Черево Парижа - Сторінка 34

Вчитель заявляв, "що відгодованих буржуїв, розжирілих крамарів, що підтримують уряд, якого не можуть терпіти всі інші класи суспільства, треба першими кинути в помийницю. Це через них, через егоїзм їхнього черева панує деспотизм і точить націю". Кеню намагався договорити фразу до кінця, але обурена Ліза перебила його:

– Та облиш, будь ласка! Моє сумління не докоряє мені ні в чому. Я нікому не винна жодного су, я не втручалася ні в які шахрайські каверзи; я купую і продаю добрий товар і не беру дорожче за моїх сусідів... Те, що ти допіру говорив, стосується наших родичів Саккарів. Вони вдають, ніби навіть і не знають, що я живу в Парижі; але я більше від них маю право пишатись і сміюся з їхніх мільйонів. Кажуть, що Саккар наживається на знесенні старих будівель і обкрадає всіх і все. Це мене не дивує; він завжди прагнув до цього. Він любить гроші тільки для того, щоб купатись у золоті, щоб мати змогу по-дурному розкидатися ними... Хай доберуться до таких, як він, до людей, що наживають казкове багатство, – це я розумію! Якщо хочеш знати, я не поважаю Саккара. Але нащо чіпати нас? Ми живемо тихо, нам потрібно буде п'ятнадцятій років, щоб забезпечити собі старість; ми не втручаємося в політику, і в нас одне бажання: виховати нашу дочку і спокійно припливти до тихого причалу! Облиш, прошу тебе, ти, здається, жартуєш. Ми порядні люди!

Вона присіла на край постелі. Кеню був зовсім збитий з пантелику.

– Вислухай мене добре, – поважно казала далі дружина, – Ти, сподіваюсь, не хочеш, щоб пограбували нашу крамницю, спустошили льохи, покрали твої гроші? А коли б ці люди, що збираються в Лебігра, насправді перемогли, то невже ти думаєш, що тобі наступного дня вдалося б, як тепер, лежати в теплому ліжку? А потім, спустившись до кухні, готувати галантири, як робитимеш це зараз? Сам же знаєш, що ні... То нащо ж ти говориш про повалення уряду, який боронить твої права, твою власність і дає тобі змогу заощаджувати трохи грошей? Ти маєш жінку, дочку і насамперед повинен подбати про них. Ти був би злочинцем, якби рискнув їхнім щастям. Тільки бездомні волоцюги, яким нічого втрачати, можуть мріяти про різанину та безладдя. Адже ти, звичайно, не хочеш пошитись у дурні, чи не так? То сиди краще вдома, дурнику, спи собі, їж досхочу, складай гроші, розкошуй у спокої, май чисте сумління і знай, що Франція сама зуміє постояти за себе, коли імперія набридне їй. Батьківщина тебе не потребує!

Ліза сміялася чарівним сміхом. Кеню був остаточно переможений. По суті, дружина мала рацію; крім того, вона була така красуня і сиділа на крію ліжка зачесана, чистенька, свіженька, у сніжно-білій білизні. Слухаючи Лізу, чоловік поглядав на портрети в золочених рамах по обидва боки каміна. Звичайно, вони порядні люди, вони виглядали так пристойно, одягнені у все чорне. Та й сама спальня здавалася Кеню кімнатою в домі дуже поважних людей; гіпюрові квадратики на м'яких меблях надавали обстановці пристойного, вигляду; килим, завіски, фарфорові вази, розписані пейзажами, свідчили про працьовитість хазяїв і любов до комфорту. Кеню ще глибше заліз під перину, де з насолодою парився, мов у теплій ванні. Йому так яскраво уявилося, що він, через надто часті відвідини Лебігра, мало не втратив усе це: і широке ліжко, і спокійну кімнату, і ковбасну, про яку тепер думав з докорами сумління та ніжністю. А від Лізи, від цих меблів, від усіх милих речей навколо віяло добробутом, від якого йому трохи перехоплювало подих.

– Дурнику мій, – вимовила жінка, побачивши, що він здався, – на добру ж путь ти став! Та, бачиш, тобі довелося б переступити через наші трупи, мій і Полінин... Не будеш більше втручатися в політику, гудити уряд? А втім, усі уряди однакові. Ми підтримуємо цей і так само підтримували б інший, це необхідно. Найголовніше – бути забезпеченим на старість і спокійно жити на ренту, знаючи, що чесно нажив свій капітал.

Кеню згідливо кивнув головою. Намагаючись виправдатися, він пробурмотів:

– Це все Гавар...

Та Ліза раптом споважніла й сердито перебила його:

– Зовсім не Гавар... Я знаю, хто. Йому б краще подбати про свою безпеку замість того, щоб компрометувати інших.

– Ти натякаєш на Флорана? – обережно запитав чоловік, трохи помовчавши.

Вона відповіла не відразу, а встала "й підійшла до столу, ніби для того, щоб стриматись. Потім виразно промовила:

– Так, на Флорана... Ти знаєш, яка я терпляча. Ні за що в світі не хотіла б я ставати між твоїм братом і тобою. Кровні зв'язки – свята річ. Але нарешті терпець увірвався. Відколи він у нас оселився, все пішло хтозна-як... А втім, я нічого не хочу говорити, так буде краще.

Знову настала пауза. Бачачи, що чоловік зніяковів і тільки поглядає на стелю алькова, Ліза продовжувала говорити, поволі розпалюючись:

– Зрештою, що тут багато балакати. Він, здається, навіть не розуміє всього, що ми для нього робимо. Ми взяли собі тягар на шию, віддали йому Огюстінину кімнату: бідна дівчина навіть не нарікає, що спить тепер у комірчині, де їй невистачає повітря. Ми його годуємо від ранку до вечора, панькаємося з ним... а він і не помічає того! Приймає все так, наче інакше й не може бути! Він заробляє гроші, а куди вони йдуть, нікому не відомо або, може, навіть надто добре відомо.

