Черево Парижа - Сторінка 33

І вони гудили як могли Мегюденів, непутящих дівок, що цінували в чоловіків тільки гроші. Справа в тому, що мадмуазель Саже дала зрозуміти мадам Лекер, начебто Флоран іноді уступав Гаварові одну із сестер, і вони вчотирьох пили й гуляли в Баратта, а платив за все монетами в сто су звичайно торговець живністю. Мадам Лекер мало не захворіла, і навіть очі в неї пожовтіли від розлиття жовчі.

Цього ранку Саже хотіла вразити саму мадам Кеню. Вона покрутилася перед прилавком і нарешті вимовила солодким голоском:

– А я бачила вчора пана Кеню. Еге ж, вони там дуже веселяться в кабінеті Лебігра і зчиняють такий гармидер!

Ліза повернулася лицем до вікна, трохи нашорошивши вуха, але не хотіла виявляти своєї цікавості. Мадмуазель Саже помовчала, сподіваючись, що її розпитуватимуть, а потім додала тихіше:

– Там з ними буває одна жінка... О, я нічого не кажу за пана Кеню, я нічого не знаю...

– Та це Клемане, – перебила її Сар'єтта. – Висока худа горголя, яка задається, бо в пансіоні вчилася. Вона живе з тим голодранцем-учителем!.. Я їх зустрічала разом; у них завжди такий вигляд, наче вони одне одного до участку тягнуть!

– Та я знаю, знаю, – продовжувала стара, яка добре знала і Шарве, і Клемане, але хотіла допекти ковбасниці.

А та й оком не моргнула і все ніби придивлялась до чогось дуже цікавого на Центральному ринку. Тут мадмуазель Саже, вдаючись до крайнього заходу, звернулася до мадам Лекер:

– Я хотіла вам сказати, що ви б добре зробили, якби порадили своєму зятеві бути обережнішим. У цьому кабінеті вони кричать таке, що аж волосся дибом стає. Їй-богу, чоловіки такі одчайдушні з своєю політикою! Коли б їх почув хто, то, як собі хочете, а це їм так не минулося б.

– Гавар робить, що захоче, – зітхнула мадам Лекер. – Тільки цього невистачало. Він мене зовсім доконає, якщо потрапить до в'язниці. – і в її каламутних очах блиснув вогник. Сар'єтта реготала, мотаючи головою, свіжа та рум'яна від ранішнього повітря:

– От Жюль, той вміє дати чосу всім, хто гудить імперію... Він казав мені, що їх слід у Сені втопити, бо жодна порядна людина їх не підтримає.

– О, – вела своє мадмуазель Саже, – то не велике лихо, коли необережне слово почує така людина, як я. Ви ж знаєте, я собі краще дала б руку відрубати... Ось, наприклад, пан Кеню вчора говорив...

Вона знову зупинилась. Ліза трохи поворухнулась.

– Пан Кеню говорив, що треба порозстрілювати всіх міністрів, депутатів – усю банду.

На цей раз ковбасниця зблідла і круто повернулась, стиснувши складені поверх фартуха руки.

– Це говорив Кеню? – уривчасто запитала вона.

– Атож, і ще багато чого, я всього й не пам'ятаю. Розумієте, я на власні вуха чула... Та ви не хвилюйтеся так, мадам Кеню. Ви ж знаете, що з мене й слова не витягти: я не маленька, розумію, що іноді необережний вираз може підвести людину під велику біду... Все між нами лишиться.

Ліза опанувала себе. Вона пишалася своїм зразковим, тихим сімейним життям і не допускала, щоб між нею й чоловіком постало якесь непорозуміння. Тому вона тільки знизала плечима, промовивши з посмішкою:

– Та все це дурниці, дітям на сміх.

