Чекання - Сторінка 4

Містер Мотт зробив їй знак відступити вбік, щоб пропустити перехожого, який чимдуж квапився пройти, і, скоряючись ііому, вона відчула, що поступається чимось важливим.

— Усі тут біжать, мов ошпарені, поспішають,--сказав він весело. Який у нього молодий вигляд, здивовано відзначила Кетрін.— А от я нікуди не кваплюся, навіщо? Останнії! раз, коли ми з вами бачилисн, я вам казав про свою нову службу, пам'ятаєте? Розповідав, як в о н а з дітьми повіялася під три чорти. Бачите, я тепер на службі, тільки багато кращій. Як вона просилася, щоб я дозволив їй повернутися, та її їй сказав зась... Сказав, що тепер трішечки запізно. Я тепер сам собі пан. І мені це подобається. На —у мулицю я вже роками не потикаюся, поставив крапку. Ллє ж як здорово знову вас бачити! Я весь час сподівався — їй-право,— що десь ненароком вас перестріну. Але туди мені нізащо не хотілося повертатися.

ІСетрін пильно роздивлялася його. На погляд ніби торговець; цікаво, де він тепер працює?

— — Ви обійшлися зі мною дуже люб'язно,— сказав пін, усміхаючись,— Дехто з ваших справжні іроди — навіщо згадувати? Я не гніваюсь, не згадую лихом. Але ви були страх як люб'язні. Ага, ви куди зібралися?

Додому.

— — Своєю машипою?

— Ні, я сідаю тут на автобус.

Я підкину вас У мене новий автомобіль. Ходімо. Я підкину вас додому.

Нона подумала, що робить непоправну помилку, рантом хтось побачить її? Але водночас щось було в Ного голосі — наказ, який вона сподівалася почути все життя, але так і не дочекалася.

Йдучи до стоянки, він, знай, розбалакував про свою службу. Раз у раз уривав мову коротким, рішучим г мі піком і часто поглядав на Кетрін.

Еге ж, я був не від того, щоб десь перестріти мас, але не хотілося знову йти в ту богадільню. Зроду не пішов би.

Ви й досі одружені?

Нона зашарілася: питання прозвучало більш особисто, ніж їй хотілося, чомусь пригадався бланк заний п бюро...

— Незабаром я все оформлю як слід,— кинув він коханцем.

Автомобіль і справді був новий. Кетрін провела по капоту пальцем — так торкаються автомобіля манекенниці в рекламних телепередачах, ніби не в змозі протистояти спокусі. Містер Мотт, очевидно, пишався своїм автомобілем:

— Купив цими днями. Гляньте на спідометр. Ви коли-небудь бачили, щоб так мало було накручено миль?

Кетрін сказала, що автомобіль просто розкіш.

— Мені подобаються гарні машини. Мені подобаються гарні речі, ще б пак! З того часу, як я став знову на ноги, я купую тільки дорогі речі. Якщо мені треба костюм, я купую добротний костюм, а не мотлох, як було колись. І ніхто мені не указ, скільки я можу заплатити за нього чи скільки лез для гоління купувати на рік! — останнє було сказано з якоюсь прихованою злістю, але, коли Кетрін глянула на нього, він усміхався, як раніше.

— Дуже рада за вас,—сказала вона спроквола,

— Ще б пак! Обоє зніяковіли.

Він повіз її додому, і Кетрін здалося, що вій був розчарований, коли вона сказала звернути з бульвару. "Сюди?" — запитав він. На теплому вересневому осонні бавилися купки чорних дітей. Кетрін вказала на будинок, він запитав: "Отой будинок?" І, дивлячись на будинок з його машини, крізь бездоганне вітрове скло, Кетрін не могла не визнати, що будинок таки не вельми привабливий,—роками вона гнала від себе думку про будь-який ремонт, хоча фарба відставала, а палісадпик заріс бур'янами. Все життя вона вперто уникала ускладнень. Відчуваючи, що мусить вибачитися перед містером Моттом, вона сказала:

— Мати дуже любила цей будинок. Вона померла зовсім недавно... Я була коло неї до останньої хвилини, весь час доглядала її.

