Час жити і час помирати - Сторінка 39

Службовець передав Елізабет папери.

— Ви дочка медичного радника Крузе? — поцікавився він.

— Так.

Гребер затамував подих.

— Я знав вашого батька, — сказав службовець.

Елізабет здивовано звела на нього погляд.

— Вам що-небудь відомо про нього? — спитала вона за мить.

— Не більше, ніж вам. Ви про нього нічого не чули?

— Ні.

Чоловік надів окуляри. У нього були водянисто-блакитні короткозорі очі.

— Сподіватимемось на краще. — Він подав Елізабет руку. — На все добре. Я взяв вашу справу на свою відповідальність і зробив усе сам. Можете одружуватися хоч сьогодні. Я можу для вас усе підготувати. Якщо хочете, хоч зараз.

— Зараз, сказав Гребер.

— Сьогодні вдень, — промовила Елізабет. — Можна о другій дня?

— Я це влаштую для вас. Вам треба з'явитися до гімнастичного залу міської школи. Тепер там реєструють шлюби.

— Спасибі.

Вони спинились біля виходу.

— Чому не зараз? — спитав Гребер. — І нам уже нічого не стояло б на перешкоді.

Елізабет усміхнулася.

— Мені ж треба хоч трохи часу, щоб приготуватися. Ернсте! Невже ти цього не розумієш?

— Лише наполовину.

— Досить і цього, Зайди по мене за чверть до другої.

Пройшовши кілька кварталів, Гребер знайшов кравецьку майстерню. В ній сидів чоловік, що скидався на кенгуру. Він шив військову форму.

— У вас можна почистити штани? — спитав Гребер.

Чоловік підвів голову.

— У мене кравецька майстерня, а не пункт чистки.

— Я бачу. Я хочу також випрасувати свій одяг.

— Той, що на вас?

— Так.

Кравець трохи побурмотів і встав. Оглянув пляму на штанях.

— Це не кров, — пояснив Гребер. — Це маслинова олія. Трохи бензину, і вона зникне.

— Чому ж ви не зробите це самі, коли ви так добре розбираєтесь? Бензин тут узагалі нічого не поможе.

— Може, й так. Вам це напевно краще відомо. У вас немає нічого такого, у що я міг би поки перевдягнутися?

Кравець зник за перегородкою і повернувся з картатими штаньми та білим піджаком. Гребер узяв одяг.

— Скільки це триватиме? — спитав він. — Уніформа мені потрібна на весілля.

— Годину.

Гребер переодягнувся.

— Тоді через годину я прийду.

Схожий на кенгуру кравець недовірливо поглянув на нього. Він думав, що Гребер посидить у майстерні.

— Моя уніформа — непогана застава, — заявив Гребер. — Я не втечу.

Кравець несподівано усміхнувся на всі зуби.

— Ваша уніформа, юначе, належить державі. Та йдіть собі. І не забудьте підстригтися. Вам це потрібно, коли ви зібралися одружуватись.

— Ваша правда.

Гребер прокинувся з дрімоти і злякався, його вже обслуговувала якась жінка.

— Мій чоловік на фронті,— сказала вона. — Я його заміняю. Сідайте ось сюди. Поголити?

— Підстригти. Ви й це вмієте?

— О господи! Та я це так умію, що скоро вже почну знов забувати. І голову помиємо? У нас іще є чудове мило.

— Гаразд. І голову помиємо.

Жінка була енергійна і рішуча. Вона підстригла Гребера і добре вимила йому голову з милом, а потім витерла волохатим рушником.

— Брильянтину не бажаєте? — запропонувала вона. — У нас є французький.

Гребер прогнав дрімоту, поглянув у дзеркало і злякався. Волосся на скронях було підстрижене так коротко, що вуха, здавалося, повиростали.

— Брильянтин? — владно перепитала жінка ще раз.

— А як він пахне? — Гребер згадав про Альфонсову сіль для купання.

— Пахне, як брильянтин. Як же ще? Французький.

