Буйний День - Сторінка 46

Відколи Діді Мейсон стала до нього на службу, він подвоїв своє багатство, нажив тих мільйонів ще п'ятнадцять. І що ж? Якщо, може, вона й мала коли охоту вийти за нього заміж, то охота та меншала в міру того, як більшало його багатство.

"Чортзна-що! — подумав він. — Виходить, як я зароблю на оцій землі сто мільйонів, вона, чого доброго, перестане зі мною й розмовляти".

Але жарти жартами, а було йому не дуже весело. Він однаково не міг зрозуміти її загадкових слів, що вона охочіше вийшла б за Елама Гарніша того, котрий тільки-но з Клондайку, аніж за нинішнього. Отже, йому залишається одне — стати подібним до колишнього Буйного Дня, що прийшов з Півночі спробувати щастя в більшій грі. Та як же це зробити? Що минуло, того не вернеш. Самим бажанням тут не вдієш нічого, а інших способів нема. Це так самісінько могло б йому забагтися й малою дитиною стати.

І ще одною думкою він утішав себе після тієї розмови. Не раз доводилось йому чувати про таких секретарок, що відмовляли своїм хазяїнам, і всі вони зразу по тому кидали службу. Діді ж і не натякнула на таке. Хоч як важко її збагнути, але бодай безглуздих жіноцьких вередів у неї нема. Вона дівчина розважлива. Звичайно, тут є трохи і його заслуги, бо й він поводився розважливо. Він не дозволяв собі чіплятися до неї в конторі. Щоправда, двічі він трохи переступив свою межу, проте далі не пішов, звички з того не робив. Вона знає, що на нього можна звіритися. І все-таки він був певен, що більшість молодих жінок здуру покинули б службу в того, кому вони відмовили своєї руки. Та й тоді, як він захотів послати її брата до Німеччини, вона покинула комизитись, коли він як слід розтлумачив їй свій намір.

"Оце-то діло! — так закінчив він свої думки, коли автомобіль спинився біля його готелю, — Якби знаття, я першого ж дня, щойно вона стала на службу до мене, посватався б до неї. Як її послухати, тоді був саме слушний час. Я подобаюсь їй чимраз більше, але чимраз менше в неї охоти вийти за мене заміж. Що тут уторопаєш? Певне, просто морочить мене дівчина!"

РОЗДІЛ XIX

За кілька тижнів у неділю, так само непогожу, Буйний День ще раз посватався до Діді. Як і першого разу, він стримувався, аж доки його перемогла несита жадоба й погнала знову червоним автомобілем у Берклі. Не доїхавши два квартали, він вийшов з машини й рушив пішки до будинку під ґонтовим дахом. Йому відчинила дочка господині й сказала, що Діді нема вдома. Трохи повагавшись, дівчина пояснила, що вона гуляє на пагорбах, і навіть розказала, де її можна здибати.

Буйний День пішов, куди справила його дівчина, і вулицею вибрався за місто. За останнім будинком починалися круті пагорби. Повітря було вогке, здіймався вітер, звістуючи бурю з дощем. Наскільки сягало око, ніде на трав'янистих пагорбах Діді не було. Праворуч, у видолинку й по його схилах, ріс евкаліптовий гай. Високі стрункі дерева гойдалися, бились гілками об гілки, рипіли, мов стогнучи. Та рвучкий вітер, налітаючи, покривав і стукіт, і рипіння, й тріск однією низькою, глухою нотою, — наче то бриніла струна велетенської арфи. Знаючи добре Діді, Буйний День був певен, що натрапить на неї десь тут у цьому гаю, серед шуму розбуялої стихії. І справді, він здибав її по той бік видолинка, на самому белебні. Вітер там бушував найдужче.

Сватався Буйний День хоча й дещо одноманітно, зате ж зовсім не банально. Не навчений дипломатії та хитрощів, він діяв навпростець і навально, мов сама буря.

