… Я могла б цього уникнути, не лишатися сама, не підпускати його до себе… Але тоді вже всьому кінець! Він сказав, що післязавтра від'їздить, та й не можна йому довше лишатися, якщо завтра нічого не вийде… Завтра неодмінно має все вирішитися… Але що мені відповісти, Ідо, якщо він освідчиться? Ти ще не виходила заміж, а тому, властиво, й не знаєш життя, але ти чесна, розумна жінка, і тобі вже сорок два роки. Що б ти порадила? Мені так треба чиєїсь поради…

Їда Юнгман опустила панчоху на коліна.

– Так, Тоні, я вже не раз про це міркувала. І вважаю, що тут нема чого багато радити, серденько моє. Він не може поїхати собі геть, не побалакавши з тобою і з мамою, а коли ти цього не хочеш, то треба було його раніше відіслати…

– Правду кажеш, Ідо; але я не могла, бо, врешті, це має статися! Тільки я все думаю: "Я можу відмовитися, ще не пізно!" І ось лежу й мучуся…

– Він тобі подобається, Тоні? Скажи щиро!

– Так, Ідо. Була б брехня, якби я відмагалася. Він не гарний, але в житті не врода важлива, зате добрішої за нього людини треба ще пошукати. Він не здатний ні на яку підлість, повір мені. А як згадаю Грюнліха… О господи, той завжди казав, що він діяльний і винахідливий, а насправді за цими словами ховалося звичайне шахрайство… А Перманедер не такий. Він для цього, я б сказала, надто неповороткий, надто добродушно ставиться до життя… Хоч, з іншого боку, це також вада, бо він напевне ніколи не стане мільйонером. Він навіть ладен, по-моєму, жити абияк, ваги-переваги, як вони там кажуть… Бо гам вони всі такі, оце я й хотіла сказати, Ідо, це основне. У Мюнхені, де він був серед своїх людей, які так само розмовляють і те саме роблять, я його просто покохала, таким він здавався мені милим, таким щиросердим і добрим. І я відразу помітила, що й він до мене не байдужий, – може, ще й тому, що він вважає мене за багату, боюся, що за багатшу, ніж я є насправді, бо, як ти знаєш, мама не може дати мені великого посагу… Але я переконана, що це його не зупинить. Він за великими грошима й не женеться… Одне слово… Що я хотіла сказати, Ідо?

– То було в Мюнхені, Тоні. А тут?

– А тут, Ідо… Ти вже здогадалася, що я хотіла сказали. Тут, де його вирвано з природного оточення, де люди зовсім інакші… так би мовити, суворіші, шанолюбніші, поважніші… тут мені часто буває соромно за нього, так, щиро признаюся тобі, Ідо, бо я завжди кажу те, що думаю… Я червонію за нього, хоч, може, це й погано з мого боку! Наприклад, він уже не раз казав у розмові "мені" замість "у мене". Там у них так кажуть, Ідо, навіть найосвіченіші люди, якщо вони в доброму гуморі, і нікого це не вражає, нікому не шкодить, ніхто з цього не дивується. А тут мама відвертає очі, Том зводить догори брови, дядько Юстус здригається і насилу стримується, щоб не пирхнути, як звичайно Крегери, а Пфіфі Будденброк перезирається зі своєю матір'ю або з Фрідерікою чи Генрієтою, і тоді мені стає так соромно, що я ладна втекти з кімнати, і мені важко навіть уявити собі, що я могла б вийти за нього заміж…

– Ну, це пусте, Тоні! Адже ти житимеш із ним у Мюнхені.

– Це правда, Ідо. Але ж будуть заручини, і їх святкуватимуть… Подумай, як мені доведеться соромитись перед родичами, перед Кістенмакерами і Меллендорфами і взагалі перед усіма гістьми, через те, що в ньому зовні так мало аристократизму… Ох, Грюнліх мав куди кращі манери, хоч душа в нього була чорна, як начебто любив колись казати пан Штенгель… Ідо, в мене голова йде обертом, будь ласка, поміняй компрес…

Тоні взяла в Іди холодну хусточку і з полегкістю відіткнула.

– Врешті, це має статися, – знову почала вона, – бо йдеться про основне: що я знову вийду заміж, а не гибітиму тут у становищі розлученої жінки… Ох, Ідо, я все думаю про минуле, про ті дні, коли вперше з'явився Грюнліх, і про сцени, які він мені влаштовував… скандальні сцени, Ідо! А потім Травемюнде, Шварцкопфи… – спроквола мовила вона, і очі її на хвилю мрійливо спинилися на зацерованій Ерічиній панчосі. – Далі заручини, Еймсбютель і наш дім – він був аристократичний, Ідо. Як згадаю свої халати… Таких я в Перманедера не матиму. Розумієш, життя вчить людину скромності. І доктор Класен, і дитина, і банкір Кессельмайєр… а потім кінець… Ти собі не уявляєш, який то був жах! А коли наберешся такого страшного досвіду… Але Перманедер ні в які брудні афери не вплутається, цього я від нього найменше сподіваюся, і з ділового боку ми на нього можемо цілком покластися, бо мені справді здається, що він з Ноппе непогано заробляє на нідерпаурівській броварні. А коли я стану його дружиною, Ідо, то вже зумію розворушити в ньому шанолюбство, ось побачиш! Допильную, щоб він як слід працював, домагався успіхів, додавав слави мені і всім нам, адже це його обов'язок, якщо він бере собі жінку з родини Будденброків!

Тоні заклала руки за голову і втупила очі в стелю.

– Так, ось уже цілих десять років минуло відтоді, як я дала своє слово Грюнліхові!.. Десять років! І тепер усе починається спочатку, мені треба знову казати комусь "так". Знаєш, Ідо, життя страшенно складна річ!.. Але різниця в тому, що тоді з цього робили велику подію, мене силували, мучили, а тепер усі принишкли і вважають, що я неодмінно дам слово. Бо розумієш, Ідо, в моїх заручинах з Алоїзом – я вже називаю його Алоїзом, бо, врешті, це повинне статися, – немає нічого врочистого й радісного, і йдеться зовсім не про моє щастя. Просто своїм другим заміжжям я спокійно й тверезо маю загладити перше, бо це мій обов'язок перед нашою родиною. Так вважає мама, і так вважає Том…

– Що ти, серденько моє! Коли ти не хочеш за нього, коли він не дасть тобі щастя…

– Ідо, я знаю життя, і вже тепер не така дурна, як була раніше, і очі також маю. Мама… що ж, вона, може, й не силувала б мене, бо все непевне в житті вона обминає своїм "assez".