Гребер узяв баночку і понюхав. Брильянтин тхнув давнім прогірклим жиром. Час перемог і справді давно минув. Він оглянув своє волосся; там, де воно було довше, і тепер стирчали якісь віхті.— Гаразд. Давайте брильянти. Але трішечки.

Він заплатив і вирушив знов до кравця.

— Ви прийшли ранувато, — пробурмотів той.

Гребер промовчав. Він сів і почав спостерігати, як кранець прасує одяг. Від теплого повітря його хилило на сон. Війна раптом стала дуже далекою. Ліниво гули мухи, шипіла праска, і в невеличкій кімнатці запанувала атмосфера незвичної і давно забутої безпеки.

— Це все, що я можу зробити.

Кравець подав Греберу штани. Той оглянув їх. Пляма майже зникла.

— Чудово! — похвалив він.

Штани тхнули бензином, але про це Гребер нічого не сказав. Він швиденько переодягнувся.

— Хто вас підстригав? — спитав кравець.

— Якась жінка, її чоловік на фронті.

— У вас такий вигляд, ніби ви підстригалися самі. Постривайте хвилинку.

Схожий на кенгуру кравець зрізав ножицями кілька відстовбурчених пасом.

— Ось так краще.

— Скільки я маю заплатити?

Кравець махнув рукою:

— Тисячу марок або зовсім нічого. Отже, нічого. Подарунок на весілля.

— Дякую. Тут поблизу є квітковий магазин?

— Є, на Шпіхернштрасе.

Магазин був відчинений. Дві жінки торгувалися з продавщицею за вінок.

— Але ж на гілках справжні шишки, — казала продавщиця. — Це коштує дорожче.

Одна з жінок обурливо зиркнула на неї. Її опухлі зморшкуваті щоки тремтіли.

— Це спекуляція, — заявила вона. — Спекуляція! Ходімо, Мінно! Знайдемо де-небудь дешевшого вінка.

— Можете не купляти! — ущипливо відповіла продавщиця. — Я свій товар ще продам.

— За таку ціну?

— Авжеж, за таку! У мене вінки не залежуються, до вечора їх розкуповують, шановна пані!

— Ви наживаєтесь на війні!

Обидві жінки вийшли з крамниці. Продавщиця перевела дух, так наче хотіла їм ще щось гукнути, але потім повернулася до Гребера. Щоки її раптом спалахнули.

— А вам? Вінок чи прикраси на домовину? Ви ж бачите, вибір не великий, але в нас є дуже гарне ялинове гілля.

— Мені нічого не треба для похорону.

— Тобто як? — здивувалася продавщиця.

— Я хочу купити квіти.

— Квіти? У мене є лілеї…

— Лілей не треба. Щось для весілля.

— Лілеї на весілля можна брати сміливо, шановний пане! Вони — символ незайманості і чистоти.

— Це правда. А хіба троянд у вас немає?

— Троянд? У цей час? Звідки? В теплицях нині вирощують овочі. Тепер узагалі важко діставати квіти, Гребер обійшов прилавок. Нарешті за вінком у вигляді свастики він знайшов букетик Нарцисів.

— Дайте мені оці.

Продавщиця витягла букетик і побризкала його водою.

Доведеться, на жаль, загорнути вам квіти в газету. Іншого паперу в мене немає.

— Байдуже.

Гребер заплатив за нарциси й вийшов. Із квітами в руках він відразу відчув себе якось ніяково. Здавалося, всі перехожі задивляються на нього. Спершу він тримав букета квітами вниз, потім узяв його під пахву. Греберів погляд упав на газету, в яку був загорнутий букет. Поруч із живими квітами було видно фото якогось чоловіка з роззявленим ротом. То був голова народного суду. Гребер прочитав текст. Якихось чотирьох засуджено ми страти за те, що вони більше не вірили в перемогу Німеччини. Їм сокирою відрубано голови. Гільйотину було давно скасовано. Вона виявилася надто людяною покарою. Гребер зняв з букета газету і викинув її геть.