— У мене знов те саме, — сказав він, не гаючи часу ані на привітання, ані на перепросини, — я не можу без вас жити і прийшов по вас. Ви мусите взяти мене, Діді; що більше я міркую, то більше впевняюся, що я вам таки подобаюсь і не просто подобаюсь, а щось більше. Ви не зважитесь мені сказати, що це не так. Адже правда, не зважитесь?

Заговоривши з дівчиною, він стиснув подану йому руку і тепер не випускав її. Діді мовчала, аж нарешті відчула, що він лагідно, але владно притягує її за руку до себе. Мимохіть вона скорилась. На мить воля, здавалось, поступилася перед бажанням. Та зразу дівчина й відхитнулась, хоч руки не висмикнула.

— Невже ви мене боїтеся? — спитав він, уже шкодуючи.

— Ні, — сумно всміхнулась вона, — не так вас, як себе самої.

— Ви мені не відповіли, — нагадав він, підбадьорений тими словами.

— Будь ласка, прошу вас! Я ніколи не буду вашою дружиною, а тому краще про це не говорити, — сказала вона благально.

— Можу закластися, що будете.

Враз Буйному Дневі стало майже весело. Успіх був ближчий, ніж йому марилося в найвідважніших мріях. Сумніву нема: вона любить його! Бодай настільки любить, що не віднімає в нього своєї руки, не сахається, не відпихає його.

Вона похитала головою.

— Ні, це неможливо. Ви програєте.

Уперше страшна підозра промайнула Буйному Дневі в голові — думка, що пояснювала все зразу.

— Скажіть, а ви часом не одружені з ким-небудь таємно?

І такий щирий ляк бринів у нього в голосі й відбивався на обличчі, що вона не витримала — засміялась. Той веселий сміх вихопився в неї, як радісна пісня у пташки.

Йому не треба було іншої відповіді. Розсердившись на себе самого, він вирішив, що діло завжди краще, ніж слова, і, ставши так, щоб затулити дівчину від вітру, притяг її до себе. Враз налетів сильний подув і так зашумів у верховітті, їм над головами, аж вони застигли, слухаючи. Згори на них посипалось листя і сіконули скісні краплі дощу. Буйний День подивився на Діді, на її розвіяне вітром волосся. Від її близькості й від раптово гострого усвідомлення, яка вона йому люба, він так увесь затремтів, що аж Діді те відчула, бо він ще тримав її за руку.

Вона несподівано схилила голову й пригорнулась йому до грудей. Так вони простояли, доки не прошумів над ними другий шквал, знов обсипавши їх листям та краплями дощу. Раптом вона підвела голову і глянула на нього.

— Ви знаєте, я вчора ввечері молилася за вас. Я благала бога, щоб вам не пощастило, щоб ви позбулися всього! Розумієте? Всього!

Буйний День отетерів, почувши ті загадкові слова.

— Ну, це вже для мене зовсім темна ніч. Я завжди казав, що з жінотою я не чую дна під ногами. Ви мене геть загнали на глибоке. Нащо вам треба, щоб я всього позбувся, коли ви мене любите?

— Я вам цього не казала.

— Так, але й не зважились заперечувати. Отже, я знов кажу: чому ви хочете, щоб я позбувся всього, коли мене любите? Признаюсь, я цього ніяк не розшолопаю, як і другої вашої загадки: "що більше ви мені подобаєтесь, то менше я хочу вийти за вас заміж". Ви повинні мені розтлумачити. — Він обняв її й міцно пригорнув до себе. Тепер вона вже не опиралась. Голова її була похилена, і він не бачив її обличчя, але відчував, що вона плаче. Гарніш давно навчився цінувати мовчання і не квапив її, чекав, поки вона зважиться сама. Справа звернула в той бік, що Діді сама повинна була обізватися. Він був певен цього.

