Черево Парижа - Сторінка 3

Значить, щаслива карнавальна ніч тривала аж сім років. Флоран знову бачив перед собою осяяні вікна на бульварах, веселих жінок, бачив місто-ласуна, яке покинув тієї далекої січневої ночі; і йому здавалося, що все це виросло, розквітло серед громад Центрального ринку, величний подих якого, ще важкий від учорашньої неперетравленої їжі, він нібито чув.

Тітонька Шантмесс таки наважилася купити дванадцять пучків ріпи. Вона тримала їх у фартусі, на своєму животі, від чого її гладкий стан зробився ще кругліший, і, стоячи, продовжувала розмовляти тягучим голосом. Коли вона пішла, мадам Франсуа знову підсіла до Флорана і сказала:

– Оцій бідній тітоньці Шантмесс щонайменше сімдесят два роки. Я ще дівчинкою була, коли вона вже купувала ріпу в мого батька. І в неї нікогісінько з родичів! Прийняла вона до себе якусь безпритульну, не знати звідки, але та їй погано віддячила... І ото живе собі, торгує зеленню й заробляє свої сорок су на день... Я б не могла так жити в оцьому чортовому Парижі день за днем, усе на тротуарі. І хоч би тобі один родич який тут був!

А що Флоран не відповідав вона спитала:

– А ви маєте рідню в Парижі?

Він удав, що не чує. До нього повернулась недовірливість. В голові його було повно розповідей про агентів, що чатували на людину за кожним рогом вулиці, про жінок, які продавали таємницю, вивідавши її в бідних утікачів. Мадам Франсуа сиділа поруч з ним; правда, вона здавалася йому порядною, таке спокійне було її широке обличчя на фоні чорно-жовтих смуг фулярової картатої хустки. Їй було, мабуть, років тридцять п'ять; трохи повна, вона була ще гарна, свіжа, бо жила весь час на повітрі; мужній вираз її обличчя пом'якшувався карими очима, лагідними й щирими. Звичайно, вона була дуже цікава, але під цією цікавістю приховувалась її доброта.

Мадам Франсуа не образилася на Флорана за мовчання ї казала далі:

– У Парижі я маю небожа. Невдатний хлопець з нього вийшов, заплутався він у боргах. А добре, коли маєш де зупинитися. Ваші родичі, мабуть, дуже здивуються і зрадіють, як вас побачать?

Безперестану говорячи, вона не зводила з нього очей; її, мабуть, розчулила його надмірна худорлявість. Городниця відчувала, що він з "панів", дарма що ледь прикритий жалюгідним чорним лахміттям, і не насмілювалася сунути йому в руку срібну монету. Нарешті стиха пробурмотіла:

– А якщо ви зараз у чомусь відчуваєте потребу, то...

Але він відмовився з тривожною гордістю, запевняючи, що нічого йому не треба, що він має куди піти. Вона, здавалося, зраділа і кілька разів повторила, мов хотіла сама себе заспокоїти:

– Ну, то й добре, вам треба тільки дочекатися ранку.

Над Флорановою головою, на розі павільйону, де торгували фруктами, задзвонив великий дзвін. Звуки, повільні й розмірені, здавалось, усе далі проганяли з майдану сон. Раз у раз під'їжджали вози з провізією. Крики візників, ляскання батогів, гуркіт залізних шин та цокіт кінських підків по бруку посилювалися. Вози, часто зупиняючись, посувалися вперед, витягнувшись довгою валкою, яку не можна було окинути оком; початок її губився десь у сивому присмерку світанку, там, звідки долинав невиразний гамір. Уздовж усієї вулиці Пон-Неф ішло розвантажування; вози поприсовували до самих тротуарів, коні стояли тісно в ряд, нерухомо, мов на ярмарку. Увагу Флорана привернув великий віз чудової капусти, який ледве підкочували до тротуару; той віз навантажили вище від газового ліхтаря, який був розташований поруч і яскраво освітлював гору лапатого листя, що згорталося, наче поли з темнозеленого оксамиту, гофровані й порізані по краях. Маленька селяночка, років шістнадцяти, в казакині та блакитному полотняному чепчику, вилізла на віз і заховалася за горою капусти; вона брала одну по одній головки і кидала комусь, хто стояв десь унизу, в тіні. Дівча, часом послизнувшися, зовсім щезало, завалене капустою; потім рожевий носик знову з'являвся з густої зелені; селянка реготала, а головки капусти знову починали літати, мелькаючи між ліхтарем і Флораном. Він машинально рахував їх. Коли віз спорожнився, йому стало нудно.

Тепер купи городини, вивантаженої на тротуар, тяглись аж до шосе. Торговці залишали між ними вузькі проходи, щоб люди могли рухатися. Весь широкий тротуар од краю до краю був завалений темними купами зелені. В невиразному рухливому світлі ручних ліхтарів виступали з темряви пишні пучки то м'ясистих артишоків, то ніжнозеленого салату, то рожеві коралі моркви, то жовтава, як слонова кістка, ріпа. І ці фарби немов спалахували перед очима і мелькали вздовж куп овочів, коли мимо них проходили з ліхтарями. Тротуар наповнювався людьми; вони пожвавлено ходили серед городини, зупиняючись, розмовляючи, гукаючи одне до одного. Чийсь гучний голос здалека кричав: "Гей! Цикорій!" Гратчасті ворота павільйону овочів щойно відчинились. Торговки з цього павільйону, в білих чепцях і косинках, пов'язаних поверх чорних кофт, у підсмиканих спідницях, щоб не забруднити подолу, накупляли товару на день, вантажили свої покупки у великі корзини носильників, поставлені на землю. Ці корзини що далі, то швидше мелькали між павільйоном і бруком серед штовханини, міцних словечок, крику захриплих голосів людей, які торгувалися по чверть години за одне су. І Флоран дивувався з того спокою, який зберігали в цій галасливій метушні городниці, запнуті напівшовковими хустками.

