Черево Парижа - Сторінка 47

Заплющивши очі, вони почали кидатися піском. Пісок влучав дівчинці за виріз корсажа, сипався по спині, проникав у панчішки й черевики. Мюш дуже тішився, що її білий фартушок став зовсім жовтим. Та цього було йому недосить. Мабуть, хлопчакові здавалося, що вбрання ще надто чисте. Він раптом запропонував:

– Стривай, ходімо дерева садити! Я вмію такі гарні садочки робити!

– Справді, ходімо садочки садити, – погодилась Поліна, умліваючи від щастя.

Сторож, що доглядав сквер, десь пішов, і Мюш загадав дівчинці копати ями на грядці. Вона стояла навколішках на скопаній землі, повзала на животі, зариваючи по лікоть у землю свої чарівні голі рученята. Мюш збирав прутики, ламав гілки. Це мали бути дерева, які він втикав у ямки, викопані Поліною. Ямки йому здавалися надто мілкі, і він усе лаяв Поліну, наче вибагливий господар недбалого робітника. Коли дівчинка підвелася, то була чорна від голови до п'ят, аж у волоссі була земля. І так кумедно виглядала вона з своїми чорними, як у вугляра, ручками, що Мюш аж у долоні заплескав.

– Тепер будемо поливати! – вигукнув він. – Розумієш, бо без води дерева не виростуть.

Це вже була найкраща гра. Діти виходили із скверу, пригорщами черпали воду з канави і бігцем повертались назад поливати свої прутики. У Поліни, яка через свою повноту не вміла бігати, вода по дорозі виливалася крізь пальці, текла по спідничці, так що коли дівчинка в шостий раз пішла по воду, вона була мокра, наче скупалась у канаві. Коли крихітка остаточно забруднилась, Мюш сказав їй, що вона дуже мила. Він посадив її коло себе під рододендроном, біля того садочка, який вони насадили, і почав розповідати, що ось деревця вже ростуть. Хлопчик узяв Поліну за руку, називаючи її своєю жіночкою.

– А що, ти не шкодуєш, що прийшла сюди, правда? А то б і досі стояла на тротуарі, де тобі було так нудно. Ти ще побачиш, які я різні вуличні ігри знаю. Приходь сюди знову, чуєш? Тільки мамі не треба казати. Це дурниці! А як скажеш, то я за коси потягну, коли проходитиму мимо вашого дому.

Поліна з усім погоджувалась, а він зробив їй останню гречність, насипавши землі в обидві кишені фартушка. Пустун почав притискати дівчинку до себе; тепер він з хлоп'ячої жорстокості хотів зробити їй боляче. Поліна вже поїла всі цукерки, гра припинилась, і вона збентежилась. А через те що Мюш почав її щипати, вона заплакала й почала проситися додому. Це дуже насмішило Мюша, що виявив себе мужнім; він почав лаяти Поліну, загрожуючи, що не відведе її до батьків. Мала від страху ледве не зомліла і душила в собі судорожні ридання, мов красуня, покинута спокусником напризволяще в глухому заїзді. Мабуть, Мюш нарешті побив би її, щоб присилувати замовкнути, коли раптом біля них пролунав верескливий голос, голос мадмуазель Саже:

– О боже милосердний, та це ж Поліна!.. Чи даси ти їй спокій, паскудний негіднику?

