Черево Парижа - Сторінка 31

Флоран, помітивши, що Лізі неприємно, коли він одразу ж по обіді йде, намагався зав'язати розмову. Ліза сиділа близько коло нього, проте не здавалася йому такою теплою й живою, як Луїза. Від неї не тхнуло гострим ароматом добірної морської риби; Ліза вся пропахла салом, запахом першосортного м'яса, від якого нудило. Жодної зморшки, що свідчила б про якесь внутрішнє хвилювання, не було на її туго натягненому корсажі, і вся постать красуні-ковбасниці була на вигляд такою твердою, що, здавалося, найменший дотик до неї стривожив би кістки худої людини більше за ніжну близькість Нормандки. Гавар признався йому якось, під великим секретом, що мадам Кеню безумовно красуня, але йому подобаються жінки "без такої міцної броні".

Ліза уникала говорити з чоловіком про його брата. Звичайно вона всіляко намагалася підкреслити своє невичерпне терпіння. Крім того, ковбасниця вважала нечесним ставати між двома близькими родичами без надто серйозної причини. За її словами, вона була дуже добра, але не треба надто зловживати її добрістю. Тепер вона виявляла велику терпимість. Безпристрасна, бездоганно ввічлива, вдавано байдужа, вона поки що ретельно уникала натякати Флоранові, який тепер уже був на службі, що він безплатно користувався у них кімнатою і харчами; звичайно, вона не взяла б від нього ніякої плати, вважаючи таку дріб'язковість надто низькою для себе, але Флоран міг би хоч снідати не в них. Якось Ліза зауважила Кеню:

– Ми тепер ніколи не буваємо вдвох. Коли нам хочеться поговорити між собою, то треба чекати, поки ляжемо спати.

А одного вечора сказала, лежачи в постелі:

– Адже твій брат заробляє півтораста франків, правда? Дивно, що він нічого не може відкласти, щоб купити білизну. Я знову мусила дати йому три твої старі сорочки.

– Ну то й що з того! – заперечив Кеню. – Брат не вибагливий, хай собі витрачає гроші, як хоче.

– Атож, звичайно, – прошепотіла Ліза, ухиляючись від суперечки, – я ж не до того кажу... Чи він їх витрачає з користю, чи ні – це не наша справа.

Та ковбасниця була переконана, що дівер витрачає всю свою платню на Мегюденів. Один тільки раз Лізі увірвався терпець, і вона не стрималась, хоч завжди була дуже врівноважена, завдяки своєму темпераменту і розсудливості. Нормандка подарувала Флоранові чудового лосося. Той, зніяковівши, не насмілився відмовитися, щоб не образити торговки, і приніс рибу красуні Лізі.

– Звеліть з неї зробити паштет, – сказав він простодушно.

Невістка глянула йому прямо у вічі, і губи в неї побіліли.

– Що ж, по-вашому, ми не маємо чого їсти? – запитала вона, силкуючись стриматися. – Хвалити бога, в нас і свого досить!.. Заберіть цього лосося!

– Ну, тоді хоч звеліть зварити його для мене, – казав далі Флоран, здивований її гнівом. – Я сам з'їм.

Тут Ліза не витримала:

– Здається, наша хата – не заїзд! Кажіть тим, хто вам дарунки робить, щоб самі варили вам рибу, якщо мають охоту, а мені зовсім не хочеться бруднити свої каструлі... Заберіть лосося, чуєте!

Вона ладна була викинути рибу на вулицю. Флоран відніс рибу до Лебігра, і Розі звеліли зробити з неї паштет. А ввечері вони всією компанією з'їли той пиріг у заскленому кабінеті, причому Гавар на додачу замовив за свої гроші устриць.

Флоран поволі звик проводити свої вечори у винарні. Там у палких суперечках він давав волю своєму політичному ентузіазму. Тепер, коли він зачинявся у своїй мансарді попрацювати, його навіть інколи дратувала мирна тиша цієї кімнати. Теоретичні шукання волі не задовольняли Флорана; йому треба було зайти до Лебігра і відвести душу в розмовах, слухаючи гострі висновки Шарве, захоплюючись палкими поривами Логра. У перші дні цей галас, цей потік слів був йому не до вподоби. Він ще відчував їх пустоту. Та згодом потреба в забутті, в збудженні зрештою перемогла; йому хотілося, щоб його спонукали до одчайдушної рішучості, яка заспокоїла б його болісні вагання. Повітря кабінету, де тхнуло лікерами й тютюновим димом, паморочило Флоранові голову, давало йому приємне забуття, заколисувало так, що найнеймовірніші речі починали здаватися можливими. Потроху Флоранові сподобались обличчя постійних відвідувачів кабінету, йому було приємно зустрічати їх і за звичкою подовгу сидіти з ними. Привітне бородате лице Робіна, строгий профіль Клемане, худорлявість блідого Шарве, горб Логра, Гавар, Олександр, Лакайль починали займати в його житті все більше місце. Від цих розмов Флоран мав майже чуттєву насолоду. Коли він брався за мідну ручку дверей кабінету, то ніби почував, що вона, як жива, гріє йому пальці і повертається сама собою. Він би не відчув більшої насолоди, потискуючи гнучку жіночу руку.