Службовець сказав правду — бюро реєстрації шлюбів містилося в гімнастичному залі міської школи. Реєстратор сидів за рядом канатів, кінці яких були прив'язані до піни. Поруч висів портрет Гітлера у військовій формі, під ним — свастика з німецьким орлом. Довелося почекати. Перед ними розписувався якийсь літній солдат. В його майбутньої дружини на грудях красувалася золота брошка у вигляді вітрильника. Солдат хвилювався, жінка стояла байдужа. Вона усміхнулася до Елізабет, немовби вони були змовниці.

— Свідки, — промовив реєстратор. — Де ваші свідки?

Солдат щось промимрив. У нього їх не було.

— Я гадав, що коли одружується фронтовик, то свідки не потрібні,— нарешті вимовив він.

— Ще чого! У нас порядок!

Солдат звернувся до Гребера:

— Може, ти нам допоможеш, друже? Ти і фрейлейн? Тільки поставте свої підписи.

— Певна річ. А потім ви розпишетеся за нас. Я теж не думав, що потрібні свідки.

— Хто ж про це думає!

— Кожен, хто знає свої громадянські обов'язки, — суворо заявив реєстратор. Він, очевидно, сприйняв цю байдужність як особисту образу. — Хіба в бій ви йдете без гвинтівок?

Солдат здивовано подивився на нього.

— Але ж це зовсім інша річ. Свідки — не зброя!

— Я цього й не сказав. Це було лише порівняння. Ну, то як же тепер? У вас є свідки?

— Оцей мій приятель і його дама.

Реєстратор незадоволено глипнув на Гребера. Йому не сподобалося, що все влаштовано так просто.

— У вас є документи? — з надією спитав він у Гребера.

— Так, ми й самі хочемо розписатись.

Реєстратор щось буркнув і взяв папери. Він записав прізвища Гребера й Елізабет в реєстраційну книгу.

— Розпишіться ось тут.

Всі четверо поставили свої підписи.

— Вітаю вас від імені фюрера, — холодно сказав реєстратор солдатові та його дружині. Потім повернувся до Гребера.

— А ваші свідки?

— Тут. — Гребер показав на обох.

Реєстратор похитав головою.

— Я можу взяти лише одного з них, — заявив він.

— Чому? Адже ви взяли нас обох.

— Ви ж були ще не одружені. А ці двоє тепер — сім'я. Свідками можуть бути лише двоє чужих людей. Дружина для цього не підходить.

Гребер не знав, чи службовець чинить справедливо, чи лише шукає причіпку.

— А тут немає кого-небудь, хто б нам допоміг? — запитав Гребер. — Може, хтось із ваших співробітників?

— Я тут не для того, щоб займатися такими справами, — відповів реєстратор з прихованою радістю. — Якщо у вас немає свідків, ви не зможете розписатись.

Гребер оглянувся.

— Що вам потрібно? — поцікавився літній чоловік, що саме увійшов і все чув. — Свідок? Беріть мене.

Він став коло Елізабет. Службовець холодно запитав у нього:

— У вас є документи?

— Звичайно. — Чоловік дістав з кишені паспорт і недбало кинув його на стіл.

Реєстратор розкрив паспорт, потім підхопився на ноги:

І крикнув:

— Хайль Гітлер, пане оберштурмбанфюрер!

— Хайль Гітлер, — недбало відповів оберштурмбанфюрер. — І більше не влаштовуйте тут театру, зрозуміли? Чого де вам раптом здумалося поводитись отак із солдатами?

— Слухаюсь, пане оберштурмбанфюрер! Прошу, коли наша ласка, розпишіться ось тут.

Гребер побачив, що його другим свідком став оберштурмбанфюрер СС Гільдебрандт. Першим був сапер Клотц. Гільдебрандт потиснув руки Елізабет і Греберу, потім Клотцу та його дружині.

Реєстратор дістав із-за гімнастичних канатів, схожих на зашморги, два примірники Гітлерової книги "Mein Kampf".

— Подарунок держави, — кисло пояснив він і подивився вслід Гільдебрандту. — В цивільному, — проказав. — Звідки я можу знати?

Вони пройшли повз шкіряного коня для стрибків і бруси до виходу.

— Тобі коли назад? — спитав Гребер сапера.

— Завтра. — Клотц підморгнув. — Ми вже давно мріяли одружитися.