Час жити і час помирати - Сторінка 37

Здається, "Лісовий табір номер два". Я її спитаю. Але слухай-но нарешті далі! Я дивлюся на неї й кажу: "Альма, це ти?" — "Я, — відповідає вона. — Отто, у мене було таке передчуття, що ти приїдеш у відпустку, тому я й повернулася сюди". А я все дивлюся на неї і мовчу. Жінка, яка колись була дужа, мов кінь, тепер стояла переді мною геть худа, якихось п'ятдесят п'ять кілограмів замість доброго центнера раніше. Просто кістяк, на якому метляється одяг! Жердина, та й годі! — Бетхер засопів.

— Яка ж вона на зріст? — поцікавився Фельдман.

— Що?

— Яка вона на зріст, твоя дружина?

— Десь метр шістдесят. А хіба що?

— Отже, тепер у неї нормальна вага.

— Нормальна вага? Чоловіче, що ти плетеш? — Бетхер втупився у Фельдмана. — Це не для мене! Для мене це — тріска! Мені не підходить ця триклята нормальна вага! Я хочу, щоб моя дружина була така, як раніше, показна, із задом, на якому можна розбивати горіхи, а не з двома жалюгідними квасолинами замість нього. За що я воюю? За отаку тріску?

— Ти воюєш за нашого улюбленого фюрера і нашу дорогу вітчизну, а не за забійну вагу своєї дружини, — кинув Ройтер. — Після трьох років на фронті тобі пора б уже це знати.

— Забійна вага? Та хто що каже про забійну вагу? — Бетхер люто й безпомічно переводив погляд з одного на іншого. — Це була жива вага! А з усім іншим ідіть ви…

— Стривай! — Ройтер застережно підняв руку. — Думай що завгодно, але не висловлюйся! І радій, що твоя дружина ще жива!

— Я й радію! Але хіба вона не могла б бути жива і така ж міцна, як і раніше?

— Але ж, Бетхере! — сказав Фельдман. — Її ж можна знову відгодувати.

— Ти так гадаєш? А чим? Отими крихтами, що їх дають на талони?

— Спробуй купити щось із-під поли.

— Вам легко давати поради! — зітхнув Бетхер. — А в мене залишилося всього-на-всього три дні відпустки. Як же мені за три дні відгодувати дружину? Та, навіть якби вона купалася в самому риб'ячому жирі і їла сім разів на день, то й тоді поправилася б щонайбільше на кілька кілограмів. А це майже ніщо! Кепські мої справи, друзі!

— Чому ж кепські? Ти ж маєш іще оту товсту хазяйку, якщо тобі потрібне сало!

— В тому-то й річ. Я гадав, що коли знайду дружину, то про хазяйку більше й не згадуватиму. Я сімейний чоловік, а не якийсь там вітрогон. А тепер хазяйка подобається мені більше.

— А ти, виявляється, страшенно легковажний тип, — зробив висновок Ройтер.

— Я не легковажний! Я беру все близько до серця, в цьому моя помилка. А взагалі я міг би бути задоволений. Але цього ви, дикуни, не збагнете!

Бетхер підійшов до своєї шафки і запхнув решту речей у ранець.

— Ти вже вирішив, де житимеш зі своєю дружиною? — спитав Гребер. — Чи в тебе лишилася колишня квартира?

— Звичайно, ні. Розбомбило! Але краще вже перебути десь серед руїн у підвалі, ніж бодай один день зостатися тут. Та от біда: дружина мені більше не подобається. Я її, звичайно, ще люблю, для того ми з нею й одружувались, але така, як тепер, вона мені більше просто не подобається. Інакше я не можу, і все! Що мені робити? Вона це, звичайно, теж відчуває.

— Скільки ще в тебе відпустки?

— Три дні.

— І ти не можеш ці три дні придуритися?

— Друже, — спокійно сказав Бетхер, — жінка в ліжку, мабуть, може придуритися. Чоловік ні. Повір мені, було б краще, якби я поїхав, не зустрівшись із нею. А то ми обоє тільки мучимося.

Він узяв свої речі й пішов.

