Черево Парижа - Сторінка 2

Тимчасом мадам Франсуа, взявши Валтасара за вуздечку, примусила його податися назад так, щоб колеса воза впиралися в тротуар. Тоді, знявши з задка дошку і відмірявши на тротуарі свої чотири метри, які позначила жмутами соломи, вона попросила Флорана передавати їй городину по одному пучку. Жінка акуратно розкладала свій товар на кам'яних плитах, дбаючи, щоб виходило гарно, обрамляючи пучки городини зеленою гичкою. На диво швидко спорудила вона цілу піраміду, що в темряві скидалась на строкатий килим з симетрично розташованими плямами барв. Коли Флоран передав жінці великий оберемок петрушки, яку знайшов на дні воза, вона попросила його зробити їй ще одну послугу:

– Будь ласка, постережіть мій товар, доки я відведу підводу... Це за кілька кроків звідси, на вулиці Монторгейль, у "Золотому компасі".

Флоран сказав їй, що вона може йти спокійно, йому неважко було рухатись, але з того часу, як він прокинувся, голод знову дав себе знати. Флоран сів біля товару мадам Франсуа і сперся спиною на купу капусти, вирішивши, що так йому буде краще; він сидітиме не рухаючись і чекатиме. Флоран відчував якусь порожнечу в голові і не усвідомлював ясно, де він перебуває. В перші дні вересня ранками буває дуже темно. Ручні ліхтарики навколо нього поволі посувались у темряві, часом зупиняючись. Флоран сидів на краю широкої вулиці, але не впізнавав її. Вона губилася в нічній пітьмі, десь дуже далеко. Він ясно бачив тільки товар, якого пильнував. А далі на панелі невиразно вимальовувались обриси інших навалених куп. Посередині бруку валки возів перегороджували вулицю, і від краю до краю чути було дихання запряжених коней, яких у темряві не можна було побачити. Перегукування людей, стук дошки, брязкіт залізного ланцюга, що впав на брук, глухий шурхіт городини, яку скидали з возів, останній струс воза, що стукнувся колесами об тротуар, – всі ці звуки сповнювали ще сонне повітря тихим гулом могутнього пробудження, яке відчувалося в тремтливому присмерку. Флоран, повернувши голову, помітив по другий бік купи капусти чоловіка, що хропів, загорнувшися з ногами в плащ і поклавши голову на кошики з сливами. Трохи ближче, ліворуч, він побачив хлопчика років десяти, що з ангельським усміхом на вустах спав між двома горами цикорію. А біля тротуару жваво пересувалися самі тільки ліхтарики, гойдаючись у невидимих руках і перестрибуючи через тих, хто спав на купах городини, очікуючи дня. Але найбільше дивували Флорана величезні павільйони по обидва боки вулиці; їхні дахи, нагромаджені один на один, наче виростали, витягалися, гублячись десь у золотистій імлі вогнів. У знесиленій уяві Флорана малювався ряд палаців, велетенських і струнких, легких, мов кришталевих, з тисячами вогняних смужок на безмежних, безперервних рядах жалюзі. Між тонкими ребрами пілястр вузькі жовті перекладини здавалися сяючими сходами, що піднімалися до темної лінії перших дахів, над якими підносилися верхні дахи, а в просвітах виднілися наскрізні остови величезних залів. Тут у жовтавому сяйві газу проступали нагромаджені в безладді сіруваті контури, невиразні й нерухомі. Флоран відвернувся, роздратований тим, що не тямить, де він опинився, стривожений цією маною, велетенською й тендітною. Глянувши вгору, він побачив освітлений циферблат годинника на церкві Сен-Есташ і сіру масу самої церкви. Це його дуже здивувало. Значить, він був на площі Сен-Есташ.

Тимчасом повернулась мадам Франсуа. Вона голосно сперечалася з чоловіком, який ніс мішок на плечах. Той давав їй по одному су за пучок моркви.

– Та що це ви говорите, Лакайль!.. Адже ви перепродасте її парижанам по чотири, по п'ять су за пучок; не заперечуйте. По два су, якщо хочете.

Коли чоловік пішов, вона продовжувала говорити вслід йому:

– Люди гадають, що воно в мене само по собі росте... Хай пошукає моркви по одному су цей п'яниця Лакайль!.. Ось побачите, він ще повернеться.

Це вже вона говорила до Флорана. Сівши коло нього, жінка продовжувала:

– Якщо ви давно не бували в Парижі, то, мабуть, ще не знаєте Центрального ринку? Його збудовано років п'ять тому... Отут, дивіться, поряд з нами – павільйон для продажу фруктів і квітів. Далі продають рибу, а позаду – городину, масло, сир... По цей бік шість павільйонів, а там, навпроти, чотири: в них продають м'ясо, тельбухи, птицю. Місця тут досить, тільки взимку дуже холодно. Кажуть, іще два павільйони збудують, як знесуть будинки навколо Хлібного ринку. Ви чули про це?

– Ні, – відповів Флоран. – Я був за кордоном... А як називається оця велика вулиця навпроти нас?

– Це нова вулиця, Пон-Неф. Вона починається від Сени і доходить сюди, до вулиць Монмартр і Монторгейль... Як розвидниться, то ви одразу впізнаєте.

Побачивши, що над її ріпою нахилилась якась жінка., мадам Франсуа встала і приязно промовила:

– А, це ви, тітко Шантмесс?