Вийшовши на вулицю, три жінки погодилися, що в красуні дуже кумедно витягнулось обличчя. Всі вони – кузен, Мегюдени, Гавар і подружжя Кеню з своїми історіями, в яких люди нічого не можуть збагнути, погано скінчать. Мадам Лекер поцікавилась, що роблять з людьми, заарештованими за "політику". Мадмуазель Саже знала тільки, що вони десь зникають і ніколи не повертаються. А Сар'єтта зауважила, що, може, їх просто кидають у Сену, як того вимагав Жюль.

За сніданком і обідом ковбасниця уникала навіть натяків на вчорашнє. Ввечері, коли Флоран і Кеню пішли до Лебігра, в її погляді було не більше суворості, ніж напередодні. Але того вечора, як навмисне, обговорювали питання про майбутню конституцію, і коли компанія нарешті вийшла з кабінету, була перша година; віконниці вже зачинили, і політиканам довелося, зігнувши спину, виходити по одному через задні двері.

Кеню повернувся до себе з неспокійним сумлінням. Він тихесенько відчинив троє чи четверо дверей своєї квартири, йдучи навшпиньках з простягненими вперед руками, щоб не наткнутися на меблі. Все спало. Коли він увійшов до спальні, йому стало дуже прикро, що Ліза лишила там запалену свічку: свічка горіла в цілковитій тиші високим, меланхолійним полум'ям. Поки він роззувався і ставив черевики на краєчок килима, годинник пробив пів на другу так дзвінко, що Кеню збентежено повернувся, боячись зробити різкий рух, і люто глянув на блискучого позолоченого Гутенберга з пальцем на книжці. Винуватець бачив тільки Лізину спину й занурену в подушку голову і відчував, що дружина, мабуть, не спить, а лежить, широко розплющивши очі, повернувшись лицем до стіни.

У широкій спині Лізи, з складками жиру на плечах, відчувався стримуваний гнів; її нерухомість крила в собі безапеляційне обвинувачення. Кеню, зовсім зніяковівши від такої суворості цієї спини, що ніби розглядала його, немов повновладний суддя, прослизнув під ковдру, погасив свічку й завмер. Він ліг скраєчку, щоб не зачепити жінки. Вона не спала – Кеню готовий був у цьому заприсягтись. Через деякий час він почав засинати в розпачі від упертої Лізиної мовчанки, не сміючи побажати їй на добраніч, почуваючи себе безсилим перед цією невмолимою масою, що не приймала його покори, загородивши собою постіль. Наступного дня Кеню спав довго. Коли він прокинувся, лежачи на самій середині постелі, до підборіддя вкритий периною, то побачив Лізу, що сиділа коло стола і приводила в порядок папери. Він так міцно спав після вчорашньої гулянки, що й не помітив, коли вона встала. Кеню набрався сміливості і спитав з глибини алькова:

– Чому ж ти мене не збудила? Що ти там робиш?

– Я прибираю в шухлядах, – відповіла вона спокійно, звичайним голосом.

йому відлягло від серця. Однак Ліза додала:

– Не відомо, що може статись, як раптом надійде поліція...

– Чому поліція?

– Тому, що ти тепер устряв у політику.

Він сів на постелі, обурений, остовпілий від цього несподіваного суворого нападу.

– Я встряв у політику? Я займаюсь політикою? – повторював Кеню. – Поліцію це не обходить: я себе не компрометую!

– Звичайно, ні, – підтвердила Ліза, знизавши плечима. – Ти тільки проповідуєш, що треба всіх порозстрілювати.

– Я? Я?

– І кричиш про це у винарні... Мадмуазель Саже чула твої теревені. Весь квартал тепер уже знає, що ти червоний.

Ковбасник раптом знову повалився на ліжко. Він ще не зовсім очуняв від сну. Лізині слова відбивалися в його вухах, мов стукіт грубих жандармських чобіт за дверима кімнати. Кеню подивився на жінку, зачесану, затягнену в корсет, у звичайному щоденному вбранні, – і остаточно розгубився, побачивши її такою пристойною в цих драматичних обставинах.