Ройтер подивився йому вслід. Потім перевів погляд на Гребера.

— А ти? Що робитимеш ти?

— Навідаюся в запасний батальйон. Про всяк випадок спитаю, чи не треба ще якихось паперів.

Ройтер ошкірився:

— Невдача твого друга Бетхера тебе не налякала, чи не так?

— Ні. Мене налякало зовсім інше.

— Небезпечно, — промовив писар із запасного батальйону. — На фронті небезпечно. Ти знаєш, що треба робити, коли насувається небезпека?

— Треба ховатися, — відповів Гребер. — Це відомо кожній дитині. Але мене це не обходить! Я у відпустці!

— Ти просто ще думаєш, що у відпустці,— поправив його писар. — А якої ти заспіваєш, коли я тобі покажу одержаний сьогодні наказ?

— Буде видно.

Гребер дістав пачку сигарет і поклав її на стіл. Він відчув, як неприємний холодок скував йому серце.

— Небезпечно, — знов повторив писар. — Великі втрати. Терміново потрібне поповнення. Усіх відпускників у яких немає поважних причин залишатися, негайно відішлють у частини. Ясно?

— Так. А що це таке — "поважні причини"?

— Смерть когось із рідних, невідкладні сімейні справи, важка хвороба…

Писар узяв сигарети.

— Отже, забирайся геть! І не потикайся сюди. Якщо тебе не розшукають, то і не відішлють у частину. Уникай казарми, як чуми. Знайди де-небудь притулок, поки закінчиться відпустка. Потім повідомиш про від'їзд. Тобі нічого не загрожує. Покарання за те, що не залишив адреси? Але ж ти все одно їдеш на фронт, і баста!

— Я одружуюсь, — заявив Гребер. — Це поважна причина?

— Одружуєшся?

— Так. Тому я, власне, й тут. Я хочу дізнатися, чи, крім солдатської книжки, мені потрібні ще які-небудь папери?

— Одруження! Можливо, це й поважна причина. Можливо, кажу я. — Писар припалив сигарету. — Це може бути причиною. Але навіщо тобі ризикувати? Особливих, паперів тобі, як фронтовій свині, не треба. А коли щось буде потрібно, приходь до мене: я все зроблю тобі нишком-тишком, ніхто нічого не знатиме. В тебе є пристойний одяг? В цьому лахмітті ти ж не будеш одружуватися.

— А тут можна що-небудь обміняти?

— Іди до каптенармуса, — порадив писар. — Поясни йому, що ти одружуєшся. Скажеш, що це я тебе послав. В тебе знайдеться ще пачка добрих сигарет?

— Ні. Але я, мабуть, зможу дістати.

— Не мені. Фельдфебелеві.

— Побачу. Ти не знаєш, чи мусить жінка, що виходить заміж за фронтовика, мати якісь особливі довідки?

— Не маю уявлення. Але гадаю, що ні. Все це, мабуть, робиться швидко.

Писар поглянув на свій годинник.

— Негайно іди на склад. Фельдфебель саме там.

Гребер попрямував до флігеля, в якому був склад. Його влаштували на горищі, Товстий фельдфебель мав очі різного кольору. Одне було неприродно фіолетово-голубе, наче фіалка, друге — світло-каре.

— Чого ви на мене витріщились? — гаркнув він. — Ви що, ніколи не бачили скляного ока?

— Бачив. Але різнокольорових очей не бачив.

— Це не моє око, ідіот! — Фельдфебель тицьнув пальцем у те, що було фіолетово-голубе й блищало. — Я позичим його в товариша. Моє вчора впало на підлогу. Вони було каре. Ці речі дуже крихкі. Їх треба було б робити з целулоїду.

— Тоді вони були б вогненебезпечні.

Фельдфебель глянув на Гребера. Придивився до його нагород і ошкірився.

— Теж правильно. А от уніформи для вас у мене немає. На превеликий жаль. Всі такі самі старі, як і ваша.

Він втупився в Гребера своїм фіолетово-голубим оком. Каре не так блищало. Гребер виклав на стіл пачку Біндінгових сигарет. Фельдфебель окинув її карим оком, вийшов і повернувся з мундиром у руках.