І справді, в кабінеті відбувалися серйозні події. Якось Логр розійшовся більш ніж звичайно і почав люто гатити кулаками по столу, заявляючи, що коли б вони були справжні мужчини, то повалили б уряд. І оцінювач додав, що їм треба тепер же домовитись, якщо вони хочуть бути готові до моменту розгрому. Потім, усівшись тісним колом і притишивши голоси, присутні умовилися сформувати маленьку групу, яка була б готова до будь-яких несподіванок. З того дня Гавар пройнявся переконанням, що він член таємного товариства і бере участь у змові. Гурток не розростався, проте Логр обіцяв звести його з іншими групами, які він знав. Коли весь Париж буде в їхніх руках, вони примусять Тюїльрі затанцювати. Тут пішли нескінченні дискусії, що тривали кілька місяців, обговорювались організаційні питання, висловлювалися думки про мету й засоби, виступали на сцену стратегія й питання про майбутній уряд. Тільки-но Роза приносила грог для Клемане, пива для Шарве та Робіна, чорну каву для Логра, Гавара і Флорана й маленькі чарочки Лакайлю та Олександрові, одразу ж кабінет щільно зачиняли, і розпочиналося засідання.

Шарве і Флоран, природно, були головними сперечальниками. Гавар звичайно не міг удержати свого язика і потроху розповів історію заслання до Кайєнни. Це створило Флорану ореол мученика. На цій підставі Гавар вимагав, щоб Флоранові особливо довіряли. Одного вечора торговець живністю не витримав нападок на свого приятеля, якого в ту хвилину не було у винарні, і вигукнув:

– Не чіпайте Флорана, його було заслано до Кайєнни!

Але Шарве чомусь образила така перевага.

– Кайєнна, Кайєнна, – пробурмотів він крізь зуби. – Зрештою там не так уже погано, як кажуть.

І він намагався довести, що заслання – це дрібниця, що найбільше страждання – це залишитись у пригнобленій країні, не сміючи розкрити рота перед лицем торжествуючого деспотизму. Проте якщо його самого 2 грудня не заарештували, то це не його провина. Шарве навіть натякнув: що ловлять тільки дурнів. Ці приховані заздрощі зробили з нього постійного супротивника Флорана. Дискусії звичайно зводились до обміну думками між ними двома. І вони говорили цілими годинами, тоді як інші мовчали, причому ніхто з них, ні Шарве, ні Флоран, ні разу не визнав себе переможеним.

Найулюбленішою темою були реформи в країні після перемоги.

– Ну, ми переможемо, а далі? – починав Гавар.

І кожен висловлював свою думку, бо перемогу вважали викінченою справою. Вони поділилися на два табори. До табору Шарве, де проповідували ебертизм, – приєдналися Логр і Робін. Флоран, який увесь час плекав гуманітарні мрії, вважав себе соціалістом і спирався на Лакайля та Олександра. Що ж до Гавара, то він не заперечував проти насильства; але через те що йому часом дорікали за його власне багатство, глузували з цього, то він сердився і називав себе комуністом.

– Слід зробити грунтовну чистку, – вимовляв Шарве уривчасто, мов рубав сокирою. – Стовбур дерева гнилий, треба його зрубати.

– Атож, – підхоплював Логр, устаючи, щоб здаватися вищим, і задіваючи горбом перегородку, яка починала дрижати. – Все полетить до біса, я вам кажу... А там побачимо!

Робін схвально кивав головою, його мовчанка ставала радісною, коли пропозиції набирали революційного забарвлення. При слові "гільйотина" очі його ставали зовсім ніжними; він примружував їх, немов бачив перед собою знаряддя кари, і це зворушувало його. Мовчазний Робін тихенько терся підборіддям об головку свого ціпка, невиразним бурмотінням висловлюючи своє задоволення.

– А проте, – зауважував Флоран трохи сумним, голосом, – хоч ви і зрубаєте дерево, однаково треба зберегти насіння... Я, навпаки, гадаю, що й саме дерево слід залишити, прищепивши йому нові життєві сили... Політичну революцію, як бачите, вже здійснено; тепер треба подбати про трудящого, про робітника; наш рух мусить бути тільки соціальним, і я не повірю, щоб нам вдалося зупинити народ, коли він захоче взяти своє. Народ утомився, він вимагає своєї частки!

Ці слова захоплювали Олександра, його добре обличчя сяяло, коли він запевняв, що народ справді втомився.

– І ми вимагаємо своєї частки, – додавав Лакайль погрозливо. – Всі революції були на користь буржуїв. Досить з них. У цій революції вже настане наша черга!

Тут виникала незгода. Гавар пропонував загальний переділ усього, Логр заперечував, кажучи, що не шанує грошей. Тоді Шарве, покриваючи гамір гучним голосом, вів розмову сам:

– Егоїзм класів – одна з найміцніших твердинь тиранії. Погано, якщо народ буде егоїстом. Коли нам він допоможе, то дістане свою частку... Чого мені битися за робітника, якщо він не хоче битися за мене? Та, власне, не в тому річ! Потрібно буде не менше десяти років революційної диктатури, щоб привчити таку країну, як наша Франція, користуватися волею.

– До того ж, – додавала рішуче Клемане, – пролетаріат ще не дозрів, ним треба керувати.

Вона рідко вступала в розмову. Ця серйозна висока жінка, одна серед чоловіків, слухала розмови на політичні теми з серйозним, професорським виглядом. Прихилившись спиною до перегородки, вона пила маленькими ковтками грог, раз у раз поглядаючи на співрозмовників. Брови її хмурились, ніздрі роздувалися; ці мовчазні знаки згоди чи заперечення доводили, що вона все розуміє і має цілком певну думку про найскладніші речі. Час од часу Клемане скручувала цигарку, пускала кутиком рота тоненькі струмені диму і прислухалась уважніше. Здавалося, що вона є арбітром дебатів і по їх скінченні має роздати учасникам нагороди. Клемане, мабуть, вважала за краще залишатися жінкою і утримуватись від висловлювань, гадаючи, що не личить їй розпалятись, як чоловікові.