— Кепсько. Тобто я маю па увазі те, що вона померла,— сказав віп.

Якийсь автоматизм у його тоні підказав їй, що він не зовсім зрозумів почуте. І вона сама розгубилася, коли недбало промовила:

— Я мусила залишитися з нею. Вона нізащо не погоджувалася вибратися з цього будинку.

— Он як,— сказав він, і тепер у нього вийшло щиріше. На його обличчі було написано співчуття.

Він зупинив автомобіль біля будинку, і для неї настав той жахливий момент, якого вона чекала, не знаючи, що зробить. Але урочистість, яку випромінював містер Мотт,— може, сьогодні його день народження,— переконала Кетрін у правильності її поведінки.

— Ви не проти, щоб зайти на хвилину перепочити?

Він одразу погодився, ніби сподівався па запрошення.

Вони ввійшли в дім, і її огорнуло почуття вдячності до матері за прищеплену їй звичку до чистоти. В загальній кімнаті, незважаючи на обшарпані меблі, не було ні порошиночки, кімната скидалася на музей, сама недоречна обстава натякала на щось більше.

— У вас тут гарно й спокійно, справжнє домашнє іс у бельце,— промовив містер Мотт.

Він вмостився па дивані раніше, ніж вона встигла запросити його сісти. Звісно, де йому було вчитися манер? Кетрін вагалася, все ще не випускаючи сумочки з рук. Мабуть, треба його чимось пригостити, може запропонувати вина. Здасться, так роблять у подібних випадках. Але, очевидно, містерові Мотту невідомо, як "роблять". До того ж у неї ніякого частування, крім чаю — вона пила лише чай. Чай і молоко. Кетрін поклала нарешті сумочку і сама сіла навпроти гостя в крісло, продавлені подушки якого, здавалося, чекали ваги іншого тіла.

Погляд містера Мотта нишпорив по кімнаті. Здавалося, що все світло з вікон ллється лише на нього.

Кетрін розгладила спідницю, натягнула її на коліна, силкуючись придумати, що б його сказати.

— Жаль, що так не пощастило вашій мамі,— сказав містер Мотт.

— Тут уже нічим не зарадиш.

— Я й кажу. Люди мруть, як мухи,— погодив* ся він.

— А ви... живете в центрі?

— В західній частині.

— У багатоквартирному будинку?

— Так.

— Я й сама думала найняти квартиру,—проказала вона повагом, здивовано відзначаючи, що поставила себе в один ряд з ним. Невже для того, аби він почував себе зручніше?

— Не заперечуєте, якщо я закурю?

— Куріть, звичайно.

— А попільничка...

— О, не турбуйтеся,— похопилася Кетрін, не знаю-чи, що хотіла цим сказати,— не зважайте.

Він запалив сигарету і не зважав.

— Я й кажу, що все мав надію десь перестріти вас. Але розумієте, нікому не хочеться знову попадати в бюро, коли є змога туди не ходити.

— Я розумію,— сказала вона тихо.

— Оту установу ніхто не любить, авжеж.

— І я так думаю.

— Якісь шмаркаті негідники з нашого будинку все глузували через це з моїх дітлахів. Малі шмаркачі. Ніби самі кращі!

— Так... не дуже приємно,— погодилася Кетрін.

— Звісно, ваша програма приносить користь,— сказав містер Мотт. Помовчав. Потім провадив далі: — Один з іпспекторів — забув його прізвище — ну справжнісінький сучий син.— Він глянув на Кетрін, чи не висловлюється надто зухвало. Мовчання Кетрін надало йому відваги. Мій сусіда по будинку виїздив і питає нас, чи не візьмемо в нього телевізор — він йому все одно непотрібний. Ми й узяли. Тоді отой сучий інспектор, не знаю його прізвища, в окулярах, приходить, побачив телевізор і каже, що я сам його купив. От мерзотник! Замалим не викреслив мене через це із списку. А проклятий телевізор все одно був зіпсу-тий...

