Чарівник Земномор'я - Сторінка 20

Хлопець примусив себе сказати:

— Сніжить, та й ніч настає... Нам ще далеко, Скіорху?

Той навіть не озирнувся, а трохи згодом відповів:

— Недалеко.

Його голос звучав якось дивно — не по-людськи, а по-звірячому хрипко, немовби вириваючись з утроби. Навколо у пізніх сутінках стелилися пустельні пагорби. А в повітрі, падаючи на землю, кружляли легкі сніжинки.

Гед зупинився.

— Скіорху! — вигукнув він.

Той зупинився і повернувся до нього. Під гостроверхим каптуром обличчя не було.

Гед не встиг вимовити жодного слова, жодного закляття, бо перевертень раптом хрипко проревів його ім'я:

— Гед!

Роззброєний зненацька магічною силою свого імені, Гед беззахисно стояв перед перевертнем. Годі було кликати когось на допомогу в цій чужій землі, де він нікого не знав. Хлопець стояв віч-на-віч перед смертельним ворогом, а єдиною його зброєю була тисова палиця, яку він тримав у правиці.

Потвора, яка поглинула душу Скіорха, заволоділа і його тілом. Вона не мала власної плоті, це був лише дух у людській подобі, примарна оболонка, у якій зачаїлася справжня Тінь. Перевертень рушив до Геда, простягнувши руки перед собою, наче обмацував порожнечу. Лють і жах охопили Геда, він щосили замахнувся палицею і рубонув нею просто посеред каптура, що приховував обличчя Тіні. Від сильного удару плащ розпластався на снігу — так ніби всередині нього була порожнеча. Та враз, химерно звиваючись і набрякаючи темрявою, потвора знову звелася на повен зріст. Здригаючись і заточуючись, наче од вітру, Тінь, простягнувши руки, сунула на Геда, намагаючись учепитися в нього так само, як тоді, на роукському пагорбі. Якби їй це вдалося, вона би покинула тіло Скіорха й увійшла у Геда, поглинувши його єство й отримавши необмежену владу над ним. Гед удруге вдарив її важким ціпком, який після першого удару почав диміти. Тінь відсахнулась і знову посунула на нього. Гед ударив її втретє. Палиця спалахнула, обпікаючи хлопцеві руку. Кинувши її додолу, Гед зробив крок назад, а тоді різко повернувся і почав тікати.

Він біг щодуху і, наступаючи йому на п'яти, за ним мчав перевертень. Гед не озирався назад. Він біг і біг у сутінках безмежної долини, і сховатись йому було ніде. Перевертень ще раз хрипко покликав Геда по імені, та це хоча й забрало у хлопця магічну силу, проте не давало влади над його тілом. Тож Гед продовжував бігти.

Темна ніч зусібіч щільно огортала мисливця та його здобич. Сніг, неначе серпанком, застеляв стежку, і Гед не бачив її. Серце заходилося у грудях, у горлі пекло вогнем. Гед уже ледве пересував ноги. А все ж невгамовний переслідувач ніяк не міг наздогнати його. Примара щось шепотіла і бурмотіла, відтак голосно покликала Геда по імені, і він зрозумів, що все життя цей ледь чутний шепіт переслідував його, чигав на нього на межі слуху. Та тепер він зміг виразно почути його, тому мусив здатися, поступитися, зупинитися. Проте хлопець не зважав на моторошний голос і продовжував бігти вгору по довгому, темному схилу. Йому здавалося, що попереду жевріє бліде світло, і хтось кличе його, підганяючи: "Біжи! Біжи!"

Гед спробував відгукнутися, але не зміг вимовити й слова. Яскравішим ставало тьмяне світло, що пробивалося крізь зяючий отвір попереду. Стін він не бачив, але брама була просто перед ними. Коли Гед зупинився перед нею, перевертень миттю вхопив його за плащ, намагаючись дотягнутися до нього й міцно стиснути у смертельних обіймах. Зібравши останні сили, Гед кинувся до брами. Він ще хотів обернутися, щоби зачинити ворота перед потворою, та ноги вже не тримали його. Він спіткнувся, хапаючи руками повітря, а тоді в його очах спалахнуло і попливло світло. Гед відчув, що падає, і, непритомніючи, зрозумів, що хтось його підхопив. Вкрай виснажений, він поринув у забуття.

ПОЛІТ ЯСТРУБА

Прийшовши до тями, Гед зрадів, що прокинувся живим. Для нього було щастям знову побачити світло, звичайне сонячне світло, що заливало все навколо нього. Йому здавалося, що він пливе у тихих хвилях цього світла, погойдуючись у спокої, наче у човні. Невдовзі Гед побачив, що лежить на розкішному ліжку — на такому він ще зроду не спав. Величезні шовкові перини були набиті пухом. Ліжко стояло на чотирьох високих різьблених ніжках. А над ним висіла важка червона запона, що захищала від протягів. Із двох боків вона була закинута догори, і Гед побачив просторі покої з кам'яними стінами та підлогою. Через високі різьблені вікна виднілися осяяні тьмяним зимовим сонцем торфові поля — голі, бурі, вкриті плямами снігу. Кімната знаходилася високо над землею, тому з вікон було видно доволі далеченько.

Оксамитова пухова ковдра легко сковзнула на підлогу. Гед сів у ліжку. Він був зодягнений у тонку шовкову сорочку, обшиту срібною парчею. Поруч на стільці лежали наготовлені для нього чоботи з м'якої, як рукавичка, шкіри і плащ, облямований хутром пелаві. Приголомшений несподіваною гостинністю, Гед трохи посидів мовчки, потім встав і почав шукати свою чарівну патерицю. Але її ніде не було. Долоня та пальці його правої руки були обпечені, але рану вже хтось перев'язав і намастив цілющою маззю. Тільки тепер хлопець відчув, як болять рани і скніє від утоми все тіло.