– Він же має спадщину, – заперечив Кеню; йому було боляче слухати обвинувачення проти брата.

Ліза випросталась, ніби приголомшена цими словами. Її гнів минув.

– Так, це правда. Він має спадщину... Рахунок он у тій шухлядці. Але ж він сам відмовився, ти пам'ятаєш? Ти ж був при цьому? Вже це одне доводить, що він дурний і непорядний. Коли б він мав хоч трохи розуму, то давно вже робив би щось із тими грішми... Мені б дуже хотілося віддати йому ці гроші; це б нам розв'язало руки... Я вже двічі починала з ним розмову про це, та він і слухати не хоче. Тобі слід би вмовити його взяти свій капітал... Спробуй поговорити з ним. Гаразд?

Кеню щось пробурмотів. Ліза не наполягала на своєму, бо зробила, на її думку, все, чого вимагало сумління.

– Ні, Флоран не такий, як інші, – почала вона знову, – як ти собі хочеш, а на нього не можна звіритися. Я цього й казати не хотіла, але раз зайшла про це мова... Я не стежу за його поведінкою, вже й так не знати що говорять у кварталі. Хай він у нас харчується, хай живе і всіх обтяжує собою, з цим ще можна миритись. Єдине, чого я небожу йому дозволити, – це втягати нас у політику. Якщо він ще буде морочити тобі голову тими нісенітницями, якщо через нього на нас упаде хоч найменша підозра, то, кажу тобі заздалегідь, я швидко позбудуся його. Пам'ятай, я тебе попередила!

Флоран був засуджений. Ліза насилу стримувалася, щоб не-висловити всього гніву, що накипів у неї на серці, не полегшити собі душу вибухом обурення. Флоран ображав усі її інстинкти, обурював її, лякав; через нього вона була справді нещаслива. Потім вона ще пробурмотіла:

– Людина, яка зазнала найпаскудніших пригод, людина, яка не зуміла навіть створити собі сім'ю... О, я розумію, що вона жадає кровопролиття. Ну, і хай у неї стріляють, якщо це їй подобається; але нехай не відбирає порядних людей од їхніх сімей... До того ж, Флоран мені просто не подобається, от і все! Ввечері за столом від нього так тхне рибою, що я не можу їсти. А йому хоч би що: їсть собі, скільки влізе, і хоч би їжа йому на користь була, а то ні ознаки, ні признаки. Цей нещасний навіть погладшати не може, так його роз'їдає жовч.

Ліза підійшла до вікна й побачила Флорана. Інспектор переходив вулицю Рамбюто, йдучи на ринок. Цього ранку був великий привіз морської риби; рибні кошики відливали сріблом, на торгах стояв гул. Ковбасниця стежила очима за гострими плечима дівера, що вступав в атмосферу Центрального ринку з його терпкими запахами. Флоран зігнув спину, відчуваючи нудоту, – йому від огиди аж у скронях стукотіло. І в погляді, яким Ліза проводжала його, видно було войовничу рішучість жінки, що вже відчуває перемогу.

Коли вона обернулася, Кеню вставав з ліжка. В одній сорочці, потопаючи босими ногами в мохові м'якого килима, ще теплий від приємної теплоти перини, він був, проте, блідий, бо незгода між братом і жінкою турбувала його. Але Ліза подарувала чоловікові одну із своїх чарівних усмішок, і він був глибоко зворушений, коли вона подала йому шкарпетки.

IV

Маржолена знайшли на ринку Дезінносан у купі капусти, під крупною білою головкою; один з великих відігнутих листків прикривав рум'яне личко сонної дитини. Так ніхто ніколи й не довідався, чия негідна рука поклала його там. Це був уже досить великий хлопчик років двох або трьох, товстий, життєрадісний, але так мало розвинений, що вмів промовляти лише кілька слів і тільки весь час усміхався. Коли якась торговка зеленню знайшла його під великою білою головкою, вона так голосно скрикнула з подиву, що всі сусіди збіглися на її крик; вони дивувались, розглядаючи хлопчика, одягненого в платтячко, загорнутого в драну ковдру, а дитя тимчасом простягало до них рученята. Воно не могло сказати, хто його мати, і тільки поглядало здивованими оченятами, тулячись до плеча огрядної торговки тельбухами, що взяла його на руки. До самого вечора весь ринок говорив про знайду. Хлопчик заспокоївся і їв хліб з маслом, усміхаючись до всіх жінок. Спочатку товста торговка тельбухами взяла його до себе; потім він перейшов до її сусідки; ще через місяць знайда спав у третьої. Коли його питали: "Де твоя мама?" – він чарівним жестом показував навколо, на всіх торговок одразу. Він став дитиною ринку, бігав, учепившись за спідницю то одної, то іншої жінки, знаходив завжди собі місце на чиєму-небудь ліжку і їв майже у всіх. Одягався він у що бог пошле, але зате в кишенях його драних штанців завжди бряжчали копійки. Гарна руда дівчина, що торгувала лікарськими рослинами, чомусь прозвала хлопчика Маржоленом [3].

Маржоленові минав четвертий рік, коли тітонька Шантмесс, у свою чергу, знайшла на тротуарі вулиці Сен-Дені, на розі ринку, малесеньку дівчинку. Крихітка мала щонайбільше два роки, але вже щебетала, як сорока, по-дитячому перекручуючи слова. Тітка Шантмесс зрозуміла з цього белькотіння, що дівчинку звуть Кадіною і що мати напередодні ввечері посадила її під чиїмись ворітьми, наказавши чекати її.