Чарівник Земномор'я - Сторінка 19

І Гед напружено намагався зрозуміти, хто перед ним стоїть. Хоча чоловік старався поводитися з гідністю, проте виглядав доволі жалюгідно, так неначе був слугою чи рабом.

— Ви навчались на острові Роук, — відповів незнайомець. — А там звикли вважати темними всі чари, крім власних...

— А хто ви, власне, такий?

— Звичайний подорожній, торговий агент із острова Оскіль. Я тут у справах, — відповів незнайомець у сірому.

Гед ні про що більше не розпитував, і старий, тихенько побажавши йому доброї ночі, пішов геть вузенькою звивистою вуличкою, що спиналася вгору від узбережжя.

Не знаючи ще, чи вірити словам незнайомця, Гед повернувся у порт. Поринувши у роздуми, він раз у раз позирав на північ. Червоне сонце швидко заходило за обрій, кидаючи останні промені на неспокійне море. Сірі сутінки густішали, а відтак не забарилася й ніч.

І Гед, зрештою, зважився прийняти виклик долі. Побачивши рибалку, який складав у човен свій нехитрий реманент, чаклун швидко підійшов до нього і запитав:

— Може, знаєте, хто сьогодні відпливає на північ — на Семель або до Ґирлищ?

— Он той довгий корабель — з острова Оскіль, напевно, він зайде і на Ґирлища.

Майже бігцем Гед рушив до великого судна, на яке вказав йому рибалка. То був міцний, довжелезний, немов змія, шістдесяти весельний корабель. Мав високий різьблений ніс, оздоблений мозаїкою з черепашок. Отвори для весел були червоними, а на кожному з бортів чорною фарбою була виведена руна "Стифл". Корабель виглядав досить похмуро, а проте це було швидкохідне судно. Команда вже готувалася до відплиття. Гед відшукав капітана і попросив узяти його пасажиром до Оскіля.

— Маєш чим заплатити?

— Я вмію заклинати вітри.

— Я й сам це вмію. А гроші маєш?

На Лоу-Торнінґу острів'яни віддячили Гедові, заплативши тамтешньою готівкою — монетами зі слонової кості. Він узяв лише десять монет, незважаючи на те, що старійшини наполягали, щоби переможець дракона взяв більше. Гед запропонував слонову кість шкіперу, але той тільки похитав головою.

— У нас це не гроші. Якщо не маєш чим заплатити, то нам нема про що говорити.

— Може, вам потрібен весляр? Мені доводилося гребти на галері.

— Так, нам якраз бракує двох чоловік. Що ж, тоді берися до роботи! — сказав капітан і більше не звертав на Геда уваги.

Отак, поклавши чарівну патерицю і торбу з книжками під лаву, Гед на десять важких зимових днів став гребцем на оскільській галері. Удосвіта вони вийшли з Оримі, і цілісінький день Гед думав тільки про те, щоб упоратися з веслом. Через давні рани завдавала клопоту ліва рука, а його вміння гребти, яке Гед набув, плаваючи вузькими протоками між островами Лоу-Торнінґа, для галери не годилося — він ледве дихав від утоми, налягаючи на довге важке весло під монотонний стукіт барабана. Зміна веслярів відбувалася через кожних дві-три години. Але цього перепочинку Гедові вистачало тільки для того, щоб остаточно задубіли всі його м'язи. А тоді він знову мусив братися до роботи. На другий день було ще важче, а потім він призвичаївся і вже не зважав на постійну втому і біль у м'язах.

Між членами цієї команди не було таких доброзичливих стосунків, які панували на борту "Тіні", коли Гед подорожував із Ґонту на Роук. Утім, у цьому не було нічого дивного, адже андрадських і гонтійських моряків зазвичай об'єднувало торгове партнерство, тому вони трудилися задля спільної справи. Натомість оскільські купці на своїх кораблях використовували рабів та найманців, з якими розплачувалися дрібними золотими монетами. Золото неабияк цінується на острові Оскіль. Але воно не породжує добрих взаємин між людьми, так само, як і поміж драконами, які також схиблені на золоті.

Принаймні половину веслярів складали раби, котрі працювали задарма. Тож корабельні старшини мимоволі перетворилися на жорстоких наглядачів. Звісно, їхні нагаї ніколи не опускалися на спини найманих гребців. Одначе, хіба можуть бути дружніми стосунки, якщо твого сусіда час від часу шмагають канчуком? Гребці майже не спілкувалися між собою, а з Гедом — і поготів. Серед них переважали оскіляни, котрі розмовляли своєю говіркою, а не ґардійською мовою Архіпелагу. Це були суворі, світлошкірі люди з довгими темними вусами та прямим довгим волоссям. Геда вони називали Келюбом, тобто "червоношкірим". Знаючи, що він чародій, зловтішні оскіляни нишком кепкували з нього. Але Гедові було байдуже — йому зовсім не кортіло шукати між ними друзів. Навіть у загальному могутньому ритмі греблі, серед шістдесяти інших веслярів на кораблі, що мчав сірими хвилями океану, він почувався беззахисним вигнанцем.

Коли надвечір вони заходили до чергового порту, втомлений важкою працею Гед накривався плащем і відразу засинав. Але сон його був тривожним і неспокійним, він часто прокидався — Геда мучили зловісні сни, яких він згодом не міг пригадати. Йому здавалося, що примари із цих снів нависли над кораблем і командою. Тож Тед не довіряв нікому.

Зазвичай кожен вільний оскілянин носив на поясі довгий ніж. Якось, коли Гедова зміна обідала за одним столом, один із веслярів запитав:

— Келюбе, ти раб чи клятвопорушник?