Стара дівуля взяла Поліну за ручку, голосно бідкаючись над її одежею, що мала жалюгідний вигляд. Мюш майже не злякався; він ішов за ними, злорадо сміючися з того, що наробив, і запевняв, що дівчинка сама схотіла з ним піти і забруднилась, бо впала на землю. Мадмуазель Саже постійно відвідувала сквер Дезінносан. Щодня після полудня вона просиджувала там не менше години, слухаючи розмови простого люду. Тут по обидва боки півколом стоїть довгий ряд лав. На них сідають бідні люди, яким невистачає повітря в конурах на тісних сусідніх вулицях; старі баби, яким завжди холодно, сухі, в зім'ятих чепчиках, молоді в кофтах, з непокритими головами, із запалими грудьми, вже відцвілі через убозтво; бувають тут і чоловіки, хоч і в меншій кількості: чистенькі дідусі, носильники в засмальцьованих куртках, підозрілі панки в чорних капелюхах; а в алеях порпається дітвора, – возить візочки без коліс, грається в піску, плаче і гризеться між собою – жахлива дітвора в брудному лахмітті, з мокрими носами, що кишить на сонці, як черва. Мадмуазель Саже була така тонка, що завжди знаходила собі містечко десь на лаві. Вона прислухалася до балачок і сама вступала в розмову з сусідкою, з якою-небудь жінкою робітника, пожовклою бабою, що латає білизну, виймаючи її з кошика, перев'язаного шворочкою: носові хусточки і панчохи, подерті, як решето. Проте мадмуазель Саже мала тут і знайомих. Під нестерпне верещання дітвори та вічний гуркіт екіпажів позаду скверу на вулиці Сен-Дені тут плелися безконечні плітки, гудили поставщиків, бакалійників, пекарів, різників – справжня газетна хроніка цілого кварталу, породжена відмовою в кредиті і глухою заздрістю бідноти. Саже особливо любила вивідувати в цих нещасних огидні історії, що виходили з підозрілих кубел, з похмурих закутків двірницьких, брудне лихослів'я, що було наче гострою приправою до їжі, якою стара плетуха живила свою ненажерну цікавість. Крім того, коли вона сідала лицем до Центрального ринку, перед нею відкривався майдан з трьома фасадами будинків, з величезною кількістю вікон, куди Саже старалася проникнути хоч поглядом. Вона, здавалось, витягалася догори, оглядала поверхи один по одному, аж до віконець мансард, мов дивилась у скло панорами. Стара пильно розглядала кожну завіску на вікні, і часом поява чиєїсь голови між завісками давала їй можливість відновити цілу драму. Кінець кінцем, Саже розвідала біографії всіх мешканців цих будинків тільки шляхом уважного розглядання з вулиці. Найбільше збуджував її цікавість ресторан Баратта з чотирма вузькими поверхами, оздобленими орнаментом та різними викрутасами, з винарнею внизу, з різьбленим і позолоченим піддашшям, що утворює терасу, звідки спускалося зелене листя витких рослин у горщиках. Їй подобалось ясноблакитне тло, жовті колони, стовп, увінчаний черепашкою – вся ця декорація картонного храму, намальована на передньому фасаді старого будинку; ця декорація закінчувалася вгорі, під дахом, цинковою галереєю, пофарбованою олійною фарбою. Саже уявляла собі за гнучкими смугастими жалюзі приємні сніданки, добірні вечері, одчайдушну гульню. Вона навіть, вигадувала історії на ці теми: саме тут, казала вона, Флоран з Гаваром справляли оргії, захопивши з собою обох розпусниць, сестер Мегюден, причому за десертом вони поводилися несамовито й огидно.

Тимчасом Поліна, коли стара вхопила її за ручку, заплакала ще гірше. Саже хотіла вже вийти із скверу, та раптом передумала й сіла на краю лави, стараючись заспокоїти дівчинку:

– Годі, не плач, а то тебе візьмуть поліцаї... Ми підемо з тобою до мами й тата. Ти ж мене знаєш, правда? Адже я "добра тіточка", пам'ятаєш? Ану, посміхнися!

Та сльози душили Поліну. Вона хотіла додому. Тоді мадмуазель Саже спокійнісінько дала їй виплакатись, вичікуючи, доки дитина заспокоїться. Бідна дівчинка змерзла і тремтіла в мокрих спідничках та панчішках; витираючи сльози кулачками, вона розмазувала грязь по всьому обличчі, аж до самих вух. Коли дитина трохи заспокоїлась, стара заговорила солодким голосом:

– Твоя мама добра, правда? І любить свою доню?