Деякий час Гед стояв нерухомо, а потім, майже не сподіваючись, що отек озветься, тихенько прошепотів:

— Хойґу... Хойґу...

Але маленького безстрашного звірятка ніде не було видно. Беззастережно віддане Гедові безмовне створіння, яке колись повернуло його до життя з потойбічного світу, кудись зникло. Чи був отек із Гедом минулої ночі, коли він утікав від тіні? Та й коли це було? Можливо, не вчора, а багато ночей тому? Хтозна, хтозна... Все в його голові було непевним і тьмяним: перевертень, обвуглена палиця, втеча, шепіт, брама... Жодного чіткого спогаду. Навіть тепер усе в його свідомості розпадалося на безладні образи. Гед ще раз прошепотів ім'я отека, вже ні на що не сподіваючись, і на очі йому навернулися сльози. Десь далеко задзеленчав дзвіночок. У сусідній кімнаті йому ніжно відповів інший. У Геда за спиною відчинилися двері і до покою зайшла незнайома жінка.

— Добридень, Яструбе, — мовила вона, посміхаючись.

Молода й висока, вона була вбрана у білу сукню, оздоблену сріблом. Волосся, що спадало до пояса чорним водоспадом, увінчувала срібна сітка.

Гед незграбно вклонився.

— Напевно, ви мене не пам'ятаєте?

— Не пам'ятаю, пані?

Він ще ніколи не бачив такої прекрасної жінки. Вбрання лише підкреслювало її вроду. З нею могла зрівнятись хіба що краса Володарки острова Оу, яка колись разом зі своїм чоловіком відвідала свято Сонцестояння на острові Роук. Але та жінка нагадувала яскраве полум'я свічки, а ця була як холодне місячне проміння.

— Я так і думала, що ви не згадаєте мене, — сказала вона, посміхнувшись. — Та незважаючи на вашу забудькуватість, ви для нас завжди бажаний гість.

— Але де я перебуваю? — запитав Гед, ледве ворушачи язиком.

Йому було не тільки важко говорити з нею, а й відвести від неї погляд. Гед почував себе доволі скуто у вишуканих княжих шатах. Крім того, йому взагалі було не надто затишно — кам'яні плити підлоги здавалися холодними і ворожими, навіть повітря, яким він дихав, також було чужим. Та й він сам не був собою, принаймні таким, як раніше.

— Цей замок називається Теренон. Тут знаходиться найдорожчий у світі камінь Теренон. Мій чоловік, якого звати Бендереск, є володарем цих земель, що тягнуться від кексемтійських торфовищ до озьких гір. А мене тут, на Оскілі, звуть Серет, що тутешньою мовою означає "срібна". А вас, як мені відомо, деколи називають Яструбом, і в Обителі Мудреців ви отримали звання мага.

Гед подивився на свою обпечену руку і, подумавши, сказав:

— Не знаю, хто я тепер. Колись у мене була магічна сила. Але, мабуть, я вже втратив її.

— Ні, ви не втратили силу, але навіть якщо це й так, то тут вона відновиться устократ. Тут вам нічого не загрожує. У цього замку міцні мури, причому, вони — не лише з каменю. Ви зможете добре відпочити і поновити сили. А також здобути велику могутність і нову чарівну палицю, яка не перетвориться на попіл у ваших руках. Зрештою, деколи навіть зло приводить до доброї мети. А тепер ходіть зі мною, я хочу показати вам наші володіння.

Вона говорила так ніжно і солодко, що Гед навіть не розрізняв її слів, а чув у її голосі лише тиху, майже невловиму звабу. Тож він повільно пішов за господинею замку.

Його кімната справді знаходилась у високій вежі, що гостроверхим зубом стриміла на вершечку гори. Разом із Серет вони спускалися по кручених сходах, що вели вниз. Потім пройшли через розкішні покої та зали, повз високі вікна, що виходили на всі чотири сторони світу. За склом було видно невисокі горби, що тягнулися назустріч сонячному зимовому небу. Далеко на півночі бовваніли гостроверхі білі гори, а на півдні Гед спостеріг мерехтливі полиски моря.

Слуги відчиняли перед ними двері і відступали вбік, пропускаючи свою господиню та її гостя. Усі вони були похмурими білошкірими оскілянами. У Серет також була світла шкіра, проте, на відміну від решти острів'ян, вона чудово розмовляла ґардійською мовою. Гедові навіть здалося, що у її вимові помітний ґонтський акцент. Увечері жінка познайомила його зі своїм чоловіком Бендереском, володарем Теренона. Утричі старший за неї, сивий, наче молоко, і худий, ніби тріска, він із холодною люб'язністю привітав молодого чаклуна, запросивши залишатись у замку стільки, скільки йому заманеться. Бендереск був небагатослівним і не розпитував Геда ні про подорожі, ні про пригоди, ні про ворога, що його переслідував. Навіть не обмовилася про це і повелителька Серет.

А втім, то було чи не найменше з тих див, якими був наповнений Теренон. Принаймні ще більшою таємницею здавалося Гедові його перебування у цьому місці. За непроникними мурами Теренона він опинився випадково, проте все, що з ним сталося, аж ніяк не було випадковим. Можливо, він потрапив сюди, бо таким було його підсвідоме бажання, і обставини склалися так, що воно збулося. Адже невідома сила вела його на північ. Незнайомець в Оримі порадив прямувати до замку Теренон. Як навмисне, у порту на нього чекав оскільський корабель, та й Скіорх привів саме до цього палацу. Гед не міг сказати напевне, яку з цих випадковостей підлаштувала Тінь, що полювала на нього.