– Ти знаєш, я даю тобі повну волю, – сказала вона, помовчавши хвилину і продовжуючи розбирати папери. – Я не хочу, як то кажуть, командувати в домі... Ти тут хазяїн і можеш рискувати нашим становищем, підривати наш кредит, руйнувати дім... Згодом я тільки повинна буду боронити Полінині інтереси.

Кеню почав був протестувати, але дружина рухом руки зупинила його, додавши:

– Ні, нічого не кажи, я не хочу викликати тебе на сварку, навіть на пояснення... Ох, якби ти спитав моєї поради, якби ми раніше переговорили про все це, було б зовсім інакше! Даремно кажуть, нібито жінки нічого не розуміють у політиці... Хочеш, я тобі скажу, яка в мене власна політика?

Вона встала і почала ходити від ліжка до вікна, стираючи пальцем порошинки, що насіли на блискуче червоне дерево дзеркальної шафи та на комод-туалет.

– Це політика порядних людей... Я вдячна урядові, коли моя торгівля йде добре, коли я можу спокійно обідати і не боятися, що завтра прокинуся від рушничних пострілів. Що, добре було в 48-му році? Дядько Градель, людина шановна, показував нам свої рахункові книжки за той час. Він втратив понад шість тисяч франків... Тепер, коли в нас імперія, товар має збут, усе продається. Ти не можеш цього заперечувати. Так чого ж ви хочете? Яка вам буде користь від того, що ви порозстрілюєте всіх?

Ліза зупинилася коло нічного столика, схрестивши руки й дивлячись просто на Кеню, який майже зник під периною. Він намагався пояснити, чого хотіли його приятелі, але заплутався в політичних та соціальних системах Шарве й Флорана. Ковбасник говорив про невизнані принципи, про настання ери демократії, про перетворення суспільства, перемішуючи все це дуже чудернацьким способом. Ліза тільки плечима знизала, – вона нічого не зрозуміла. Нарешті він ухилився від дальших пояснень і почав громити Другу імперію, – це справжнє царство розпусти, нечесних справ, збройного грабунку.

– Бачиш, – казав він, пригадавши один вираз Логра, – ми жертви банди авантюристів, що грабують, гвалтують і вбивають Францію... Вони нам не потрібні!

Ліза на все це відповідала знизуванням плечей.

– І це все, що ти мав сказати? – запитала вона з непохитним спокоєм у голосі. – Що мені до всього того, що ти оце розповів? Та якби це навіть було правдою, що ж такого? Хіба я раджу тобі бути безчесною людиною? Хіба я силую тебе не платити боргів, обдурювати покупців, старатися якнайшвидше зібрати гроші, нечесно їх придбати? Ти мені кінець кінцем, розізлиш. Ми порядні люди, ми нікого не грабуємо, нікого не вбиваємо. І цього досить. А до інших мені байдуже, хай собі будуть мерзотниками, якщо хочуть!

Ковбасниця була чудова і торжествувала. Вона знову почала ходити по кімнаті, високо держачи бюст, і продовжувала говорити:

– Значить, щоб догодити тим, хто нічого не має, не треба гроші заробляти? Зрозуміло, я використовую сприятливий час і підтримую уряд, який дає хід торгівлі. Якщо він і чинить паскудства, я того й знати не хочу. Сама я знаю, що паскудства не роблю, і не боюся, що на мене показуватимуть пальцями в нашому кварталі. Надто по-дурному було б битися з вітряками. Пам'ятаєш, під час виборів Гавар казав, нібито кандидат, якого підтримував імператор, був банкрут і причетний до брудних справ? Може, воно так і було, я не заперечую. І все ж ти дуже розумно зробив, подавши за нього голос; адже тебе не просили позичати йому гроші, не пропонували вести з ним справи, а просто хотіли, щоб ти довів урядові, наскільки ти задоволений з теперішнього розквіту ковбасної торгівлі.

Тут Кеню пригадав одну фразу Шарве.