— Ні те, ні інше.

— Чому ж ти тоді без ножа? Боїшся битися? — насмішкувато продовжував чоловік на ймення Скіорх.

— Ні.

— Може, за тебе заступається твій песик?

— Це не песик, а отек, — зауважив інший весляр, котрий дослухався до їхньої розмови.

І оскільською говіркою додав щось таке, від чого Скіорх спохмурнів і відвернувся. Проте Гед встиг зауважити, як дивно змінилося його обличчя: воно раптом ніби перекосилося, риси розпливлись і стали невиразними, щось невидиме заволоділо ним і тепер крадькома спостерігало за Гедом, ховаючись у непроникних очах. Але за якусь мить Скіорх знову виглядав так, ніби нічого й не сталося. І Гед подумав, що то лише його власний страх відбивається у чужих очах. А вночі, коли вони кинули якір біля Езена, Геда знову мучили жахливі сни, і марився йому Скіорх. Відтак аж до кінця подорожі вони не перекинулися жодним словом. Гед тримався подалі від Скіорха, а той, здається, також уникав його.

Залишилися на півдні оповиті першими зимовими туманами снігові вершини острова Хавнор. Потім вони на веслах увійшли через вузьку протоку до Ейського моря, де колись втопилася прекрасна Ельфаран, минули острови Ґирлищ, два дні простояли в порту Берили — білокам'яної столиці Енлада, оспіваної у легендах. У всіх портах, у які заходила галера, команду тримали на борту, на берег не пускали нікого. Але, зрештою, осяяні промінням вранішнього сонця, долаючи спротив північно-східних вітрів, які хазяйнують у пустельних Північних широтах, вони вийшли до Оскільського моря. І наступного дня, незважаючи на сильний шторм, доставили вантаж цілим і неушкодженим у порт Нешум, торговий центр східного Оскіля.

Десь далеко звідси, за обрієм, залишилися сонячні береги Потаємного моря. А тут перед очима Геда стелився низький берег, а далі — за кам'яними хвилерізами, які захищали гавань, причаїлося сіре місто. А на обрії під важкими сніговими хмарами височіли безлісі гори.

На борт галери піднялися портові вантажники, щоби звільнити трюми від дорогих товарів, привезених із Півдня: золота, срібла, самоцвітів, дорогих шовків та яскравих гобеленів — усього того, що так полюбляють оскільські вельможі. Тепер наймані веслярі могли зійти на берег. Досі Гед нікому не розповідав, хто він і що шукає на острові Оскіль. Та зараз він залишився сам-один у чужому краю, і треба було бодай дізнатися, де розташований замок Теренон. Чоловік, якого він спробував розпитати про це, сказав, що навіть не чув про такий замок, і поспіхом рушив геть. Але раптом обізвався Скіорх, котрий чув їхню розмову:

— Замок Теренон? Це поблизу кексемтійського торфовища. До речі, я саме йду в той бік.

За інших обставин Гед нізащо б не погодився кудись іти зі Скіорхом, але зараз у нього не було вибору: він не знав ні дороги, ні мови. "До того ж, — подумав Гед, — усі мої перестороги марні, адже я тут не з власної волі". На Оскіль його пригнала якась таємнича сила. Тож він накинув на голову каптур, узяв чарівну патерицю і торбу, та й пішов слідом за оскілянином вулицями міста, а далі вгору по дорозі, що звивалася серед засніжених пагорбів. Маленький отек не захотів сидіти на плечі, а заховався у кишені смушкової куртки, як він зазвичай робив у холодну погоду. Навколо них стелилися безмежні пустельні торфовища. Гед і Скіорх йшли мовчки. Здавалося, що зима назавжди скувала землю закляттям тиші.

— Ще далеко? — запитав Гед, коли вони пройшли кілька миль, не зустрівши на шляху жодного селища чи бодай ферми. Саме зараз він подумав, що у них зовсім немає з собою їжі.

Скіорх, поправивши каптур, повернувся до хлопця і сказав:

— Ні, недалеко.

Гед побачив його потворне обличчя — бліде, жорстоке і грубе. Але тепер він не боявся людей. Зараз його могли налякати хіба що ті нетрі, у які могла завести людина з таким обличчям. Тож Гед ствердно кивнув головою і вони пішли далі. Дорога тоненькою цівкою бігла через пустище і звивалася між голими кущами, припорошеними першим снігом. Деколи вона перетиналася з іншими стежками, що галузилися серед пагорбів.

Коли надвечір дим з нешумських коминів розвіявся за обрієм, Гед уже не міг достеменно сказати, скільки вони пройшли, і не знав, чи далеко ще до мети. Смерклося, пронизливий східний вітер проймав аж до кісток. Вони йшли вже кілька годин, і Гедові здалося, що далеко попереду в небі над північно-східними горбами промайнуло щось біле, схоже на зуб. Але світло короткого зимового дня згасало, і на стрімкому повороті дороги він зміг розгледіти у тій білій плямі чи то вежу, чи дерево, яке невиразно бовваніло вдалині.

— Ми йдемо туди? — запитав він, показуючи рукою.

Скіорх промовчав, але продовжував уперто підніматись угору, закутавшись у повстяний плащ із гостроверхим каптуром, обшитим хутром. Гед почувався виснаженим дорогою і десятьма днями морської подорожі. Його пильність і воля притупилися. Він брів, як у нескінченному сні, що веде у порожнечу. Зараз йому здавалося, що він уже цілу вічність іде по цій безмовній похмурій пустелі разом із цим мовчазним чоловіком.

У кишені прокинувся і заворушився отек, і разом з ним у свідомості Геда прокинувся невиразний страх.