— Це все, що я маю.

Гребер навіть не доторкнувся до мундира. Він дістав і кишені невеличку пласку пляшку з коньяком, яку він завбачливо взяв із собою, і поставив її біля сигарет. Фельдфебель зник і повернувся вже з кращим мундиром і майже новими штаньми. Гребер оглянув спершу штани; його власні були всі в латках. Він покрутив нові штани її руках і помітив, що каптенармус склав їх так, щоб приховати пляму завбільшки з долоню. Гребер мовчки подивився на цю пляму, потім на коньяк.

— Це не кров, — пояснив фельдфебель. — Це найкраща маслинова олія. Чоловік, що носив їх, приїхав з Італії. Трохи бензину — і плями як не було.

— Якщо це робиться так легко, то чому ж він їх обміняв, а не вичистив сам?

Фельдфебель широко усміхнувся:

— Слушне запитання. Але той чоловік хотів мати уніформу, що смерділа б окопами. Як оце ваша. Два роки він просидів десь у Мілані в канцелярії, а нареченій писав листи нібито з фронту. Не міг же він приїхати додому в нових штанях, на які тільки перекинув тарілку з салатом. Це в мене найкращі штани, їй-богу.

Гребер йому не вірив, але в нього більше нічого не було і виторгувати щось краще він не міг. І все-таки він похитав головою.

— Ну, добре, — сказав фельдфебель. — Є ще одна пропозиція. Можете їх не обмінювати. Залиште собі своє лахміття. Таким чином матимете ще й вихідну уніформу, Домовились?

— А хіба стара вам не потрібна для рахунку?

Фельдфебель зневажливо махнув рукою. В його фіолетово-голубому оці відбився сонячний промінь, що проник крізь запилену шибку.

— З рахунком уже давно не все в порядку. Та хіба тепер узагалі є що-небудь у порядку? Ви щось таке знаєте?

— Ні.

— Отож-бо, — зітхнув фельдфебель.

Проходячи повз міську лікарню, Гребер зупинився. Згадав про Мутціга. Адже він обіцяв провідати його. Хвилину Гребер вагався, потім ступив у двері. В нього раптом виникло якесь забобонне почуття, що цим людяним вчинком він зможе задобрити долю.

Ампутованих розмістили на другому поверсі. На першому лежали тяжкопоранені і ті, яких щойно оперували і вони не могли ще вставати з ліжка; в разі повітряного нальоту їх можна було швидко перенести до бомбосховища. Ампутованих тут не вважали безпомічними і тому поклали їх вище. Під час тривоги вони допомагали один одному. Той, у кого було ампутовано обидві ноги, в крайньому разі міг обхопити за шиї двох з ампутованими руками і так дістатися до бомбосховища, доки персонал лікарні рятуватиме тяжкопоранених.

— Ти? — здивувався Мутціг, побачивши Гребера. — Ніколи б не подумав, що прийдеш.

— Я теж. Але ж, як бачиш, прийшов.

— Це здорово, Ернсте. Штокман теж у нас. Ти не був з ним в Африці?

— Був.

Штокман утратив праву руку. Він грав разом з двома іншими інвалідами в скат.

— Ернсте, — сказав він, — а що з тобою?

Його погляд прискіпливо вивчав Гребера. Він немовби шукав слідів поранення.

— Нічого, — відповів Гребер.

Усі дивилися на нього. В усіх був такий самий погляд, як у Штокмана.

— Відпустка, — пояснив Гребер ніяково. Він відчував себе майже винним у тому, що був здоровий.

— Я думав, що в Африці ти своє відвоював і заробив безстрокову відпустку.

— Мене заштопали, а потім послали в Росію.

— Тобі пощастило. Мені, власне, також. Інші попали в полон. Їх так і не вдалося вивезти літаками. — Штокман помахав куксою. — Якщо це-о можна назвати щастям.

Чоловік, що сидів посередині, вдарив картами по столу.

— Ми граємо чи базікаємо? — запитав він грубо.

Гребер побачив, що в нього немає обох ніг.