– Так, так, – відповідала, хлипаючи, Поліна.

– А тато теж незлий, він тебе не б'є з мамою не свариться?.. Про що вони говорять увечері, коли лягають спати?

– Ой, не знаю. Мені тепло в моєму ліжку.

– Вони говорять про свого кузена Флорана?

– Не знаю.

Мадмуазель Саже зробила суворе лице і вдала, наче хоче встати й піти.

– Ти брешеш і більше нічого... А ти ж знаєш, що брехати не можна!.. Коли ти говоритимеш неправду, я тебе покину тут, і Мюш знову щипатиме тебе.

Мюш, який походжав коло лави, втрутився в розмову, зауваживши рішучим тоном маленького чоловіка:

– Та вона ще дурна, не розуміє... Ось я помітив, як мій добрий приятель Флоран учора напік раків, коли мама йому сказала жартома, що він може її поцілувати, якщо йому це приємно.

Поліна, налякавшись, що її покинуть, знову заревла на весь голос.

– Та замовкни ж ти, погань! – шипіла мадмуазель Саже, штовхаючи дівчинку. – Я не піду, я куплю тобі ячмінного цукру, чуєш? Ячмінного цукру!.. Так ти не любиш кузена Флорана?

– Ні, мама каже, що він непорядний.

– Бачиш, значить, мама таки щось казала?

– Один раз увечері в мене в ліжку був Мутон, я спала з Мутоном... Вона татові казала: "Твій брат тільки тому і втік з каторги, щоб нас усіх з ним разом туди назад заслали".

Мадмуазель Саже тихенько скрикнула і скочила з лави, вся тремтячи, мов ясна блискавиця засвітила їй просто в очі. Стара знову вхопила Поліну за ручку і мало не бігом потягла її до ковбасної, не промовивши й слова, затиснувши уста й посміхаючись сама до себе. В її пронизливому погляді світилася таємна радість. На розі вулиці Пірует Мюш, який досі, підстрибуючи, біг за ними і радів, що в Поліни такі мокрі й закаляні панчішки, обачно зник. Ліза смертельно хвилювалась. Побачивши свою дочку, брудну, як ганчірка, вона була така вражена, що тільки повертала дівчинку на всі боки, навіть не думаючи її набити. Тимчасом стара казала рипучим голосом:

– Це малий Мюш... Я, розумієте, швидше привела її додому... Я застукала їх удвох під деревом у сквері. Хто й зна, що вони там робили... На вашому місці я б оглянула її. Син такої паскуди на все здатний.

Ліза не в силі була й слова промовити. Вона не знала, з якого боку взятися за дочку, такі огидні були її заболочені черевики, замащені панчохи, порвана спідничка, чорні від бруду лице й руки. Блакитної оксамитки, бірюзових сережок та хрестика на шиї не видно було під шаром грязі. А що найгірше було для Лізи, так це Полінині кишені, повні землі. Вона нахилилась і викинула землю, не шкодуючи білорожевої мармурової підлоги в своїй крамниці. Потім мадам Кеню неспроможна була вже нічого сказати, крім: "Ходімо, замазуро!" – і повела дівчинку геть.

Мадмуазель Саже тішилася з цієї сцени, позираючи з-під чорного крислатого капелюха. Потім вона швидко побігла на вулицю Рамбюто. Її сухенькі ніжки майже не торкалися бруку: стара летіла на крилах радості, мов її підіймав вітрець, повний лоскотливих пестощів. Нарешті стара довідалася! Вже цілий рік її томило пекуче бажання, і ось нарешті Флоран в її волі, весь, і так раптово все це трапилося! То було несподіване щастя; воно наче вилікувало її від тяжкої хвороби, бо Саже відчувала, що цей чоловік занапастив би її, вона б згоріла, якби він і далі ухилявся від палких домагань її цікавості.