Черево Парижа - Сторінка 44

Гомін і смердюча вогкість павільйону морської риби віддалилися од нього; Флоран відроджувався на чистому повітрі. Клод мав рацію: на ринку все вмирало. Земля – це життя, вічна колиска здоров'я світу!

– Яєчня готова! – гукнула городниця.

Вони сіли втрьох на кухні за стіл, відчинивши двері на сонечко, і так весело взялися їсти, що мадам Франсуа захоплено, поглядала на Флорана, примовляючи за кожним шматком:

– Ви тепер зовсім іншим стали, наче десять років звалилося з ваших плечей. Той огидний Париж надає вам похмурого вигляду. Мені здається, ніби і в очах у вас тепер світиться сонечко... Знаєте, великі міста нічого не варті, вам слід було б перебратися сюди.

Клод сміявся, кажучи, що Париж чудовий. Він захищав навіть його канави, хоч як любив сільське життя. Після полудня мадам Франсуа з Флораном опинилися вдвох край городу в куточку, де було посаджено кілька фруктових дерев. Вони посідали на траву й почали вести поважну розмову. Городниця давала йому дружні поради, докладно розпитувала про його життя, про те, що він хоче робити надалі, щиро пропонувала йому свою допомогу, якщо вона колись буде потрібна для його щастя. Флоран був глибоко зворушений. Йому ще ніколи не доводилося чути таке тепле слово від жінки. Мадам Франсуа справляла на нього враження здорової і міцної рослини, що виросла, як і її городина, на чорноземі городу, тоді як різні Лізи, Нормандки – красуні ринку – здавалися йому підозрілим м'ясом, прикрашеним для вітрини. Він насолодився кількома годинами безтурботного щастя, позбувщися запаху харчів, що забивали йому памороки; він відродився в здорових соках па лоні природи, мов та капуста, що, як казав Клод, удесяте виростала на його очах.

Близько п'ятої години приятелі попрощалися з мадам Франсуа. Вони хотіли повернутися пішки. Городниця провела їх до кінця вузької вулиці і, затримавши на хвилину Флоранову руку у своїй руці, стиха сказала йому:

– Якщо вас спіткає якесь лихо, то приїздіть сюди.

З чверть години Флоран ішов мовчки; знов у його душі запанував сум, і він казав собі, що залишає тут частку свого здоров'я. Шлях від Курбвуа був укритий білим порохом. Флоран і Клод любили далекі прогулянки; їхні чоботи на товстих підметках голосно стукотіли по твердому грунту. При кожному кроці від закаблуків здіймався маленький димок. Сонце скісним промінням освітлювало дорогу; тіні обох перехожих витягалися впоперек шосе і були такі довгі, що їхні голови доходили до другого краю і лягали на протилежному тротуарі.

Клод розмахував руками, йшов широким рівним кроком і, задоволений, з усміхом поглядав на обидві тіні; під час ходьби він розхитувався всім тулубом, роблячи плечима рухи, які ще посилювали гойдання; потім, мов очутившись, художник промовив:

– А чи знаєте ви "Боротьбу Гладких з Худими"?

Здивований Флоран відповів, що не знає.

Тоді Клод із захопленням почав вихваляти цю серію естампів. Він навів декілька епізодів: Гладкі, мало не тріскаючи від жиру, влаштовують величезну учту, а Худі, схожі на жердини, скарлючені від голоду, заздрісно зазирають до них з вулиці. Або інша картина: Гладкі сидять за столом, надувши щоки, і женуть геть Худого, що насмілився залізти між них з покірливим виглядом, подібний до скраклі, що стирчить серед куль. Клод Лантьє вбачав у цьому цілу житейську драму й нарешті сказав, що всі люди поділяються на Худих і Гладких, на дві ворожі групи, з яких одна поїдає другу, випасає собі черево й розкошує.

– Напевно, – додав художник, – Каїн був Гладким, а Авель – Худим. Починаючи з першого вбивства, ненажерлива жадоба висмоктувала кров у менших людей... Цей безперервний бенкет, де найдужчий пожирає найслабшого, де кожен намагається проковтнути свого сусіду, а його, в свою чергу, їсть сусіда. Знаєте що, друже, стережіться Гладких!

Він на хвилинку замовк, увесь час стежачи за двома тінями, що все довшали в міру того, як заходило сонце. Нарешті прошепотів:

– Адже ми з вами Худі, розумієте... Скажіть, чи багато здобудеш собі місця під сонцем з такими плескатими животами, як у нас?

Флоран, посміхаючись, глянув на обидві тіні, але Клод розсердився і крикнув:

– Зовсім нема чого сміятися; щодо мене, то я мучуся від того, що належу до Худих. Коли б я був Гладкий, то писав би собі спокійно, мав би чудову майстерню, а картини свої продавав би на вагу золота. Але я Худий, тобто я хочу сказати, що жили собі рву, шукаючи щось незвичайне, а Гладкі тільки знизують плечима. І тому немає сумніву, що коли вмиратиму, від мене зостанеться тільки шкіра, присохла до кісток, і я так схудну, що мене можна буде покласти в книгу між двома сторінками і так поховати... А ви!.. Ви просто надзвичайно Худий, справжній цар усіх Худих, слово честі! Згадайте вашу сварку з рибними торговками: які чудові були ці велетенські перса, що насідали на ваші вузькі груди! А вони ж діяли за своїм інстинктом, вони полювали на Худого, як полюють коти на мишей. Бачте, у принципі Гладкий так жахається Худого, що відчуває потребу нагнати його кудись подалі з допомогою зубів або штовхана. Ось чому на вашому місці я б ужив заходів обережності. Кеню-Граделі – Гладкі, Мегюдени – Гладкі, одно слово, ви оточені з усіх боків тільки Гладкими. Мене б це стривожило.