Флоран дивився вздовж вулиці Монторгейль. Саме тут міська варта схопила його в ніч на 4 грудня. Близько другої години дня він проходив Монмартрським бульваром, поволі посуваючись в юрбі, і усміхався, дивлячись, як багато солдатів виставив напоказ Єлісейський палац, щоб надати собі більше ваги. Раптом солдати почали стріляти просто в людей і очистили за якісь чверть години весь тротуар. Флорана стисли, і він, збитий з ніг, непритомний, упав на розі вулиці Вів'єн; оскаженіла юрба топтала його тіло в панічному жаху від пострілів. Коли уже все втихомирилось, він хотів підвестись, але не міг: на ньому лежала мертва молода жінка в рожевому капелюсі; її шаль, під якою була легенька косинка в дрібну складочку, зсунулася. На грудях косинка була пробита двома кулями. І коли Флоран, щоб звільнити свої ноги, легенько зштовхнув труп молодої жінки, струмочки крові з обох ран потекли по його руках. Він скочив і, мало не збожеволівши од жаху, кинувся тікати, без капелюха, із закривавленими руками. До самого вечора блукав він, очманілий, а перед очима в нього весь час була вбита молода жінка, що лежала впоперек його ніг, її бліде обличчя та великі, широко розплющені блакитні очі. Її уста скривилися від страждання, вона немов дивувалася з своєї наглої смерті, а вигляд її був соромливий. У свої тридцять років Флоран не наважувався дивитись на жінок; проте це обличчя закарбувалося в його пам'яті й серці на все життя, неначе це була його кохана, яку він утратив. Увечері, ще схвильований жахливими подіями того дня, Флоран, несподівано для себе опинився у винарні на вулиці Монторгейль, де якісь люди розмовляли про те, що треба будувати барикади. Він пішов з ними, допомагав їм вибирати каміння з бруку, а потім, стомлений від блукань по вулицях, сів на барикаді, кажучи собі, що, як надійдуть солдати, він битиметься. При ньому не було навіть ножа, а голова його так і лишилась нічим не прикрита. Годині об одинадцятій Флоран заснув; йому снилися дві дірочки, пробиті на косинці в дрібну складочку; вони дивились на нього, мов червоні очі, повні кривавих сліз. Флоран прокинувся від того, що чотири сержанти міської варти били його кулаками. Оборонці барикади повтікали. Поліцаї, побачивши, що руки Флорана в крові, дуже розлютилися й мало не вбили його. То була кров молодої жінки.

Поринувши у спогади, Флоран звів очі на циферблат годинника на церкві Сен-Есташ, хоч стрілок на ньому не було видно. Вже було близько четвертої години. Центральний ринок не спав. Мадам Франсуа стояла, розмовляючи з тіткою Шантмесс, яка торгувалася за пучок ріпи. І Флоранові пригадалося, що його ледве не розстріляли тут, під стіною церкви Сен-Есташ. Взвод жандармів допіру розтрощив голови п'ятьом нещасним, захопленим на барикаді вулиці Гренета. П'ять трупів валялось на тротуарі там, де він сьогодні, здається, помітив рожеву редиску. Флоран урятувався тоді від розстрілу тому тільки, що поліцаї були озброєні самими лише шпагами, його відвели до найближчого поліцейського поста, залишивши начальникові караулу клаптик паперу, на якому було надряпано олівцем: "Взятий із закривавленими руками. Дуже небезпечний". До самого ранку тягали його від участку до участку. Клаптик паперу незмінно супроводжував його. На Флорана наділи ручні кайданки й пильнували, як несамовитого божевільного. В участку на вулиці Ленжері п'яні солдати хотіли було його розстріляти та несподівано отримали наказ доставити арештованих в будинок поліцейської префектури. Через день Флоран був уже в казематі Бісетрського форту. Відтоді він весь час страждав від голоду, сотні арештованих сиділи в підземеллі, в задусі і наче звірам, посадженим у клітку, їм кидали шматочки хліба. Коли Флоран став перед слідчим, не маючи ні свідків, ні захисника, його звинуватили в таємній змові.

І коли він присягався, що це неправда, суддя витяг із справи клаптик паперу: "Взятий із закривавленими руками. Дуже небезпечний". Цього було досить. Його засудили до заслання. За шість тижнів, у січні, тюремник збудив уночі Флорана, і його разом з більш як чотиримастами інших арештантів було замкнено у дворі. Через годину цю першу партію, з кайданами на руках, і вирядили між двома шеренгами жандармів з зарядженими рушницями на понтони і в заслання.

Арештанти минули Аустерліцький міст, пройшли бульварами й прибули на Гаврський вокзал. То була весела карнавальна ніч: вікна ресторанів на бульварах сяяли вогнями; на розі вулиці Вів'єн, на тому самому місці, де Флоранові ще ввижалася забита жінка, чий образ він носив у собі, стояв екіпаж, в якому сиділи дами в масках, з голими плечима і весело розмовляли між собою. Вони були незадоволені, що не можуть проїхати далі "через отих каторжних, яким і краю не видно". Від Парижа до Гавра арештантам не дали ані крихти хліба, ані ковтка води: їм забули перед виїздом видати пайку. Вони поїли тільки через тридцять шість годин, коли ними, як оселедцями, напхали трюм фрегата "Канада".

Ні, голод більше не залишав його. Флоран перебирав свої спогади і не міг пригадати й години, коли він був ситий. Флоран увесь висох, шлунок йому стягло, шкіра присохла до кісток. А тепер він знову побачив Париж, розжирілий, пишний, де в нічній темряві їжа валилась аж через край; він приїхав сюди на ложі з городини, він потопав у незвіданій їжі; ці гори їстівного хвилювали його.