Позад нього, на тротуарі вулиці Рамбюто, продавали фрукти. Корзини, низенькі кошики з ручками, вкриті полотном або соломою, витяглися в ряд. У повітрі стояли пахощі перестиглої мірабелі. Ніжний повільний голос, який Флоран чув уже довгий час, примусив його повернути голову. Він побачив чарівну маленьку брюнетку, яка, сидячи навпочіпки, торгувалася.

– Кажи ж, Марселю, продаси за сто су чи ні?

Чоловік у плащі не обзивався, і молода жінка, зачекавши добрих п'ять хвилин, починала знову:

– Кажи, Марселю, досить з тебе сто су за оцей кошик і чотири франки за отой? Це буде дев'ять франків. Віддаєш?

Знову мовчанка.

– Скільки ж тобі дати?

– Та я ж казав, десять франків та й годі... Слухай, Сар'єтто, де ти поділа свого Жюля?

Молода жінка засміялася, витягаючи з кишені жменю мідяків.

– А, хай йому біс, – сказала вона, – Жюль спить цілий ранок... Він гадає, що чоловіки не повинні працювати.

Вона заплатила й понесла обидва кошики до вже відчиненого фруктового павільйону. Центральний ринок все ще здавався легким, повислим у повітрі чорним кістяком з тисячами світлових смуг на жалюзі; у великих критих проходах уже сновигали люди, але павільйони були ще безлюдні, тоді як на тротуарах пожвавлення зростало. На майдані перед церквою Сен-Есташ пекарі та торговці вином знімали віконниці з вікон; у крамницях світився газ, багрові відблиски якого прорізували темряву вздовж сірих будинків. Флоран дивився на вікна булочної на вулиці Монторгейль, ліворуч. Повна товару, вона золотилася від рум'яних паляниць, щойно вийнятих з печі. Йому здавалося, що він чує приємні пахощі гарячого хліба. Було пів на п'яту ранку.

Тимчасом мадам Франсуа розпродала свою городину. В неї залишилось всього кілька пучків моркви, коли Лакайль повернувся з своїм мішком,

– Ну, віддасте по одному су? – запитав він.

– Я певна була, що ви знову прийдете, – спокійно відповіла городниця. – Беріть решту.Тут сімнадцять пучків.

– Значить, сімнадцять су?

– Ні, тридцять чотири.

Вони погодилися на двадцяти п'яти. Мадам Франсуа поспішала їхати. Коли Лакайль пішов собі з морквою в мішку, вона звернулась до Флорана:

– Бачите, він чатував на мене. Цей старий – найгірший проноза на весь базар. Часом торгується аж до останнього дзвону, а купить на чотири су... Ох, ці вже мені парижани! Торгуються за якихось два гроші, мало не б'ються, а в корчмі не шкодують пропити й останню копійку.

Мадам Франсуа говорила про Париж з іронією й презирством, як про якесь дуже віддалене місто, смішне й паскудне, куди можна заглянути тільки вночі.

– Ну, тепер я можу їхати, – продовжувала вона, знову сідаючи коло Флорана на городину своєї сусідки.

Флоран опустив голову. Він щойно вчинив крадіжку. Коли Лакайль відійшов, Флоран побачив на землі морковку, підняв її і затиснув у правій руці. Дражливий запах від купок петрушки й пучків селери лоскотав йому в горлі.

– Я можу вже їхати, – повторила мадам Франсуа. Вона зацікавилася цим невідомим чоловіком, відчуваючи, що він страждає. Городниця ще раз запропонувала йому свої послуги; але він знову відмовився з ще більшою гордістю. Флоран навіть встав і трохи постояв, щоб показати, який він бадьорий. А коли городниця відвернулася, поклав у рот моркву. Однак він мусив якийсь час тримати її в роті, дарма що йому страшенно хотілося розгризти її зубами; мадам Франсуа знову дивилася йому в обличчя, розпитувала його з добродушною цікавістю. А він, щоб не відкривати рота, відповідав кивками голови. Потім тихенько, поволі з'їв морковку.

Городниця зовсім було зібралася їхати, коли хтось голосно промовив до неї:

– Добридень, мадам Франсуа.

Це був худорлявий молодий чоловік, ширококостий, бородатий, з великою головою, дуже тонким носом і маленькими ясними очима, вдягнений у чорний фетровий капелюх, злинялий і пом'ятий, широченне, наглухо застебнуте пальто, яке мало колись ніжнокаштановий колір, а тепер вилиняло і від дощів взялося зеленкуватими смугами. Трохи згорблений, він якось неспокійно, нервово здригався, що, мабуть, стало його звичкою. Хлопець був у грубих шнурованих черевиках; з-під надто коротких штанів виглядали сині шкарпетки.

– Здорові були, пане Клод! – весело відповіла городниця. – Знаєте, я вас чекала в понеділок, а як побачила, що не приїдете, то сховала вашу картину; я повісила її на гвіздок у своїй кімнаті.

– Спасибі за ласку, мадам Франсуа, я приїду кінчати свій етюд Цими днями... В понеділок я не міг... Що, з вашої великої сливи листя ще не облітає?

– Звичайно, ні!

– Я, бачте, хочу намалювати її в кутку картини. Це гарно буде. Ліворуч від курника. Я весь тиждень думав над цим. Гм... Сьогодні вранці городина чудова. Я навмисне встав до схід сонця, бо знав, що ця нікчемна капуста в ранковому освітленні буде чарівна!

І він показав жестом уздовж возів.

Городниця продовжувала говорити:

– Ну, добре, я їду.