Кетрін не знала, що сказати. Дивилася, як наростає кунка попелу на кінчику його сигарети.

— Я ось уже вибрався з того... Тьху! Сам собі хазяїн,— сказав він. Збив щиглем попіл неуважливо на килим.

— Дуже рада це чути...

— Ви правду кажете, міс Елікзандер? — запитав він.— Ви раді?

— Звичайно.

— Та хіба?

Вона відчула, що червоніє.

— Що ви хочете цим сказати?

Містер Мотт усміхнувся до неї, усмішка перейшла в смішок:

— Я пожартував. Я тільки подумав, коли підвозив вас, що ваші справи не зовсім того... от панчішка на вас подерта і таке інше...

Кетрін із зусиллям вдихнула повітря, але по-дитячому не могла втриматися, щоб не подивитися на ногу. Так, у панчосі дірка. Мабуть, за щось зачепилася, сидячи за столом.

— Я не те, дцоб нагрубіяпити абощо,— сказав містер Мотт.— Але цей ваш будинок... і увесь цей квартал переважно негритянський. Фе, чим цс смердить?

— Що? Що ви хочете цим сказати?

Він затягнувся сигаретою, наче то була неабияка розкіш.

— Авжеж, як ви кажете, вам треба було зостатися з матір'ю, коли вона помирала,

— Я не розумію.

— У всіх помирав мама, ви не помічали? Я сам помітив давно. Я зроду не вважав себе за йолопа, міс Елікзандер. Мені не таланило, але йолопом я не був. Я бачив, що у всіх мама й тато помирають і треба крутитися поблизу, щоб поховати їх, отож у вісімнадцять років я чкурнув з дому. Хіба я кепсько придумав?

Серце в Кетрін почало калатати. Слова містера Мотта спроквола скочувалися з його губів, розтягнутих у посмішці, дедалі виразнішим ставав його тен-нессійський акцент.

— Я придумав розумніше за вас, якщо помізкувати, га? — сказав він зловтішно.

Кетрін схопилася на ноги, вона тремтіла. Містер Мотт не вставав. Дивився на неї знизу вгору, підвівши брови.

— Я пе хочу вас дратувати абощо, я тільки кажу, як воно с. Я зроду не був йолопом. Ви повинні визнати, що я не дурний. Найрозумніше, що я придумав, так це нагнав свою жінку під три чорти, бо, якби не нагнав — що б тоді? Я тоді не сидів би тут, а перед будинком пе стояла б моя машина. Хіба не так? Я набрався розуму від таких, як ви, міс Елікзандер.

— Як це розуміти — від мене?

— Я приходив туди на дев'яту ранку, коли ваша богадільня відчинялася. Ми заходили всередину — іпо-ді й вона зі мною з одним з наших дітлахів — і стовбичили в черзі, не маючи змоги зняти пальта, потім десь опівдні ми доходили до тієї загороди, де починалися стільці і можна було присісти. І, просиджуючи там годинами, я спостерігав за вами і багато дечого перейняв: як балакати і як усміхатися, коли насправді кажеш якомусь бідоласі забиратися під три чорти.

Того разу, коли зняла лемент якась жінка, я бачив усе! Усе до краплі! Ти встромила в неї шпильку і не витягала, поки не доконала її — ти, стара бридка паскудо!

— Забирайтеся звідси!

Він коротко засміявся — сміх його скидався на гарчання — і скочив на ноги, ніби вона вчепилася в нього. Потім схопив її за руку й почав викручувати.

— Все одно, хто попався — ти чи хто інший,— шипів їй просто в обличчя,— всі ви там мерзотники, один не кращий від другого! Шість років я чекав, поки перестріну когось з вас...— Кетрін випручала руку, і він дав їй ляпаса, влучного й неквапного, ніби виважував удар.