— Я не романтична, — заговорила вона врешті, підвівши голову й дивлячись на нього. — Може, воно було б і краще, якби я вдалась така. Я могла б, звісно, обдурити себе і потім ціле життя бути нещасною. Та мені не дозволяє ця моя поганюча розсудливість, хоч від цього я нітрохи не щасливіша.

— Знов нічого не доберу — ніяк не випливу на берег, — сказав Буйний День, не дочекавшись дальшого пояснення. — Ви мені мусите з'ясувати, ви ж нічого ще не сказали. Ви говорите про свою розсудливість, а кажете, ніби молились, щоб я збанкрутував. Нічого цього я не второпаю. Люба моя дівчинко, я дуже вас люблю і хочу з вами одружитися. Кажу вам це просто, щиро, без ніяких викрутів. Підете ви за мене?

Вона повільно похитала головою, а коли заговорила, то в голосі її забриніли й смуток, і гнів, і Буйний День зрозумів, що гнівається вона на нього.

— Гаразд, я вам поясню все просто й щиро, як ви просите.

На хвильку вона спинилась, наче не знаючи, з чого почати.

— Ви чесний, відвертий чоловік і хочете, щоб і я з вами була чесна й відверта, хоча взагалі жінок не вважають за таких? Ви хочете, щоб я вам сказала те, що може вас боляче вразити? Призналась у тому, від чого мені потім буде соромно? Вчинила так, як, на думку багатьох, дівчині не личить?

Він нічого не відповів, тільки його рука, що обнімала Діді за плечі, пригорнула її підбадьорливо.

— Я була б щаслива вийти за вас заміж, але я боюся. Я пишаюся, і заразом мені соромно, що такий чоловік, як ви, полюбив мене. Але у вас занадто багато грошей, і тут підносить голос моя поганюча розсудливість. Навіть коли ми одружимось, ви ніколи не будете цілком моїм, — моїм коханим, моїм чоловіком. Над вами панують ваші гроші. Я знаю, що я нерозумна жінка, але я хочу мати геть усього чоловіка. Ви не можете віддати себе мені. Ви належите грошам, вони забирають ваш час, ваші думки, вашу снагу, женуть вас туди й сюди, примушують робити те й се. Хіба ви самі не бачите? Може, це й дурниця, тільки я почуваю, що можу сильно любити, можу дати багато, віддати все, — але натомість я хочу коли не всього, то багато, у всякому разі далеко більше, аніж гроші дозволять вам віддати мені.

Ваші гроші гублять вас, ви робитесь чимраз гірший. Я ніколи не вийду за вас заміж, і через те мені не соромно сказати вам, що я люблю вас. Я вас полюбила, ще зовсім не знаючи, ще коли ви тільки-но приїхали з Аляски і я вперше прийшла до вас у контору. Ви були мій герой. Ви були Буйний День, відважний мандрівник і шукач золота. І на око ви були такий. Я не годна уявити, щоб якась жінка могла тоді, побачивши вас, не закохатись. Але тепер ви вже не такий.

Будь ласка, пробачте мені, що я завдаю вам болю. Але ви хотіли, щоб я вам сказала правду, ось я й кажу. Всі останні роки ви живете неприродним життям. Ви, що звикли до широких просторів, тепер закопалися в місті й живете як міщух. Ви вже не та людина, і псують вас гроші. Ви стали інакший, не такий здоровий, не такий чистий, не такий гарний. І до всього цього спрочинились ваші гроші, ваш спосіб жити. Ви самі це знаєте. І зовні ви вже зовсім не той: ви почали огряднішати, і це огрядність нездорова. Ви добрий і щирий до мене, але вже не добрий і не щирий до всіх, як були. Ви стали немилосердний, жорстокий. Я знаю. Не забувайте, що я бачу вас шість днів на тиждень, місяць у місяць, рік у рік. Я знаю куди більше про найдрібніші ваші рисочки, ніж ви про мене взагалі.