– Ну, а Гавар, а мадмуазель Саже, а ваш приятель Маржолен? – запитав Флоран, увесь час посміхаючись.

– О, коли хочете, розкласифікую всіх наших знайомих. У мене в майстерні є папка, де давно зберігаються їх портрети з позначенням, до якого розряду вони належать. Це цілий розділ з природознавства... Наприклад, Гавар – Гладкий, але Гладкий, що вдає з себе Худого; ця різновидність трапляється досить часто... Мадмуазель Саже і мадам Лекер – Худі, проте дуже небезпечного розряду – відчайдушні Худі, здатні на все, аби тільки погладшати... Мій приятель Маржолен, юна Кадіна, Сар'єтта – троє Гладких, ще невинних, з скромним апетитом молодості. Треба зауважити, що Гладкий, коли він ще не постарівся, чарівна істота... А ось Лебігр – це вже справжній Гладкий, так? Щодо ваших політичних друзів, то це здебільшого Худі: Шарве, Клемане, Логр, Лакайль. Я роблю виняток тільки для товстого дурня Олександра і для дивака Робіна. Ось кого мені дуже важко розкусити.

Художник продовжував говорити у тому ж дусі на всьому шляху від моста Нейльї до Тріумфальної арки. Він повертався то до одного, то до другого і закінчував деякі портрети змалюванням характерної риси: Логр, на його думку, був Худий, з животом між плечима, красуня Ліза вся пішла в живіт, а красуня Нормандка – в бюст; мадмуазель Саже, напевно, не використала колись у житті нагоди погладшати, тому що ненавиділа Гладких і водночас презирливо ставилась до Худих; Гавар рискує всім своїм жиром і кінчить тим, що помре плескатий, як клоп.

– Ну, а мадам Франсуа? – запитав Флоран.

Клода це запитання дуже збентежило. Він подумав і пробурмотів:

– Мадам Франсуа, мадам Франсуа... Ні, мені не спадало на думку зараховувати її до будь-якого розряду; це – гідна жінка, от і все. Вона не належить ні до Гладких, ні до Худих, хай їм біс!

Обидва засміялися. Друзі дійшли до Тріумфальної арки. Сонце стояло на обрії так низько, врівень з Сюренськими горбами, що колосальні тіні обох приятелів простяглися на білому мармурі пам'ятника двома чорними смугами дуже високо, вище величезних статуй у групах, мов дві риски, проведені вугіллям. Це ще більше насмішило Клода; він почав махати руками, зігнувся від реготу й нарешті, відходячи, кинув:

– Бачили? Коли сонце сіло, наші голови торкнулись неба.

Та Флоран уже не сміявся. Париж знову захопив його, – той Париж, якого тепер він так боявся і за яким раніше стільки тужив у Кайєнні. Коли він дійшов до Центрального ринку, присмерк згустився і в повітрі стояв задушливий сморід. Флоран схилив голову, вступаючи в кошмар велетенських харчів, з ніжним сумом перебираючи у пам'яті цей день, сповнений здоров'я, пройнятий пахощами кмину.

V

Другого дня близько четвертої години Ліза пішла до церкви Сен-Есташ. Щоб перейти майдан, вона одяглась у строге чорне шовкове вбрання та килимову шаль. Красуня Нормандка провела Лізу поглядом від рибного ряду аж до самої церкви, мало не задихнувшись від люті.

– Оце так! – злісно вигукнула вона. – Ота товста корова вже до попів бігає... Ну, хай умочить зад у свячену воду, може, це її трохи заспокоїть.

Та вона помилялася: Ліза аж ніяк не була святенницею. Вона не вчащала до церкви і часто казала, що намагається бути чесною в усіх своїх вчинках, і цього досить. Проте мадам Кеню не терпіла нешанобливого ставлення до релігії і часто змушувала замовкнути Гавара, який залюбки розповідав анекдоти про попів і черниць, про жарти в ризниці. Такі речі мадам Кеню здавалися дуже непристойними. Вона вважала, що кожному слід залишити його віру і шанувати релігійні почуття всіх людей. До того ж, священики, на її думку, здебільшого люди порядні. Ліза була знайома з абатом Рустаном із церкви Сен-Есташ, людиною благородною, спроможною дати добру пораду, і дуже цінила його приязнь. Взагалі мадам Кеню доводила, що для більшості людей релігія цілком необхідна; ковбасниця вбачала в ній щось на зразок поліції, бо релігія допомагає підтримувати лад, і без неї жодний уряд не зможе існувати. Коли Гавар з цього приводу висловлювався надто гостро, кажучи, що треба повиганяти всіх попів і закрити їхні крамнички, Ліза, знизуючи плечима, заперечувала:

– І чого ви цим досягнете?.. Через якийсь місяць люди почнуть різати одне одного на вулицях і доведеться вигадати іншого бога. В дев'яносто третьому році так і було... Адже ви знаєте, я не стою за попів, а проте кажу вам, що вони потрібні, бо так треба.

І коли Лізі траплялося зайти до церкви, вона там поводилась побожно. Вона купила собі красивий молитовник і хоч ніколи його не відкривала, проте завжди брала з собою на похорон або на весілля. У церкві мадам Кеню завжди, коли треба, ставала навколішки і намагалася зберігати гідний вигляд, бо вважала, що того вимагає пристойність. На її думку, це було ніби парадною формою, яку повинні одягати на себе люди порядні, комерсанти і власники нерухомого майна, щоб виявити повагу до релігії.

Того ж дня вродлива ковбасниця, увійшовши до церкви Сен-Есташ, обережно причинила за собою подвійні двері, оббиті вилинялим зеленим сукном, витертим руками побожних богомолок.